Йому 61 рік, він має затишний будиночок у саду десь на тихому Подолі, вирощує яблука, робить різноманітні наливки та активно листується з чи не цілою Європою. Позаду в нього служба у Київській міській поліції на посаді помічника головного слідчого, а попереду, здавалось би, — тільки запальні шахові баталії по переписці. Так було, поки у житті Тараса Адамовича Галушко не з’явились дві сестри Томашевич, Віра та Міра, які перетворили почасти нудне розмірене життя сьогоднішнього пенсіонера на цілий карколомний квест із загадками та пригодами.
Ті, хто вже читав першу книгу від дуету Олександра Красовицького та Євгенії Кужавської, швидко здогадались, що Міра, після того, як Тарас Адамович знайшов її зниклу сестру, залишилась працювати із колишнім слідчим. Дія другого роману починається через кілька днів після вдалого завершення «Справи №1». У Київі вже пізня осінь, вулиці не жовтаво-багряні, а вкриті снігом, тому в подільському садочку пана Галушки частують гарячими напоями, і все частіше розмовні сцени між головними героями відбуваються не на подвір’ї, а всередині будиночку.
Черговою справою, у яку Тараса Адамовича втягнув Георгій Рудий, колишній начальник розшукової частини поліції Києва, стає справа про вбивство подружньої пари. І не просто пари, а відомого авіаконструктора князя Олександра Курдашова і його молодої дружини Агати. І не просто вбивство, а таємниче отруєння на борту літака «Гранд» — дива авіабудівництва, одного з перших пасажирських літаків імперії розробки Сікорського. Поліціянти вже заарештували підозрюваного — звісно, ним виявився один із присутніх на борту літака. Але щось у цій справі непокоїть Сікорського: він навідріз відмовляється повірити в те, що його вчителя князя Курдашова банально отруїв відторгнутий суперник, тому і звертається до легенди київського розшуку задля встановлення правди.
Тарас Адамович не сильно-то й бажає втручатись, адже, на відміну від першого розслідування, у справі про смерть на борту літака прихильності діючого заступника головного київського слідчого йому не дочекатись. У пана Івана Арчибальдовича Фогля є підозрюваний, і справу він сподівається закрити блискавично — навіть ціною підтасованих документів від медиків, які проводили розтин жертв. Бо якщо у струнку картину злочину не вписується медичний звіт, то тим гірше для звіту! Картина ясна, і нема чого її затуманювати! Але відмовити Сікорського (а особливо старому другу Рудому) Тарасу Адамовичу важко, тому вже знайома читачам по першому роману команда з бувшого слідчого, молодого слідчого та юної Міри Томашевич береться за розслідування смерті авіатора і його красуні-жінки.
Камерні умови злочину завжди полегшують роботу слідчих — знай собі перебирай усіх фігурантів по одному, хтось із них і є справжнім вбивцею. Для письменника камерний детектив — це скоріше виклик, аніж спрощення, адже всі декількох сотень сторінок роману потрібно тримати інтригу, аби цікавість читача тільки зростала. І при цьому не запрудити текст «кущовими роялями», не вдатись до введення нових, невідомих у перших сценах героїв і не скотитись до містики, яка при бажанні може пояснити все і навіть більше. Камерні детективи вимагають від авторів неабиякої вправності у психології, аби їхні персонажі не перетворились на паперові двовимірні умовні фігурки, а стали повнокровними героями, здатними жити у реальному світі. Історичні камерні детективи ще вибагливіші, бо тут майстерність письменника має проявитись у знаннях історичних фактів, деталей та ознак часу, аби у книзі, події якої відбуваються на початку Першої світової війни, не вигулькнули які-небудь селфі-фото з 21 сторіччя або рабовласники з 18-го.
І тут дует авторів із своїм завданням впорався. Тут ви не знайдете якихось непричесаних шматків або «привітів» з іншого часу. Натомість, на години зануритесь у часом буремний, а місцями тихий і затишний Київ початку 20 століття, де швидкість плину часу на порядок відрізняється від сьогоднішнього, де ще ходить вже неіснуючим нині яром трамвай, де на Куренівці є аеродром, а на Сирці — іподром. Такому зануренню допомагають не лише кольорові форзаци із справжньою мапою Києва тих часів, але і неспішність, плавність оповіді. Спочатку вам може це здатись трішки неправильним для детектива, адже ми звикли шубовсати просто з місця в кар’єр і швидо-швидко бігти через перепони сюжету до щасливого фіналу. Але повірте, це не вада книги, а її принада. Саме в такій повільній поступовій розповіді з численними зупинками на те, аби зіграти з героями в шахи, випити кави (яку попередньо треба обов’язкового правильно зварити!), обговорити останні новини з фронту, поміркувати щодо мистецтва — саме в цій неспішності життя й ховаються ключі від того, щоб цей роман став у першу чергу історичним, а вже в другу — детективом.
Як того вимагає жанр, «Справа мертвого авіатора» продовжує розкривати перед читачем решту героїв, яким хоч і відданий другорядний план, але відведена не менш важлива роль. Імпозатний аферист-красень Міхал Досковський, який у першому романі серії тільки раз показався на сторінках, у другій серії вже набув більш повнокровного життя і навіть зіграв одну дуже важливу партію в шахи. Міхал, як і ще одна героїня неосновного плану, хитра балерина-аферисточка Барбара Злотик, стають своєрідним клеєм, що мають заповнювати проміжки між основними глибами, головними героями, з’єднувати і вирівнювати всі книги серії у єдиний простір. У «Справі мертвого авіатора» читач також дізнається один із головних секретів Тараса Адамовича з першого роману — на честь кого друкарська машинка у його будинку названа Естер.
Кому варто читати
Усім шанувальникам жанру детектива. Тим, хто любить Київ у будь-який його час. Спраглим до якісного затишного чтива. А також тим, хто давно не читав чогось схожого на пригоди Пуаро чи місіс Марпл.
Кому не варто читати
Тим, для кого детектив — це виключно надшвидкий карколомний бойовик із купою трупів, постійними перестрілками та шпигунськими пристрастями.