Чар цієї книги, що, як кажуть, Ґете вважав своєю чи не найкращою, споріднений із алхімією театру, особливо ж – театру модернового, в якому на перший погляд все здається несправжнім, вигаданим, штучним. А проте за якісь миті глядач забуває про умовності і вже щиро переймається долями героїв вистави. Так і у «Вибіркових спорідненостях» конструкт, раціональна побудова тексту генія стає вищою правдою – правдою художньою. І в цій майстерній виставі 1809 року читач із хвилюванням стежитиме за тим, які ж насправді спорідненості мають між собою Шарлотта, Едуард, Оттилія й капітан…
Як корелюють обов’язок і шлюб, пристрасть і вірність? Чи тотожні такі почуття як: кохати, нàвидіти, любити? Чи існує «геометрія» життя і «хімія», що виникає між закоханими? Класика на те і є класикою, що відкидає несуттєве і пропонує допитливому читачеві вічне. Ну хоча б цілу низку фраз-афоризмів фон Ґете з цієї книги: «В подружжі іноді потрібні суперечки, тоді принаймні довідаєшся щось одне про одного»; «Лише повністю зрозумівши відоме можна перейти до невідомого»; «Іноді краще написати ні про що, ніж нічого не написати». І ще – наче з журнальної статті 2021 року: «Наші предки ціле життя трималися того, чого навчилися в юності; нам же тепер щоп’ять років доводиться перенавчатися, якщо ми не хочемо взагалі відстати від найновіших віянь». Власне, щоби бути попереду, слід читати добірні книги.
Серед останніх книг, які мене вразили, я насамперед хотів би виокремити збірку «Лексикон націоналіста та інші есеї» Миколи Рябчука. Хоча значною мірою книга складається з уже відомих нам текстів, та в новій композиції вони й відкриваються по-новому. Мені особливо цікаво було перечитати автобіографічні есеї Рябчука про його друзів і творче середовище (на жаль, це вже або спогади, або тексти-некрологи). Ну а взагалі у Миколи Юрковича варто вчитися писати есеї – він оволодів цим жанром майже бездоганно, тож навіть на політичну тему може написати так, що текст хочеться включити в історію літератури.
Мої карантинні тижні прикрасила книга Максима Беспалова «Усе, що ви знаєте про Ірландію – правда, але…». Це репортажна, мандрівна книжка про країну, про подорож в яку я навіть мріяти боюся, бо начуваний про тамтешню дорожнечу і складність отримання візи.
Але після книги Максима, сповненої цікавими побутовими деталями, я таки загорівся потрапити в Ірландію й посидіти там у пабі. Особливо цікаво було дізнатися про те, що в Ірландії досі є кочівна частина населення!
Третю книжку я не дочитав, але регулярно почитую. З одного боку, вона дуже довга, щоб швидко її прочитати, а з іншого – це задоволення просто хочеться розтягнути. Йдеться про «Діда Иванчіка» Петра Шекерика-Дониківа. Написана вона таким смачним гуцульським діалектом, що я не можу стриматися й окремі пасажі виголошую вголос. Для зручності праворуч від оригінального тексту вміщено й адаптацію сучасною українською мовою. Приємно раз на кілька днів розгорнути цю книгу, зануритися в текст і уявити, що перебуваєш десь високо в Карпатах.
Чомусь одразу згадав Харукі Муракамі з його «Трилогією Щура». «Слухай пісню вітру» (1979) я прочитав у мій перший рік перебування у США. Потім був одразу «Пінбол 1973», (1980), і «Погоня за вівцею» (1982). Не полінуйтеся знайти ці твори у перекладі Івана Дзюби. Муракамі — письменник чіткий і структурований, тому Дзюба, котрий за першою професією фізик, передав літературні фрактали Муракамі з філігранною точністю. Фантастичні описи буденного приготування їжі, почуттів невідворотного і особливостей японського міського побуту. Щодо останнього прочитаного, то це стала Optimal Spacecraft Trajectories, котру написав чудовий професор Джон Пруссінг (Jo#yakaboon Prussing) із Університета Ілінойсу в Урбана-Шампайн (UIUC).
Із захопливих книжок, які прочитав нещодавно, — «Спільна мова» Анастасії Левкової. Видання цікаве й корисне як для дорослих, так і для дітей. Дуже вичерпно, жваво та з гумором написане, з безліччю прикладів. Історії про слова в нашій мові можуть бути теж захопливими. Я гадаю, що конкурс на філологічні факультети цього року зросте. І «винною» буде саме «Спільна мова».
Клавку» Марини Гримич читаю повільно і з насолодою. Дуже багато деталей побуту привілейованого в радянський час прошарку — письменників. Найуспішніші мали чималі гонорари, дачі, квартири, шану, але більшість тулилася у кімнатках письменницьких будинків. І все одно їм заздрили — прості робітники та службовці в СРСР зазвичай жили значно гірше. Головна героїня Клавка походить із родини технічної інтелігенції, але змушена працювати друкаркою. Її батьків убили комуністи. Через повсякденне життя Клавки видно епоху. Люблю такі тексти.
Читаю також з інтересом «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут» Богдана Гориня. Це двотомне видання про видатну львівську художницю, авторку ліноритів, яка оформила чи не кожну четверту дитячу книжку в радянський час. Насичена документами, якісно видана і дуже захопливо написана книга, де теж чимало деталей жахливої радянської епохи. Дуже раджу.
«Діти їхні» Ніколя Матьє — це такий собі французький «Ворошиловоград». Звісно, 90-ті у маленькому промисловому містечку на Сході Франції були трохи комфортніші, ніж у пост-СРСР, але безнадьога у сенсі соціальних ліфтів там не менш гнітюча. Завжди любила книги про розгублену юнь і доленосні дурниці, які робляться з нудьги. Із цікавістю почитала про автора. Як виявилось, він описував контекст власного дорослішання, від якого йому понад усе хотілось втекти. На щастя — вдалося. В’язка правдивість і брутальна емоційність цього роману заслужено була відзначена Гонкурівською Премією.
«Пригоди короля Мацюся» — зворушлива і пригодницька повість видатного дитинолюба Януша Корчака. У цій книзі є все: і політична сатира, і мандри, і філософія, і антирасизм, і фемінізм, і мрії про ідеальне суспільство, які розбиваються об складність людської натури і взаємин.
Мішеля читаю давно, хоча після роману «Можливість острову» я трохи охолов до нього. Але недавно десь наткнувся на хороший відгук про «Карту і територію», прочитав і отримав задоволення. Все рідше читаю вигадані книги, хороших мало, але Вельбек таки вміє написати так, що текст захоплює.
Цю книгу не міг не прочитати, бо не тільки слухаю Motör#yakabooead з дитинства, а й був на їхньому концерті. Мемуари легендарного музиканта цікаві і як мемуари мудрої людини, яка багато чого пережила, і як книга про життя засновника гурту, яка вплинула на сотні інших гуртів, і як збірник реальних рокенрольних історій. Рекомендую навіть тим, хто не слухає таку музику, але цікавиться її історією чи цікавиться мемуарами.
Це збірник оповідань і повістей американських авторів. Спочатку не міг зрозуміти, що до чого, бо твори дуууже різні – за темою, стилем і жанром. Але потім в’їхав і отримав купу задоволення. Прекрасний збірник, якісний рівень, і історія його створення цікава, погугліть.
