Психологиня Світлана Ройз проводить тренінги та семінари, активно веде блоги про психологію одразу на кількох ресурсах. Її дописи в соцмережі про виховання дітей, емоції та ситуації, які можуть траплятися в родинах, збирають від кількох сотень до кількох тисяч лайків.
Також вона пише книжки, які стають корисними батькам та дітям. Нова книжка Світлани Ройз — «Я сьогодні йду в садок» — з’явилася наприкінці 2019-го року. У ній авторка ділиться практичними вправами для адаптації дітей до нового середовища і важливого етапу дорослішання. Ми розпитали психологиню про створення книжки, її особливості та авторські плани на майбутнє. І, скориставшись нагодою, запитали поради, як привернути увагу дітей до книжок.
У книжці «Я сьогодні йду в садок» багато дитячих проблем (нерозуміння, чому людина не хоче ділитися; страх ділитися своїми негативними емоціями) можна побачити й у дорослих людей. Як так? Деякі люди «неправильно» подорослішали?
Я би перефразувала. Йдеться не про проблеми, а можливі «точки напруги», природні для кожної людини. Для нашого покоління — покоління теперішніх батьків — ці моменти могли залишитися в пам’яті як болісні. Не тому, що наші батьки були поганими. Просто вони не мали тих знань, що є у нас: досвіду уваги до почуттів чи прояву піклування про емоції, — того, що ми можемо давати дітям зараз. Наші батьки навіть подумати про це не могли. Я весь час нагадую про це студентам, які приходять до мене на курси, і моїм дорослим читачам, щоб запобігти звинуваченню й знеціненню батьків. Я вірю, що вони нас дуже любили й давали найкраще, що в них на ту мить нашого дорослішання було.
Натомість наше завдання — давати більше. Так, на жаль, дорослим потрібно вчитися берегти себе — з увагою ставитися до своїх почуттів, потреб. Ми не могли навчитися цього від когось. Зате у наших дітей є змога отримати досвід підтримки, поваги, дбайливості — це величезний внесок у їхні відчуття впевненості та стійкості.
Яку роль відіграють інтерактивні елементи в історії «Я сьогодні йду в садок»? Навіщо потрібна гра?
Гра — це реальність дитини, спосіб пізнання, адаптації у світі. Водночас це найбільш коректний і швидкий спосіб терапії та трансформації. Ідентифікуючи себе з героєм гри, книжки чи мультфільму, дитина засвоює нові риси та досвід. Граючись з дитиною, ми буквально створюємо разом нову реальність. Дитина, вдаючи супергероя, присвоює собі його риси. Коли ми створювали цю книжку, було важливо, щоб за допомогою наших героїв-іграшок — хлопчика та дівчинки — маленькі читачі в безпечній та живій формі доторкнулися до реальності дитячого садка, «прожили» цю подорож. Так вони отримуватимуть не лише інформацію для розуму, а й вмикатимуть емоційний світ. Дитина «переносить себе» в дитячий садок, і цей новий простір стає для неї зрозумілим та безпечним, впізнаваним. Віконця — не лише елемент гри, а й метафора — світу реального та прихованого. Можливо, світу підсвідомості, який ми в такий спосіб робимо більш усвідомленим.
Чи є в цій книжці ваш власний досвід проживання цього важливого етапу з вашими дітьми?
Я вдячна своїм дітям і завжди кажу, що вони робили й роблять мене більш досвідченою та професійною фахівчинею. Майже всі книжки, більшість практик створювалися саме для них. Ця книжка не є винятком: я працювала над нею, коли моя молодша донька якраз проходила період адаптації до дитячого садка. «Я сьогодні йду в садок» містить ті ідеї, які я пропонувала їй, а також сім’ям, із якими я працювала.
Усе, що я пропоную, — це практикуми, випробувані часом. Крім того, я давала читати цю книжку директорам дитсадків, щоб не проґавити важливих деталей. Саме директорка дитсадка моєї доньки запропонувала додати кілька вагомих пунктів. А вихователька в книжці має таке саме ім’я, як і вихователька моєї дочки — Анна Анатоліївна.
Чому так важливо проговорювати з дитиною до деталей все, що може відбуватися в садочку?
Є правило: що більше інформації ми отримаємо, то менше тривоги будемо відчувати. І навпаки: що більше тривоги, то більше інформації нам важливо дати. Інформація — це підтримка. Окрім розповіді про щось, звісно, було би добре, якби ми закріплювали інформацію діями — «залучали» тіло. Наприклад, ми не просто говоримо дитині, що важливо вітатися, коли ти приходиш в дитсадок. Ми створюємо ігрову реальність (яка стане реальністю дитини), граємося з ляльками, машинами, динозаврами й проговорюємо: «Мене звати Світланка! Привіт, а мене звати Толя». Так ми ніби прокладаємо шлях через хащі, щоб дитині було легше йти цією дорогою.
Які ще книжки плануєте писати в межах серії «Добрі дорослішання»? З якими місцями ви будете знайомити дітей далі?
У нас великі плани! Радію, що видавництво #книголав відгукується на мої ідеї — формати складні для створення й виготовлення. Ми зараз працюємо над книжкою «Лікарезнавство» про візити до лікарів. Плануємо також видати настільну (точніше, «наліжкову») гру, у яку діти гратимуть перед сном. Також в планах книжка-практикум для найменших школярів із простими ідеями стресостійкості.
Наскільки книжка може замінити відвідини дитячого психолога? Чому в суспільстві, на вашу думку, ходити до психолога — соромно?
Моя мрія — допомогти родинам створити такий простір стосунків, де всі почуватимуться впевнено. Звісно, книжки, навіть дуже хороші, не можуть повноцінно замінити роботу з психологом: будь-яка, навіть практична й глибока інформація не врахує «індивідуального» процесу дитини та сім’ї. У батьків є свій досвід дорослішання, власні стереотипи й підходи до виховання, а у дитини — своя особиста історія життя. Індивідуальна робота зі спеціалістом дає більш «точковий», а відтак стійкий результат. Та, звісно, мені хочеться, щоб наші книжки були помічниками, такими собі «домашніми психотерапевтами». Зараз люди частіше усвідомлюють, що піти до психолога — це не означає визнати, що вони не здатні самі впоратися з завданням. Психологів нарешті перестали плутати з психіатрами. Я рада, що психологія стає природним супроводом дорослішання, дозрівання дітей та сімей.
Ваша професійна порада: як привернути дитячу увагу до книжки/книжок?
Для дитини той досвід стає природним, який він може «віддзеркалити» від батьків. Дитині важливо бачити, що батьки читають. До речі, у мене в практиці був кумедний приклад: мама дивувалася, що хоч вона постійно читає, не може привернути увагу дітей до книжок. Якось вона взяла паперову книжку (зазвичай вона читає електронні) і почула питання від доньки: «Мамо, ти читаєш?». Мама їй відповіла: «Я ж постійно читаю!». «Правда?, — запитала дитина, — а я думала, ти граєш в ігри на планшеті».
Важливо читати біля дитини. Важливо читати разом із дітьми. Підбирати книжки під вік малечі, враховувати психотип, відчувати, коли вона втомилася сприймати інформацію на слух. Сучасні діти легше засвоюють візуальну інформацію, тому в книжках, які зараз видавництва пропонують дітям, більше ілюстрацій. Зараз діти складно сприймають великі обсяги тексту, їм одразу потрібно бачити результат. Сучасні дитячі видання якраз такі — з поділом на теми, структуровані. Зауважте, скільки в книгарнях якісних дитячих книжок, які можна читати разом, на будь-який смак!
195 thoughts on “Світлана Ройз — про книжкові плани та те, як привернути увагу дітей до книжок”