Є теми, які чіпляють. Дискримінація ЛГБТ, стереотипне ставлення до ромів, чорношкірі, теракти 11 вересня, коли жінок не сприймають за повноцінних людей, СНІД, бідність, несподівана смерть рідних, стосунки з батьками, – перераховувати можна довго. Попри те, що про все це вже написана неймовірна кількість книжок та статей, ці теми продовжують бути на піку популярності. Хлоя Бенджамін пішла далі – вона зібрала усі можливі тригери в один 400-сторінковий роман. Вийшли «Шукачі безсмертя». Днями ця книжка вийшла українською у видавництві «Vivat».
Зав’язка – дуже цікава
У Нью-Йорк приїжджає таємнича жінка, що вміє передбачати дату смерті. Четверо дітей (два брата та дві сестри) беруть всю свою заначку і від нудьги йдуть дізнаватись, коли помруть. Комусь жінка пророкує смерть молодими, іншим – у глибокій старості. Цей день стає визначальним у їхньому житті. Тепер кожен з дітей буде носити в собі рокову дату і чекати її з острахом. Хтось проживатиме відведений час по максимуму, знаючи, що лишилось небагато. Хтось – розслабиться, бо йому напророкували довге життя. Але передбачення може й не справдитись. Звучить цікаво, правда?
Роман «Шукачі бесмертя» складається з чотирьох з половиною частин. На початку – власне зав’язка про ворожку. Далі – чотири розділи про те, як склалась доля кожного з чотирьох дітей після того, як вони дізнались дату своєї смерті. Важко не порівняти з «Маленьким життям» Ганьї Янаґігари. Там теж були чотири герої, тісно пов’язані між собою (проте вони не родичі), і авторка також розповідала про кожного по черзі. І на цьому схожість не завершується.
А потім щось пішло не так
Ще до сотої сторінки не добираєшся, як натрапляєш на гей-стосунки. «Ну добре, яка сучасна американська книжка без геїв?», – думаєш ти. Проте сексуальні сцени виявляються настільки відвертими, що мимоволі повертаєшся до обкладинки в пошуках примітки «18+» (спойлер: такої примітки немає). І справа не в тому, що це опис сексу між двома чоловіками. Якби в таких деталях в книзі описували так званий «традиційний» секс, про це теж варто було б попередити – занадто вже він тут прямолінійно і бруднувато описаний. І для чого це зроблено саме так (окрім щоб викликати емоції у читача) – незрозуміло.
Далі виринає тема ставлення до чорношкірих (дія відбувається в Америці на межі 70-х і 80-х, тоді з цим було значно гірше, ніж зараз). Потім – СНІД, який в той час тільки з’явився. Далі – ставлення до жінок, як до людей другого сорту. Куди ж без наркотиків, повій, бідності індійців, що живуть у нетрях Бомбея, депресивних розладів, хіппі, війни, тероризму? Ще є жіночий алкоголізм, тема імміграції, трохи фемінізму, рання смерть близьких, стосунки з батьками, страх смерті. О так, ще ж всі головні герої – євреї. Коли на 244 сторінці з’являються роми, вже не дивуєшся. А коли на наступних сторінках звертаються до теми терактів 11 вересня – починаєш чекати абортів. І – бінго! – наприкінці роману цього не уникнути. А потім ще авторка добиває нас темою жорстокого поводження з тваринами. Може насправді вона просто стібеться?
Якщо таким чином письменниця захотіла витиснути з читачів усі їхні сльози, то щось пішло не так. Одна тригерна тема – це добре. Дві-три – нормально. Але коли все об’єднане в одній доволі невеликій книзі, нічого з переліченого по-справжньому вже не чіпляє. Тим більше, що половина з тем виглядає притягнутою за вуха: коли у гея-єврея з’являється коханець – чорношкірий гей – це too much. Нагромадження проблем виглядає неохайно і поверхнево. Без значної частини цього можна легко було обійтись, і книжка була б глибшою, правдоподібнішою.
Але не все так погано
Що ще? В книзі є магія, але зовсім трохи. Є кілька старих-добрих заїжджених літературних прийомів (авторка натякає на те, що буде далі, але хочеться дочитати, щоб дізнатись деталі). Є інтрига і філософські роздуми (не перевантажені надто розумними пасажами).
Про авторку – Хлою Бенджамін – відомо небагато. Це молода американська письменниця, у якої видано наразі лише три романи. І хоча «Шукачі безсмертя» минулого року увійшли до списку бестселерів, в історії літератури ця книжка навряд чи залишиться – надто вона вторинна, все це ми вже читали, не дивує.
До українського перекладу цього роману запитань немає. Мій улюблений момент – про вечірку в гей-клубі, що в оригіналі називається «Jingle Bell Cock» (обігрування Jingle Bell Rock). Українською це переклали як «Нова радість встала». Ну прекрасно ж! Втім, як на мене, перекладачка перестаралась з примітками. Вона, розжовує читачеві, як дитині, хто такий Маркес, що таке Тадж-Махал, і роз’яснює, що «Луї Віттон» – такий будинок моди. Коли натрапляєш на подібні примітки ледь не через сторінку, починаєш відчувати, що перекладачка надто низько оцінює інтелектуальні здібності читачів цієї книжки.
Втім «Шукачів безсмертя» не можна назвати поганим романом. Сюжет у ньому динамічний, читається легко, над моральними виборами хочеться роздумувати («А що б я робив в такій ситуації?») та інтрига зберігається до самого кінця. Стиль авторки симпатичний та легкий. Читання цього роману – це приємно проведені 5-6 годин часу. Але не більше того.
Кому читати
тим, хто любить сімейні саги, фокуси і співчувати обездоленим.
Кому не читати
тим, кого лякають надто відверті сцени сексу.
Схожі книги
«Маленьке життя» Ганії Янаґігари, «Щиголь» Донни Тартт, «Усюди жевріють пожежі» Селесте Інґ.
28 thoughts on “«Шукачі безсмертя» Хлої Бенджамін: а як би ви жили, якби знали, коли помрете?”