Ілля Стронґовський — про дизайн, літературу для «Видавництва» та книжкові новації, які потрібні Україні

З книжковим дизайнером, співзасновником видавництва з епатажною назвою «Видавництво» Іллею Стронґовським ми зідзвонюємося в одному з месенджерів: мій співрозмовник має тільки півгодини на розмову. В результаті наше інтерв’ю затягується на 1,5 години, за які встигаємо поговорити як про український книжковий ринок та проблеми, з якими стикаються видавці, так і про особливості дизайну книжкових обкладинок. 

Спочатку Ілля розповідає про свій шлях від поета та перекладача до книжкового дизайнера: трохи банального збігу обставин, участь в літературному житті та вільна творча ніша. «Дуже люблю весь наш літературний процес і перебування в ньому, то зрозумів, що хочу оформлювати книжки», — зізнається Стронґовський. Вже зараз у роботі з книжковим дизайном він каже, що «зацікавлений, щоб не заляпати своє ім’я якоюсь дурнею». До слова, обкладинки книжок шведського письменника Фредріка Бакмана в українському перекладі, котрі вийшли в #книголав, — це робота Іллі, чим той дуже пишається: «Мені дуже подобається робити книжкові серії, а Бакман — це про емоції». 

З активною участю в українському літературному та видавничому житті у нього давно зріла ідея створити видавництво, каже вже Стронґовський-дизайнер: «Завжди мріяв відкрити власне видавництво, відколи почав критикувати українських видавців, які вже працюють на ринку». У 2016 році вони з партнеркою по благодійному проекту «Добра листівка» Лілею Омельяненко і створили «Видавництво». З назвою був невеликий персональний конфуз, але питання, як часом буває, вирішилося наявністю вільного домена. Отже, уже з позиції видавця він також говорить про формування соціально спрямованої видавничої лінійки, проблеми українського видавничого ринку та роботу над дизайном книжок у власному видавництві. «Скажімо так, Дикий Захід був більш організований, ніж наш книжковий ринок», — коротко описує свій трирічний досвід роботи видавця Ілля. Далі — пряма мова книжкового дизайнера та співзасновника «Видавництва» Іллі Стронґовського.

Від поета і перекладача до дизайнера книжок

Це абсолютно буденна історія. Бо людина, яка займається літературою рано чи пізно намагається спробувати себе в різних ролях у цьому літературному процесі і подивитися, де вона буде успішнішою. Я тривалий час справді вважав себе поетом і розвивався в цьому плані: разом з Форумом видавців (з 2018 року BookForum — прим. авт.) і [видавництвом] «Смолоскип» ми робили фестиваль — Молода республіка поетів, який таки встиг відсвяткувати 10-у річницю, перш ніж закрився. Паралельно я намагався спробувати себе і в якомусь перекладацькому амплуа: були книжки, які обов’язково хотів перекласти, але, як давно відомо, з літератури особливо не проживеш. Відповідно, якщо поезія взагалі не є комерційно перспективною, то перекладацтво на тому рівні, на якому воно було 10-15 років тому, — це катастрофічно неприбутково. Ця активність була тільки заради задоволення від факту роботи. Паралельно я також працював дизайнером на поліграфічній фірмі.

З початку 2000-х я виконував замовлення відразу від кількох компаній саме в галузі дизайну, отже, мій перехід на freelance якось дуже з цим співпав. Одночасно мене скоротили на роботі, народилася дочка (відповідно, почав вимагатися зовсім інший масштаб бюджетів) і паралельно зліг жорсткий диск, на якому були всі літературні тексти. Таких [літературних] спроб було дуже багато, і всі вони досить різні: це і вже розпочаті переклади західних книжок та переклади в процесі («Страх і огида у Лас-Вегасі» Гантера Томпсона та книжки Чарльза Буковскі, Чака Поланіка), маса всілякої контркультурної поезії і власні прозові романи, котрі писалися в стіл і майже нікому не показувалися. Окремі уривки збереглися, але жодних копій цих текстів не лишилося. Для мене це був великий стрес, після якого зрозумів, що треба щось сильно міняти в інший бік, тобто доля недвозначно натякнула, що література – це не те, чим мені треба займатися (сміється). Отже, я пішов на freelance як дизайнер. Але оскільки я дуже люблю весь наш літературний процес і перебування в ньому, то зрозумів, що хочу оформлювати книжки. Ще якихось 8-10 років тому книжки [на українському книжковому ринку] були зроблені переважно погано, платили за це теж мало, але, принаймні, була вільна ніша. Так я доклав усіх зусиль, щоби зробити собі ім’я в цій сфері.

Про Стронґовський як ім'я в українському дизайні

Це прізвище матері та моє паспортне прізвище, і воно не має прямого стосунку до англійської мови. Бо походить від польського pstrąg, тобто форель. У назвах закладів гастрономії типу львівського «Пструг і вино» використовується українізована версія польського слова, від якого походить і моє прізвище. Я досліджував питання роду: там у нас під час Першої світової війни були перипетії були і мої пращури – поляки, частину яких після повстання Домбровського колись виселили в Сибір, де були цілі польські села. Відповідно, там були і Петронґовські, і Стронґовські, але я знайшов інформацію, що початково це були Пстронґовські, і воно так редукувалося в процесі. 

Тривалий час я ще боровся за тверду літеру ґ у своєму паспортному прізвищі: мені її не хотіли ставити, в старих комп’ютерних системах цієї літери не було, машиністки не знали, як її вписувати. З англійською це прізвище має спільне фонетичне звучання, і мені дуже подобається, бо звучить самостійно брендово. Це якраз той випадок, коли прізвище може слугувати брендом. Отже, коли я дизайную щось для когось, підписуюся тільки прізвищем. Бо ставлю на це своє прізвище, то відповідаю за це персонально. Я зацікавлений, щоб не заляпати своє ім’я якоюсь дурнею.

Як дизайнувати книжкові обкладинки та чому тут важлива ідейність

Коли роблю книжкові обкладинки, мені дуже подобається сприймати їх як пошук поетичного образу для кожної книжки. Візуальна поетична метафора – це мистецтво. Бо обкладинка – це спосіб передати всю книжку одним зображенням. Ідеї знаходяться, як правильно, у самій книжці або навколо неї. Хоча буває і так, що зображення на обкладинці взагалі з твором не пов’язане.

Як усі творчі люди, я страшенно страждаю на нетворчі періоди, коли не можу змусити себе нічого «народити» і те, що в мене виходить саме тоді, не витримує жодної критики, насамперед моєї. Тому коли я беруся за замовлення, попереджаю, що мені треба буде багато часу, щоб вигадати ідею. А щойно ідея буде вигадана і затверджена, все буде дуже швидко, тобто втілення ідеї – це фігня. А от ідея, яка буде вартою того, щоб її втілювати, це уже інше. Це як з віршами, абсолютно той самий процес. Коли якийсь образ з’являється в голові, ти ганяєшся за цією тінню та можеш схопити її складові. Ти уже знаєш, якою має бути книжка очима видавця: тобто розрахована на простіше сприйняття чи на преміальний сегмент. Відповідно треба думати про якісь спецефекти, щоб вона привертала більше уваги [потенційного читача] і люди готові були більше за неї платити. Це все відбувається на загальному фоні, але насправді ти намагаєшся створити якийсь образ, що буде власне цю книжку окреслювати і щоб вона була достатньо привабливою для покупця – маркетинговий аспект дуже важливий. Часом це вдається, і ти озираєшся на своє портфоліо і думаєш, що «можеш же робити гарні речі». Власне, це дуже сильно надихає. 

Втім, є книжки, за які я точно не беруся, бо не розумію, як із ними працювати. Це однозначно дитяча та підліткова література. Також це повторюється з віршами. 

…коли я беруся за замовлення, попереджаю, що мені треба буде багато часу, щоб вигадати ідею. А щойно ідея буде вигадана і затверджена, все буде дуже швидко, тобто втілення ідеї – це фігня. А от ідея, яка буде вартою того, щоб її втілювати, це уже інше. Це як з віршами, абсолютно той самий процес.

Про різницю в роботі на українського та західного клієнта

Єдина причина, через що західні клієнти погоджуються працювати з кимось із наших теренів: ми беремо дешевше. В цілому ж, на Заході платять значно легше та ставляться значно краще. Також на Заході найкрутіші брифи, на які я натрапляв. Власне, все те, що роблю, коли замовляю дизайни в наших колег для видавництва «Видавництво», зроблене на підставі мого навчання за цими західними брифами. Я дуже багато чого дізнався, коли почав працювати із Заходом: люди там роблять це десятки і сотні років та застрахували себе з усіх можливих боків від того, що результат роботи має їх [як замовників] задовольнити. Відповідно, вони створюють максимально комфортні умови для роботи. Коли ти [як дизайнер, що працює над таким замовленням] розумієш, на якому рівні виконується співпраця, хочеш «позичити» елементи цієї співпраці і для українських замовників.

Тут мені ще один раз пощастило, оскільки я собі зробив сяке-таке ім’я в книжковому дизайні. Тому маю змогу працювати з найкращими людьми в країні, які розуміють межі моєї творчої свободи і йдуть назустріч. На щастя, відколи за останні 5 років у мене багато клієнтів, можу сказати, що особливої різниці між моїми західними і українськими замовниками уже не відчувається, окрім як у розмірах гонорарів.

Про вихід на західний ринок та чому важливо говорити про себе

Можна скільки завгодно стрибати і казати «ось, зверніть на мене увагу», але у мене це сталося завдяки колажам. Мені дуже цікавий жанр колажу як медіум: ми беремо функціональне зображення, яке цінне саме по собі, намагаємося прибрати з них цю функціональність і знайти щось своє, замінити функціональну вартість естетичною. Я почав робити колажі десь 6-7 років тому: спочатку малював потрошки, а потім їх раптом стало більше сотні – постійно викладав їх у соцмережах, в т.ч. на behance (сайт, що спеціалізуються на саморекламі, включаючи онлайн-портфоліо; активно використовується дизайнерами для промоції власних робіт – прим. авт). 

Останнє, що з ними зробив, – це завів під них окремий instagram. Скажу, що кожен раз, коли викладав кудись багато колажів, це приваблювало замовників. Тобто найпростіший спосіб вийти на західного замовника – це, власне, не заважати західному замовнику знаходити тебе; робити те, що в тебе гарно виходить, і якщо цієї критичної маси буде багато, на тебе звернуть увагу і тоді замовлення будуть надходити більш-менш стабільно. Те, що про себе доведеться говорити публіці – факт. До того ж, не можна стати багатим і знаменитим (або просто знаменитим без багатства), якщо у тебе мало робіт. Робіт має бути якомога більше. Не знаю, як це в ілюстраторів, бо у них сильно інакший процес.

Частина того, що я роблю [для західного ринку] – це колажі для книжок на замовлення або вони ліцензують мої уже існуючі колажі. Але часом західні клієнти замовляють не тільки колажі, а й логотипи, які не є моїм профільним заняттям. Себе [на ринку] я позиціюю саме як колажиста та книжкового дизайнера. Все інше роблю тільки тоді, коли відчуваю спроможність це робити. Така специфікація теж важлива. 

У мене є історія про те, як я отримав замовлення від [британського видавництва] Penguin. Воно перше і поки єдине, але річ у тім, що я фанат західного книжкового дизайну, тому відслідковую тренди й особисто знайомий з дуже багатьма великими іменами звідти. Коли ми з Лілею Омельяненко займалися «Доброю листівкою» (благодійна ініціатива, спрямована на збір коштів для тих, хто цього потребує, через продаж авторських листівок – прим. авт.), зробили частково листівки і з моїми дизайнами. Одна з цих листівок – із зображенням кита – була надіслана посткросером в Ісландію та опинилася на стіні хостелу просто для прикрашання загальної стіни. Там же купа всіх листівок! Власне Пол Баклі, арт-директор Pеnguin, який був у тому хостелі, побачив зображення, подивився на звороті авторство та згадав, що ми friends [в соцмережах] – і що у нього є проект, для якого моє бачення дуже пасувало би. Це мені нагадує те, що дуже багато всього в нашому житті залежить від шансів. Як той анекдот: коли Господь каже «купи лотерейний квиток, зараза, щоб я міг тобі допомогти». Оце мені дуже резонує. Щоб щось працювало, треба щоб цього «чогось» було якомога більше і воно було якомога якіснішим. За цих обставин є найбільші шанси, що комусь воно втрапить в око і буде якийсь професійний зліт.

Автор фото: Юрій Бахмат
Джерело фото: офіційна сторінка «Видавництва» у Facebook

Про створення «Видавництва»: від ідеї до втілення та розподілу функцій в команді

Ми з Лілею Омельяненко, співзасновницею видавництва «Видавництво», разом уже працювали над благодійним проектом «Добра листівка». Але ця ідея переросла наші можливості, і ми не могли нею займатися на тому рівні, на якому це було б ефективним, а наймати людей не змогли, бо, власне, йшлося про благодійність. З іншого боку, я мріяв відкрити власне видавництво ще відколи почав критикувати українських видавців, які вже працюють на ринку. Власне, такою була їхня основна відповідь на мою критику: «Зроби своє і дізнаєшся, як нам важко і чому ми плачемо». Мене так цим дістали, що створити видавництво стало моєю нав’язливою ідеєю. Колись ми з Анею Процук, яка абсолютно геніальна редакторка, і Олею Любарською, яка абсолютно геніальна перекладачка, йшли нічним Києвом і думали, що ось колись Ілля відкриє видавництво, то Аня буде там редагувати книжки, а Оля перекладати. Та-дам! Це таки трапилося і буде траплятися й надалі. Обов’язково ідіть за своїми мріями, вони мають схильність збуватися. Просто після «Листівки» ми з Лілею зрозуміли, що нам добре працюється разом, і ми ефективні як команда. Я запропонував: кажу, що є така мрія, а Ліля мені у відповідь: «Давай спробуємо, подивимося, на що воно буде схоже».

Коли вже йшлося про видавництво, то це мало бути «Видавництво Стронґовського». Саме так це тривалий час уявлялося, але вже з’явилося «Видавництво Жупанського» і подумав, це ж я виглядатиму епігоном (за Академічним тлумачним словником української мови, послідовник якого-небудь напряму, який не має творчої самостійності і в нових умовах механічно відтворює застарілі ідеї – прим. авт.). Коли ми з Лілею нарешті дозріли до думки, що «треба робити», прийшло питання назви, і ми застрягли доволі сильно. Я спитав у Facebook – і там трохи накидали назви, та вони на 90% стосувалися обігрування мого прізвища, але це ж вже командна робота, тобто у назві не можу бути тільки я. Тоді стало для себе зрозуміло, що з пропонованих варіантів кілька разів було Видавництво, написане латинськими буквами. Тоді подумав, що це дуже круто: роками я вчив людей (як на свій хлопський розум, але вчив) та мав претензії до того, яким має бути видавництво. От зараз у мене є нагода буквально показати, яким воно справді має бути! Але остаточною крапкою для того, щоб утвердитися в цьому рішенні, стало те, що домен vydavnytstvo.com був вільний. Тому тепер ми видавництво «Видавництво».

Стосовно розподілу роботи в команді, зазвичай у нас зазвичай виходить так: Ліля – це менеджмент, юридичний бік справи, комунікація (бо я дуже поганий комунікатор, якщо мені щось не подобається, починаю злитися, махати кулаками і матюкатися, так ти права не купиш). А Ліля абсолютно геніальна в тому, як треба домовлятися. Я вмію переконувати, але я не вмію робити це в спосіб, зрозумілий західним правовласникам чи тим, хто нас продає в Україні. Це все на ній. Всі рішення, які стосуються нашої загальної політики: цінової політики, поширення, акцій, а також що ми будемо чи не будемо друкувати, що ми не будемо друкувати тощо – всі ці речі в нас колегіальні. Якщо вона щось бачить, чи у неї якісь ідеї або я щось бачу чи в мене якісь ідеї, ми разом думаємо, як їх втілити. А творчі питання цілком на мені: що вигадати такого, чого не існує на обкладинці жодної книжки; як промотувати книжку в такий спосіб, щоб ніхто не здогадався, що таку книжку можна так подавати; поміняти обкладинку «Забороненого плоду», типову для всіх міжнародних видань, щоб поставити на обкладинку менструацію, але Ліля це все затверджує. Якби книжкою не обурювалися, вона би пройшла непоміченою. У нас немає бюджету на маркетинг. Єдиний спосіб, щоб ми реально мали publicity (гласність – прим. авт.), це щоб на нас лаялися. Я це давно розкусив, і цим давно користуються за кордоном. Фішка в тому, що люди з патріархальними поглядами і є прямою аудиторією наших книжок. Ми робимо книжки для того, щоб у нас в країні було якомога менше людей, які сповідують патріархальні погляди. Оце для мене дуже важливо.

…я мріяв відкрити власне видавництво ще відколи почав критикувати українських видавців, які вже працюють на ринку. Власне, такою була їхня основна відповідь на мою критику: «Зроби своє і дізнаєшся, як нам важко і чому ми плачемо». Мене так цим дістали, що створити видавництво стало моєю нав’язливою ідеєю.

Про підбір літератури до видавничої лінійки, наклади та фінансове питання

Ми довго шукали нашу першу книжку, і нею стала «Бути мною» Анни Хьоґлунд. На той момент ми пішли туди, де не ступала нога українського видавця. Бо я точно знав, що єдиний шанс вижити новому українському видавцю без інвесторів – піти туди, куди бояться інші. Перелік книжок, які я б видавав [в Україні], дуже сильно змінювався за всі ці роки, що я мріяв про книговидання. Єдина книжка, що залишилася у цьому списку, – це «Нейромант» Вільяма Ґібсона. Всі інші книжки шукалися в процесі, але фокус на соціалку залишився від «Доброї листівки». Ми зрозуміли, що країні не вистачає книжок, на яких можна було б вчити розумному, доброму і вічному. Бо коли кожне Різдво виходить під сотню книжок про народження Ісуса, а в країні ніхто не готовий говорити з дітьми про смерть – це трошки неправильно. Мене дуже тішить, що три роки минуло, і вже натурально маса видавництв займаються тим, з чого починали ми. 

Ми маленьке видавництво, і у перший рік [роботи у 2016 році] видали одну книжку, в другий рік – три, в третій рік – вже 9 книжок. Цього року, може, дотягнемо і до 12. Насправді в нашому переліку на 2019 рік є 44 титули, але ми їх не зробимо, бо немає грошей. Але якби ми мали достатню фінансову базу для того, щоб розширитися, то одразу робили б більше книжок, тому що одну книжку невимовно важко продавати, а 20 книжок, які в нас накопичилися, продавати в рази легше. Ти просто викладаєш книжки на прилавок, і все виходить, люди купують, тому що бачать багато книжок та є з чого вибрати. Причому, якими б ці книжки не були, ціна людей не відлякує, просто вони бачать, що є певний напрям видавництва і, відповідно, серед нашого асортименту щось собі знаходять. Вартість видань теж скорочує попит, але причина в накладах. Ми малі, робимо невеликі наклади, які дорожчі у виготовленні. Якби мали більше ресурсів, мали б більші наклади і, відповідно, знизили б ціну.

Але у нас є реальна проблема, що цього [2019] року в нас поки жодна книжка не вийшла в нуль. Економічно обґрунтований наклад для великого видавництва – це 2,5-3 тисячі примірників, а малі наклади починаються від тисячі. Тобто якщо видавництво робить калькуляцію і бачить, що 3 тисячі [примірників цієї книжки] не продадуться, то не береться за видання. А якщо ми бачимо, що продамо 50 примірників, то, значить, беремося за неї. Поки ні «Прибуття» [Шона Тена], ні «Печемо з Кафкою» [Тома Ґолда] не продалися достатньо, щоби ми могли перестати підтримувати ці видання з власної кишені. З іншого боку, я дуже оптимістично налаштований, тому продовжуємо книжки робити далі. Але комікс «Маус» [американського художника Арта Шпіґельмана] ми хочемо зробити відразу багато, щоб він був дешевший, бо я вірю, що ця книжка має бути дешевшою і поширенішою.

Нещодавно в нас також вийшли «Мемуари білих ведмедів» [японсько-німецької письменниці] Йоко Тавади. Книжка абсолютно геніальна і ми не могли її не зробити, бо всі книжки, за які беремося – геніальні. У нас немає грошей на фігові книжки. Це друга книжка в нашій серії «Сучасна класика». Перша це «Дитя землі» [письменника з ісландії] Сйона і, уявіть, це перший переклад українською з ісландської за 38 років. Це абсолютно форматна література: Сйон перекладений на 30 мов та продається кількасоттисячними накладами у світі, Тамада перекладена на 40 мов і вже зробила близько тисячі виступів по всьому світі. Можливо, така література раніше була повністю неформатна для України, бо у нас друкують всяку дурню. Але, на щастя, потроху починають менше цієї дурні друкувати. 

Про роботу над дизайном книжок у «Видавництві»

У «Видавництві» я є дизайнером і арт-директором всіх наших книжок, і зрозуміло, що ми видаємо багато дитячої і підліткової літератури. Але там я працюю з оригінальним матеріалом та просто думаю, на що треба звернути увагу в першу чергу, щоб перекладна книжка стала ще кращою та більш вдалою. 

Або коли ми працювали над [книжкою] «Майя та її мами» з [ілюстраторкою] Машею Фоєю, у мене було приблизне розуміння, якого настрою [у цій книжці] я хочу, як воно має виглядати і як це треба подавати. Але без Маші мені ніколи не вдалося б цього втілити. Тобто найкраще, що я міг зробити, це пояснити, чого мені хочеться. І тоді це спрацювало! Тому працювати з професіоналами своєї справи – це дуже-дуже круто.

У видавництві я саме так працюю з фахівцями своєї справи. У нас є двотомник «Це зробила вона» і «Це теж зробила вона», де обкладинка з вирубкою має вигляд трафарета, і це найскладніша виробка, яка будь-коли з’являлася на обкладинці української книжки. Власне, тому ми це і втілили. Але це була важка інженерна задача і небанальне завдання для [фахівця з летерингу] Закентія Горобйова, якого я і залучив для втілення ідеї. Я точно знаю, що нізащо б такого не втілив. Вигадати – будь ласка, але не втілити на потрібному мені рівні. Але навіщо [мені] втілювати, якщо в країні є Закентій? Цей спосіб роботи я б хотів пропонувати клієнтам. Інша річ, що це інший рівень цін. Хоча я не надто скаржусь, але велика проблема в тому, що [в Україні] собівартість книжки переважно складається з вартості друку, натомість підготовка видань коштує мізер, і з цього мізеру спеціалісти якось мають виживати. Це неправильно і з цим треба боротися.

…я точно знав, що єдиний шанс вижити новому українському видавцю без інвесторів – піти туди, куди бояться інші.

Про ідею створення власної дизайнерської студії

У нас [в Україні] рідко коли наймають дизайнера в тандем з ілюстратором – зазвичай це два в одному. Насправді ж ілюстратори дуже рідко бувають вдалими дизайнерами. Якщо людина вміє малювати, дуже рідко вона може накласти текст на свою картинку. Але я давно хочу перерости в якусь студію, котра міститиме моє ім’я. Тоді я зможу братися за все, бо почну працювати з іншими фахівцями. 

Це було б щось на зразок студії Rodrigo Corral (команда різнопрофільних митців на Заході, які працюють спільно над креативними проєктами – прим. авт.). Родріґо там постачає ідеї, а команда під його началом їх втілює: якщо для клієнтського проекту потрібен 3D-дизайнер, то у нього є такий спеціаліст в команді, якщо потрібен ілюстратор, є перелік фахових людей із розмаїттям стилістики і технік. Те ж саме з фахівцями з летерингу. Відповідно керівник такої команди знає, яких фахівців можна найняти для втілення його бачення в кожному конкретному проекті. Сам Коррал – винятковий дизайнер, але зі своєю студією він став вершителем і одним з найбільших візіонерів. Це надихає.

Про проблеми українського книжкового ринку з точки зору видавця

Як видавець я найбільше жаліюся на відсутність якої-небудь адекватної системи поширення книжок. Якби було де надійно продавати книжки, мені було б набагато легше бути видавцем. Яким є процес в Німеччині? Якщо людина на території Німеччини хоче книжку, вона приходить до однієї з багатьох тисяч книгарень. Нам лише про таке мріяти. Якщо раптом саме в цій книгарні саме цієї книжки немає, вони все одно приймають замовлення і за кілька годин, до доби, книжка уже є. Або якщо йдеться про якийсь бестселер, то видавець дивиться на онлайн-мапу і бачить, «що», «де», «в якій кількості» (з точністю до примірника) продається зараз, а система рахує темпи продажу і динаміку продажу. Такий видавець точно знає, що і куди йому треба автоматично дослати. В Україні ж не факт, що буде якась щомісячна звітність: книжка може продатися наступного дня і решту часу до звіту в книгарні її не буде, але я як видавець про це не знатиму і люди не матимуть змоги її придбати у книгарні. Скажімо так, Дикий Захід був більш організований, ніж наш книжковий ринок.

Крім того, країна, яка хоче мати цивілізований книжковий ринок, не може не мати відповідної статистики. Це ж основний інструмент, який дає можливість розуміти, куди ми рухаємося. В Україні ж немає навіть натяку на цю статистику. Нещодавно, йшлося про дослідження українського книжкового ринку (у вересні Український інститут книги оголосив про проведення анонімного опитування видавців про кількість назв, наклади та валовий дохід за 2018 рік, яке допомогло б визначити обсяги книжкового ринку — прим. авт.), де попросили видавців анонімно заповнити анкети. Якщо без статистики книжкового ринку ми рухаємося наосліп, то анонімні опитування щодо такої статистики це те саме, що підсвічувати собі дорогу особливо сильними ударами об щось тверде, щоб з очей йшли іскри, які мають нам підсвітити. Це дуже дивно. 

В країні є дуже круті поліграфічні машини. Також стає нормою те, що з’явилися машини для фарбування обрізу. В нас теж будуть книжки з кольоровим обрізом, я давно про це мріяв. Раніше йшлося про те, що сидить людина з пензлем і вручну фарбує весь наклад, але вже з’явилися машини. Це дуже круто. Також сподіваюся, що в нас з’являться нормальні машини для paperback’ів. Формат справді важливий, бо всі іноземці дивуються, чому в нас досі немає такого поняття як paperback (англ. softcover або paperback, м’яка захисна обкладинка книжки, зазвичай виготовлена зі звичайного паперу — прим. авт.). У нас уже пробували кілька видавництв, але там книжки розвалювалися в руках, вдруге таке вже не куплять. Читацький ринок України дуже обмежений, відповідно, за кілька років можна повністю прибрати довіру людей до певного формату. Що й було зроблено. Допоки у нас не з’являться сучасні поліграфічні машини (а це кілька мільйонів баксів) під певні потреби, від дечого, цілком усталеного на Заході, треба буде відмовлятися. В Україні, до речі, можна робити якісні пейпербеки, але це дорого, знову ж таки, їх потім тяжко продавати, бо нема довіри.

А ще Україна не виробляє свого книжкового паперу. Допоки хтось не вкладе кількадесят мільйонів доларів у появу українських фабрик із виробництва паперу, який пасує до книжок, ми будемо купувати іноземний. Зараз українські книжки друкуються на імпортних паперах: є російський, яким ми не користуємося з ідеологічних міркувань, є шведський та австрійський, котрого ми у видавництві намагаємося триматися. Теж є проблема у тому, що наші великі виробники книжок або наші провінційні типографії не розуміють потреб замовника від слова «зовсім». Все працює за принципом «ми можемо ось так, робіть так, як ми можемо, інакше не робіть». Друзі, це ж так не працює! Ви мені маєте зробити так, як хочу я як видавець, а не підлаштовуватися під ваші умови.

Досьє «Видавництва»:

Рік заснування: 2016

Спеціалізація: соціальна художня література для дітей та дорослих

Кількість виданих назв: 21

Найменший тираж: 300

Найбільший початковий тираж: 5000

Топовий автор/-ка: Лариса Денисенко

Лонгселер видавництва: Майя та її мами, Нейромант, Це зробила вона