«Там, за зимою». Отрывок из нового романа Исабель Альенде

Незначительное транспортное происшествие, когда на заледенелой улице одна машина толкает другую, становится одновременно толчком, который приводит в движение события последнего романа известной чилийской писательницы Исабель Альенде «Там, за зимою». Уголовное линия произведения охватывает всего несколько дней и происходит в пределах штата Нью-Йорк. В то же время Альенде значительно расширяет временные и географические измерения романа, события которого происходят в течение нескольких десятилетий на территории США, Чили, Гватемалы, Мексики, Бразилии. Зима в романе окутывает не только заснеженные улицы, но и души персонажей, отогреть которые способны теплые человеческие отношения – любовь, дружба, солидарность.

Фрагмент

ЛУСІЯ Й РІЧАРД

Бруклін

Через десять хвилин Лусія застала Річарда на кухні — той робив тости, на столі стояли повний кавник і три великі чашки. Евелін повернулася з подвір’я з тремтячим від холоду собакою на руках і накинулася на каву й тости, які поставив перед нею Річард. Вона сиділа на табуретці з повним ротом така голодна й юна, що Річард зворушився. Скільки їй років? Поза сумнівом, більше, ніж могло здатися. Ймовірно, ця дівчина ровесниця його Бібі.

— Ми відвеземо тебе додому, Евелін, — сказала Лусія дівчині, коли допили каву.

— Ні! Ні, — Евелін схопилася на ноги так рвучко, що перекинула табуретку, й Марсело впав на підлогу.

— Це був легкий удар, Евелін. Не бійся. Я особисто поясню твоєму хазяїну, що сталося.

— Ідеться не лише про удар, — промимрила Евелін, змінившись з лиця.

— А про що ще? — спитав Річард.

— Ну ж бо, Евелін, чого ти така перелякана? — додала Лусія.

І тоді, затинаючись і тремтячи, дівчина сказала, що в багажнику автівки лежить труп. Їй довелося повторити це двічі, перш ніж Лусія усвідомила сенс її слів. Річардові зрозуміти їх було важче. Він розмовляв іспанською, але його коником була мелодійна португальська говірка Бразилії. Чоловік не вірив власним вухам: від цього неймовірного зізнання він похолонув. Якщо він вірно зрозумів, існувало дві можливості: або дівчина не сповна розуму і марить, або в її «Лексусі» справді лежить мрець.

— Труп, кажеш?

Понурена Евелін ствердно хитнула головою. — Не може бути. Який труп?

—Річарде! Не будь смішним. Звісно, труп людини, який же ще, — втрутилася в розмову Лусія, сама така ошелешена, що насилу стримувала нервовий сміх.

— Як він туди потрапив? — у голосі Річарда все ще бриніла недовіра.

— Не знаю…

— Ти збила когось автівкою? — Ні.

Збагнувши, що, можливо, їм таки доведеться мати справу з невідомим небіжчиком, Річард, як завжди в хвилини напруги, відчув раптовий напад алергії й почав чухати обома руками груди. Людина незмінних звичок і поведінки, він не був готовий до таких несподіванок. Його стабільне та обачне життя скінчилося, але Річард цього ще не знав.

— Слід зателефонувати до поліції, — вирішив він й узяв мобілку.

Юна гватемалка нажахано скрикнула й зайшлася плачем, причину якого Лусія добре розуміла — на відміну від Річарда, хоча той мав уявлення про непевність,у якій постійно жила більшість латиноамериканських мігрантів. — Мабуть, ти не маєш документів, — озвалася Лусія. — Ми не можемо телефонувати до поліції, Річарде, щоб не вплутати дівча в халепу. Вона взяла машину без дозволу. Її можуть звинуватити в крадіжці й убивстві. Сам знаєш, поліція лютує, коли йдеться про нелегалів. Де коротко, там і рветься.

— Що коротко?

— Це метафора, Річарде.

— Як ця людина померла? Хто вона? — не вгавав той.

Евелін сказала їм, що не чіпала тіла. Вона їздила до аптеки,купила там одноразові памперси; відчинила багажник однією рукою, бо в другій тримала сумку, а коли почала заштовхувати її до середини, виявила, що в багажнику немає місця. Тоді й завважила якийсь прикритий килимом предмет, а відсунувши килим, побачила під ним скоцюрблене тіло. Дівчина так перелякалася, що заточилася й сіла на хідник просто навпроти аптеки, але за мить, стримавши зойк, який ледь не вихопився з її нутра, підхопилася на тремтячі ноги й захлопнула багажник. Поставила сумку на заднє сидіння й довго — не знати скільки, щонайменше хвилин двадцять-тридцять — просиділа в зачиненій автівці, поки врешті заспокоїлася настільки, що відчула, що може повертатися додому. Якби трохи пощастило, ніхто не завважив би її відсутності й не взнав, що вона брала машину, але після того, як Річард штовхнув її, це вже було неможливо приховати: на багажнику залишилася вм’ятина, і він не зачинявся.

— Ми навіть не знаємо, чи ця людина мертва. Може, вона знепритомніла, — Річард витер чоло ганчіркою.

— Це малоймовірно, вона усе одно померла б через переохолодження, втім, існує спосіб це з’ясувати, — мовила Лусія.

— Заради Бога, жінко! Невже ти збираєшся перевірити це просто на вулиці…

— Ати хіба маєш інший варіант? Там нікого немає. Ще надто рано — надворі темно, до того ж сьогодні неділя. Хто нас побачить?

— Нізащо. На мене не розраховуй.

— Гаразд, позич мені ліхтарик. Ми з Евелін глянемо одним оком.

Щойно вона це вимовила, гостя заридала на кілька децибелів гучніше. Лусії було шкода цієї дівчини, на долю якої за останні години випало стільки нещасть; чилійка обійняла її.

—Мене це не обходить! Моя страхова компанія оплатить збитки, це все, що я можу зробити. Вибач, Евелін, але ти мусиш іти, — проказав Річард своєю,наче в якого пірата, іспанською.

— Ти женеш її, Річарде? Ти збожеволів? Хіба не знаєш, що значить не мати документів у цій країні?! —вигукнула Лусія.

— Знаю, Лусіє. Якби не знав завдяки роботі в центрі, то довідався б від батька: старий увесь час торочить мені про це, — переможено зітхнув Річард. — Але що нам відомо про цю дівчину?

— Що вона потребує допомоги. Ти маєш тут родичів, Евелін?

Гробова тиша; Евелін не розповідатиме їм, що має в Чикаго матір, щоб не занапастити й її. Річард чухався, розмірковуючи про халепу,в яку вскочив: поліція, розслідування, преса, зіпсована репутація. А в його єстві лунав голос батька, який нагадував про обов’язок допомагати переслідуваним. «Мене не було б на світі, і ти не народився б, якби кілька відчайдухів не сховали мене від нацистів», — мільйон разів повторював той.

— Ми повинні дізнатися, чи ця людина жива, не можна гаяти часу, — повторила Лусія.

Вона взяла залишений Евелін Ортегою на кухонному столі ключ від машини, тицьнула тій у руки чихуахуа, бо не довіряла котам, напнула шапку й рукавички і знову попросила ліхтарик.

— Ти не можеш іти сама, Лусіє. Чорт забирай! Доведеться піти з тобою,— покірливо озвався Річард. — Щоб відчинити багажник, треба відшкребти кригу.

Річард і Лусія наповнили гарячою водою, вливши до неї оцту, великий казан і вдвох насилу потягли його, ковзаючись на обледенілих сходинках і чіпляючись за перила, щоб не впасти. Контактні лінзи в Лусії замерзли й уп’ялися в очі, мов два осколки. Річард узимку часто їздив рибалити на замерзлі північні озера й умів опиратися лютому холоду, але не був готовий до такого в Брукліні. Вогні ліхтарів залишали на снігу жовті ряхтливі кола, вітер налітав поривами й вщухав,а невдовзі знову здіймав снігові вихори. Між його подувами западала абсолютна загрозлива тиша. Уздовж вулиці стояли кілька більше або менше засипаних снігом машин; білу автівку Евелін насилу можна було розгледіти. Вона стояла не навпроти дому, як боявся Річард, а метрів за п’ятнадцять, Утім це не мало значення. О цій порі вулиця була порожня. Напередодні снігоприбирачі почали розчищати її, й на хідниках височіли купи снігу.

Як і сказала Евелін, багажник був примотаний жовтим паском. Вони насилу розв’язали вузол, не знімаючи рукавичок, бо Річард з маніакальною упертістю боявся залишити відбитки пальців. Відкривши нарешті багажник, виявили якийсь предмет, нашвидкуруч прикритий килимом з плямами закипілої крові, а коли відгорнули килим, узріли жінку в спортивному костюмі, із затуленим руками лицем. Здавалося, це не людина, а зіщулена в дивній позі випатрана лялька; її шкіра, яку вдалося розгледіти, була багряною. Жінка, поза сумнівом, була мертва. Кілька хвилин обоє приголомшено дивилися на неї, не розуміючи, що зрештою сталося: не завваживши слідів крові, перевернули її, щоб роздивитися всю. Нещасна виявилася холодною й важкою, мов цементний блок. Хоч скільки Лусія смикала й штовхала небіжчицю, все одно не змогла зрушити її з місця, а тим часом стривожений Річард, насилу стримуючи сльози, освітлював жінку ліхтариком.

— Мабуть, вона померла вчора, — озвалася Лусія. — Чому ти так вважаєш?

— Трупне задубіння. Тіло дубіє годин через вісім після смерті й перебуває в цьому стані близько тридцяти шести годин.

— Отже це могло статися позавчора ввечері.

— Авжеж. Навіть раніше, бо зараз дуже низька температура. Той, хто поклав її сюди, безперечно, розраховував на це. Можливо, він не міг позбутися тіла через п’ятничну негоду. Цей тип вочевидь не квапився.

— Імовірно, трупне задубіння минулося, і тіло замерзло, — припустив Річард.

— Людина не курча, Річарде; вона повинна полежати пару днів у холодильнику, щоб повністю замерзнути. Гадаю, жінка померла позавчора ввечері або вчора.

— Звідки ти все це знаєш?

— Краще не розпитуй, — урвала його Лусія. —У кожному разі з’ясовувати це повинні експерт-патологоанатом і поліція, а не ми, — підсумував Річард.

У ту ж мить, мовби викликані помахом чарівної палички, зблиснули фари автівки, що повільно виїхала з-за рогу. Їм вдалося напівзачинити багажник саме тоді, коли поруч зупинилася патрульна машина. Один з поліцаїв виткнув голову у віконце.

— Усе гаразд?

— Усе гаразд, офіцере, — відповіла Лусія.

— Що ви тут робите о цій порі? — не вгавав той.

— Шукаємо памперси моєї матері, що залишилися в автівці, — Лусія дістала з сидіння великий пакет.

— На все добре, офіцере, — писклявим тоном додав Річард.

Вони зачекали, поки поліцаї від’їдуть, а тоді перев’язали паском багажник і, ковзаючись на сходинках, з памперсами й порожнім казаном прийшли додому, благаючи небо, щоб патрульним не спало на думку повернутися й оглянути «Лексус».

Евелін, Марсело й коти сиділи в тих самих позах, у яких їх залишили. На запитання про памперси дівчина відповіла, що у Френкі — хлопця, якого вона доглядає, — церебральний параліч, і він їх потребує.

— Скільки років хлопцю? — поцікавилася Лусія. — Тринадцять.

— То навіщо йому памперси для дорослих?

Евелін зашарілася й пояснила, що хлопець дуже розвинений для свого віку, і памперси повинні бути просторі, бо в нього прокидається пташок. Лусія переклала це Річардові одним словом: ерекція.

— Я ще вчора залишила його самого, він, либонь, у розпачі. Хто дасть йому інсулін? — промимрила дівчина.

— Він потребує інсуліну?

— Якби ж то зателефонувати пані Леруа… Френкі не може залишатися сам.

— Телефонувати ризиковано, — попередив Річард.

— Я зателефоную зі своєї мобілки, маю прихований номер, — мовила Лусія.

Пролунали два дзвінки, і в слухавці почувся змінений верескливий голос.Лусія негайно урвала зв’язок, а Евелін полегшено зітхнула. Відповісти за цим номером могла тільки матір Френкі. А коли та з ним, хлопчик доглянутий, і Евелін могла не хвилюватися.

— Евелін, ти не здогадуєшся, як тіло цієї жінки могло опинитися в багажнику? — озвався Річард.

— Не знаю. «Лексус» належить моєму хазяїну, панові Леруа.

— Мабуть, він розшукує машину.

— Він у Флориді, повернеться, здається, завтра. — Гадаєш, він якось причетний до цього?

— Так.

— Тобто, по-твоєму, він міг убити цю жінку? — наполягав Річард.

—Коли пан Леруа гнівається, то стає сущим дияволом,— дівчина вдарилася в сльози.

— Облиш її, Річарде, — втрутилася Лусія.

— Ти розумієш,що тепер ми не можемо звернутися до поліції, Лусіє? Як ми пояснимо, що збрехали патрульним?

— Забудь поки що про поліцію.

— Я припустився помилки, коли зателефонував тобі. Якби знав, що вона тягає за собою труп, негайно повідомив би поліцію, — Річард здавався радше замисленим,ніж сердитим. Він простягнув Лусії ще одну чашку кави. — З молоком?

— Чорну й без цукру.

— Оце так вскочили в халепу!

— У житті трапляються несподіванки, Річарде! — Не в моєму.

— Авжеж, я здогадалася. Але сам бачиш, життя не дає нам спокою: рано чи пізно наздоганяє.

— Цій дівчині доведеться їхати геть зі своїм трупом. — Скажи це їй сам, — жінка показала на Евелін, яка беззвучно плакала.

— Що ти наміряєшся робити, мала? — запитав Річард. Та розпачливо знизала плечима й пробурмотіла, що дуже шкодує, що потурбувала їх.

—Тобі доведеться зробити дещо… — не надто впевнено вів далі Річард.

Лусія вхопила його за рукав і потягнула до роялю, по-далі від Евелін.

— Передусім слід позбутися доказів, — прошепотіла вона — Це найперше.

— Не розумію.

— Треба позбутися автівки й тіла. — Ти збожеволіла!

— Це стосується і тебе, Річарде. — Мене?

— Так, з тієї самої миті, коли вчора ввечері ти відчинив двері Евелін і зателефонував мені. Ми мусимо вирішити, куди подінемо тіло.

— Сподіваюся, ти жартуєш. Як тобі могла прийти до голови така божевільна думка?

— Послухай, Річарде, Евелін не може ані повернутися до своїх хазяїв, ані звернутися до поліції. Хочеш, щоб вона їздила на чужій машині з трупом у багажнику? І скільки це триватиме?

— Я певен, що все можна пояснити. — Поліції? У жодному разі.

—Поставимо автівку в іншому кварталі,та й по всьому. — Її одразу знайдуть, Річарде. Щоб Евелін була в безпеці, потрібен час. Ти ж завважив, яка вона перелякана. Дівчина знає більше, ніж каже. Гадаю, вона має причину боятися цього Леруа, свого хазяїна. Евелін підозрює, що той убив жінку й тепер шукає її; він знає, що це вона взяла «Лексус», і не дасть їй утекти.

— Коли так, ми теж ризикуємо.

— Ніхто не здогадується, що дівчина з нами.Відженемо автівку подалі звідси.

— Це зробить нас співучасниками!

— Ми вже стали ними, але — якщо залагодимо все, як слід, — ніхто й не здогадається. Нас не зможуть пов’язати з цією історією та й навіть з Евелін. Сніг — благословення Боже,і ми повинні скористатися цим, поки він ітиме. Слід виїхати сьогодні ж.

— Куди?

— Звідки мені знати, Річарде. Придумай щось. Ми мусимо їхати туди, де мороз, щоб тіло не почало смердіти.

Вони повернулися до кухні, вмостилися за великим столом і, сьорбаючи каву, обговорили різні варіанти; Евелін Ортега не брала участі в розмові, а лише боязко глипала на них. Вона встигла витерти сльози, але знову наче б оніміла з покірливим видом людини, котра ніколи не була господарем своєї долі. На думку Лусії, що далі вони від’їхали б, то більше шансів мали благополучно виплутатися з цієї пригоди.

— Якось я поїхала на Ніагарський водоспад і, коли перетинала канадський кордон, ніхто не перевіряв ані документів, ані машини.

— Це було,либонь,років п’ятнадцятьтому. Тепер просять пред’явити паспорт.

— Ми могли б проскочити до Канади й кинути автівку в якомусь лісі, там скрізь ліси.

— У Канаді теж можуть ідентифікувати машину, Лусіє. Це тобі не Бангладеш.

— До речі, ми мали б ідентифікувати жертву. Не можемо ж ми кинути її деінде, не взнавши принаймні, хто вона.

— А навіщо? — спантеличено спитав Річард. — З поваги. Треба зазирнути в багажник, і краще зробити це зараз, перш ніж на вулиці з’являться люди,—вирішила Лусія.

Вони практично силоміць вивели Евелін надвір і штурханцями змусили наблизитися до автівки.

— Упізнаєш її? — спитав Річард, коли розв’язав пасок і, хоча вже розвиднювалося, освітив ліхтариком багажник. Він тричі повторив запитання, перш ніж дівчина на-важилася розплющити очі. Вона тремтіла, охоплена тим самим давнім страхом, який пойняв її на тому мосту в рідному селі, страхом, що вісім років нишком чигав на неї, але залишався таким болючим, наче б її брат Грегоріо просто зараз був там, мертвотно-блідий і закривавлений. — Ну ж бо, Евелін. Дуже важливо знати, хто ця жінка, — наполягала Лусія.

— Панночка Кетрін, Кетрін Браун, — пробурмотіла нарешті дівчина.

Читать: Мастрид апреля. Чтение на выходные: наслаждаемся теплом и открываем новых авторов

Читать: 3D-фильм о жизни конца 1950-х. Отрывок из «Вбивство п’яної піонерки» Сергея Оксеника