Книга «Синій горобчик» від Yakaboo Publishing — це не просто український переклад віршів Чарльза Буковскі, а уважна й смілива адаптація, здійснена письменницею та перекладачкою Євгенією Кузнєцовою. Ми поговорили з Євгенією про тонку межу між вірністю авторському голосу і близькістю до читача, про український контекст як спосіб оголити сенси, а також про того самого горобчика — вразливість і надію, які часто губляться за брутальним образом Буковскі, але саме вони, зрештою, залишаються з нами після читання.
— Ви називаєте цю роботу не просто перекладом, а адаптацією. Що для вас у цьому проєкті було важливішим: зберегти голос Буковскі чи зробити так, щоб він справді зазвучав для українського читача? І чи це взагалі сумісні речі?
— Я сподіваюсь, що ці речі сумісні. Тим паче на українському ринку вже були переклади Буковського значно ближчі до тексту, ніж мої. Тому я почувалась у перекладі сміливіше, не боючись того, що позбавляю читача доступу до оригінальних текстів. А для гарантії ми ще подали оригінали англійською. Думаю, соломки підстелено достатньо.
— Чи був внутрішній страх «перейти межу» — зробити текст надто своїм, занадто українським? Як ви визначали цю тонку лінію?
— Звичайно, в таких випадках мусиш покладатись тільки на внутрішнє відчуття межі. Мені дуже хотілось, щоб ліричний герой Буковського зазвучав не просто українською мовою, а по-українськи, став ближчим і зрозумілішим читачеві. У перекладах є ніби дві стежки: можна йти стежкою екзотики для читача – називати імена барів, де читачі ніколи не були, зосереджуватись на кінних перегонах, які для Буковського були важливі, а можна йти шляхом зближення і ті ж самі сенси передавати через речі, які нашому читачеві будуть значно ближчими. А відтак екзотика не перейматиме на себе забагато уваги і дозволить проступити сенсам. Наприклад, у перекладі є бар «Портер», є гривні, є багато українських письменників та імен. Є навіть окремий вірш про Андруховича, який в адаптації набуває інших сенсів. Ви знаєте, я до своїх художніх текстів не ставлюся дуже ревно, тому, можливо, і собі тут дозволяю гратись. Перекладачам моїх текстів, які періодично у мене щось питають в процесі перекладу моїх книжок, завжди відповідаю так: робіть так, як буде зрозуміліше вашим читачам.
— Як ви працювали з лайкою, грубістю, “брудними” образами? Що було для вас принциповим: не пом’якшувати чи не вульгаризувати?
— Бачите, це теж стереотип. Лайки в Буковського небагато насправді. Та й віршів немало чуттєвих, красивих з гарними образами. Але там, де лайка була, у мене вона і передана лайкою.
— Чи змінилося ваше особисте ставлення до Буковскі після цієї роботи? Ким він для вас став — ближчим, складнішим, менш романтизованим?
— Моє особисте ставлення не змінилося, але я сподіваюсь зачепити щось у серці інших читачів.
— На вашу думку, що в Буковскі найбільше неправильно читають і розуміють — і чи може український переклад це виправити?
— Часи, коли мені хотілось щось в комусь виправити, давно минули. Кожен має право розуміти і читати книжки, як хоче. Єдине, що Буковського часто бачать тільки за зовнішнім образом, а горобчик в серці лишається непоміченим. Тому він у нас сидить на обкладинці.
— Як ви вважаєте, український читач сьогодні емоційно ближчий до пізнього, вразливого Буковскі, ніж до раннього брутального?
— Тут весь сенс в еволюції. Що можна пройти через безнадійну халепу і врешті вилюдніти. По-своєму, ця збірка про надію. А як нам взагалі жити без надії?
