Британський письменник Алекс Норт зізнається: історія про Шепотуна вигадав, коли його власний син розповів про уявного друга. У результаті в автора вийшла тривожна до мурашок книга, яку він писав майже цілими днями, додаючи і заміняючи по понад 10 тис. слів на день.
Переклад книжки «Шепотун» українською з’явився цього року у видавництві BookChef, перекладач Юлія Підгорна. А оглядачки блогу Yakaboo вже мають про неї #ДвіДумки.
*Для більш моторошного ефекту рекомендуємо під час прочитання послухати шепіт:
Оглядачки
Юлія Дутка: Зловісний шепіт — не тільки кіношна фішка, це й справді страшно. От уявіть, що вночі хтось починає вам нашіптувати про те, що знайде для вас кращий дім, що подбає про вас. Шепотун обіцятиме всі скарби світу, от тільки повірити йому буде складно, тому що цей шепіт аж надто зловісний. Але це хороший початок: не тільки для кіно, яке полоскоче нерви, а й для книжки з красивим метеликом на обкладинці.
Віталіна Макарик: Історії про маніяків і психопатів, які викрадають дітей, настільки лякають і так міцно вкарбовуються в пам’ять спільноти, що часто стають основою міських легенд. Чорна «волга» з затемненими вікнами початку 90-х змінилася чорним джипом на зорі нового тисячоліття, але суть лишилася все та ж: хтось полює на наших дітей, хоче їх забрати й убити. Але в кожній страшній казці є частка правди. Так і страшилка про Шепотуна, яку досі пам’ятають діти в містечку з роману Алекса Норта, є відгомоном давнього жаху. І найгірше те, що давно забуті жахи мають звичку повертатися.
Уявна подружка
Віта: У цій історії декілька важливих героїв, і найвразливіший із них — маленький Джейк, хлопчик, який втратив маму і не зумів завести друзів. У нього є тато — можливо, не найкращий у світі, але точно дуже старається таким стати. І в сина, і в Тома характер міцний, як кремінь, та є й усвідомлення найважливішого: «Навіть коли ми сваримося, ми все одно дуже сильно любимо одне одного». Тому, звісно, важко бути батьком-одинаком. Йому складно налагодити контакт із сином, адже й сам страждає після смерті дружини. Можливо, було б трохи простіше, якби Джейк був звичайним хлопчиком, який у вільний час ганяє по вулиці з друзями. У Джейка ж, натомість, є хист до малювання й уявна подружка.
Здається, через етап вигаданих друзів у дитинстві проходили чи не всі ми. Але в цій історії дівчинка, яку ніхто не бачить, — не просто вигадана подружка для спільних ігор, вона попереджує і застерігає, розповідає про речі, про які дитина сама не мала б (не могла би!) знати й взагалі вносить відчутний хаос і напруження у життя сім’ї. Що це — містика чи незрозумілі ігри розуму? Наскільки вона реальна, та дівчинка? І до чого вона зрештою малого приведе? Оці питання мене неабияк бентежили.
Юля: Не пам’ятаю, щоб у мене були уявні друзі в дитинстві (була улюблена блакитна плюшева зайчиха з довгими віями), але переконана, що той, хто говорить з кимось невидимим, виглядає моторошно аж до дрижаків. Коли бачиш таке, хочеться відвернутись і навіть удати, ніби все нормально. Але Томові неспокійно, Том хоче, щоб це припинилось. Проте він геть не уявляє, що робити: заплутався і сумує за дружиною, якої вже не буде поряд. Він ще не знає, хто та уявна подружка і наскільки її присутність потрібна. Ба навіть рятівна.
У «Шепотуні» ми бачимо відхилення від норми, яке врешті стає зі знаком плюс. Уявна подружка піде, коли вже буде не потрібна. Вона — не більше, ніж захисний механізм чутливого хлопчика, який прагне, щоб його сім’я знову була цілою. Вона дбає про нього, а він дбає про неї.
Думаю, скоро він її відпустить, але це вже за межами цієї книжки, де все у героїв має скластись добре.
Стара лякачка
Юля: Кожен з нас в дитинстві на вулиці мусив чути якусь страшну історію, яка або стосувалась якоїсь закинутої будівлі, або якоїсь моторошної старої людини (як от той дідуган у «Сам удома»), що їх за всяку ціну малим треба уникати. Той будинок роками стояв покинутим, бо сім’я виїхала чи то в Америку, чи в Канаду, а ми мали заглядати в запилюжені покоцані шибки, щоб дізнатись що там. Та хата вабила нас дурнуватих. Тож міська легенда та дивний, немовби зляканий, будинок мені ніби нагадали щось забуте.
От тільки тут все було значно гірше. Не дурнуваті пустощі, а реальна загроза, не легенда, а справжня кримінальна справа, не великі очі страху, а п’ять хлопчаків, які ніколи не повернулись додому. Все це було десятки років тому, і того звіра давно закинули у клітку — в’язницю строгого режиму. Він там, не втік, то хто ж? Хто ж відтворює його злочин із разючою точністю? Чи тоді таки справді був спільник, якого так і не спіймали…
«Шепотун» не тільки про теперішню загрозу, а й про біль від старої помилки. Що впіймав надто пізно, що піймав не всіх.
А яка для тебе ця стара лякачка, Віто?
Віта: Для мене це історія про, здавалося б, впокорений жах, який воскрес і вийшов з-під контролю. Хоча й підозрюю, що для інспектора Піта Вілліса це не тільки біль, а й шанс. Шанс знайти відповіді на запитання, яких він не отримав 20 років тому. Шанс відшукати загубленого хлопчика. Шанс виправити ситуацію. Втім, цього разу він — не головний в розслідуванні, але на нього покладають величезні надії. Лише він спілкується з оригінальним «шепотуном», зачиненим у в’язниці. Може, хоч цього разу той заговорить?
Хто викрадає хлопчиків? Хто заманює їх солодкими обіцянками? Чому убиває? Розслідування шарпає за різні ниточки, частенько заходячи у глухі кути. Спостерігати за цим цікаво й тривожно. Чи вдасться інспектору Віллісу знайти відгадку раніше, ніж постраждає ще один хлопчик? І хто насправді ховається за личиною монстра?
Монстри серед нас
Віта: Відповідь буде несподівана, але її я вам, звісно, не озвучу 🙂 Хто в цій історії монстр, ніби й очевидно, але не зовсім. Бо окрім нелюдів, які жорстоко убивають, тут ще є люди, які, не коячи власноруч жодного зла, ними захоплюються. Те, що в найбожевільніших маніяків є свої фанати й послідовники, це ніби не новина. Те, що в душогубів закохуються звичайні собі жінки — не сенсація теж. Відкриттям для мене стало те, що є люди, які колекціонують речі, пов’язані з убивствами. Зберігають навіть найбільш моторошні артефакти. Поклоняються їм. Чи можна цих людей назвати психами? Гадаю, що так, але ви можете посперечатися, адже й автор, на щастя, не дає їм однозначної оцінки.
«Шепотун» поєднує у собі риси кількох жанрів — і поліційного детективу, і психологічного трилера, і містичної історії. Несподіване закінчення, кілька крутих поворотів сюжету і майстерне розкручування інтриги тримає у напруженні весь час. Я вже була готова повірити в якесь надприродне пояснення усього, що сталося, але, в кращих традиціях жанру, монстром виявився той, на кого до останнього не звертали увагу.
Як тобі такий поворот, Юль?
Юля: Мені завжди страшенно подобалась ідея зі зловмисниками, на яких ніхто не подумає. От буквально ніхто. Найдобріші люди, непримітні перехожі, батьки великої та дружньої сім’ї, найкращі друзі, а не якийсь дивак-самітник, якого б шарпали кожної нагоди тільки тому, що підозрілий. Але саме такі монстри найнебезпечніші, бо ми не бачимо в них загрози, ми не готові захищатись, коли вони підходять впритул.
А попри те, Алекс Норт доволі щедро розсипає перед нами підказки, але ми чи то йому не віримо, чи просто не бачимо їх, лише фінал показує, що все було не просто так. Звісно, це не більше, ніж натяки, але вони можуть привести до правильних висновків, якщо на мить відволічемось від сюжету, який затягує, і проаналізуємо те, що дано.
«Шепотун» — з тих трилерів, які хотілось би читати значно довше. Я тим часом внесу Алекса Норта до списку авторів, яких почитала б ще.
Кому варто читати
Юля: Шанувальникам трилерового та моторошного чтива.
Віта: Тим, хто любить історії про злочинців із нальотом містики.
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто не може читати, як кривдять дітей.
Юля: Тим, у кого не вистачає нервів на страшні історії, бо мені почасти було страшно.
Схожі книги
Юля: Ще одна історія про зникнення дітей, яка базується на міській легенді, — «Між фазами Місяця» Ендрю Мейна (це друга книжка з серії про Тео Крейна, тому раджу почати з першої «Хованки з хижаком»).
Віта: Хочете більше історій про жах, який воскресає з минулого? Тоді вам точно слід придивитися до «Лонтано» і «Конґо. Реквієм» Жана-Крістофа Гранже!
10 thoughts on “Пошепки про найстрашніше: огляд нового гіпнотичного британського трилера”