Як провести «Рік у Провансі», не виходячи з дому

Пітер Мейл – доволі незвичний письменник. У 70-их роках він був прогресивним автором дитячої і підліткової літератури з секс-просвітництва; деякі його книги з цієї теми були на ті часи досить сміливі і навіть жартівливі. Переїхавши ж до Франції, Пітер змінив тематику і почав писти мемуари про прекрасний світ Провансу. Одна з таких книг — «Рік у Провансі», яку у видавництві Vivat переклав Остап Гладкий. А авторки блогу Yakaboo вже мають про неї #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик

Віталіна Макарик: Прованс — моя любов. Щоправда, я там ніколи не була, але він мені сниться і мріється. Британцю Пітеру Мейлу з цим пощастило значно більше — приїхавши у Прованс і закохавшись у цю французьку провінцію, він осів тут на багато років. Прованс перетворив його з рекламника у відомого письменника, а сам Мейл, безперечно, додав балів популярності самому Провансу. Ця книжка — історія про те, як починалася їхні «стосунки», і самим лише букетно-цукерковим періодом вона не обмежиться 🙂

юля дутка

Юлія Дутка: Коли справжні подорожі не варіант, то книжка Пітера Мейла подарує таке занурення у життя прованського села, що вражень буде, як після хорошого двотижневого вояжу. От тільки, на жаль, усі смаки не вдасться відчути. «Рік у Провансі» — це не про мандри, а про переїзд з великого і безликого міста, до місця, де буяють смаки і живуть колоритні персонажі.

Нехай весь світ зачекає

Юля: Саме так все відбувається у Провансі, хоча найбільше це стосується ремонту у будинку, який придбали Мейли. Спочатку вони просто хотіли зробити житло більш функціональним, а потім з’явились інші проблеми. Ремонт головне почати… Місцеві майстри працьовиті та досвідчені, але з ними, схоже, і Новий рік можна буде зустріти без опалення. А в Провансі, особливо, коли дме містраль, добряче холодно. Я про це чомусь навіть не підозрювала, думаючи, що там завжди літо.

Хоча не тільки ремонт триває вічно, всілякі бюрократичні штучки, навіть якщо це просто банківська операція, розтягуються теж, здається, безкінечно (так що в нас, як виявляється, це ще не межа!). Купа папірців переслідує героїв кілька перших місяців — і чудово, що вони під час цього всього не гублять свої паспорти.

У Провансі ніхто не поспішає — ні селяни, які мають дбати про наступний урожай (хоча вони все ж доволі проворні), ні майстри, ні установи… Та й самі герої з часом перестають так поспішати. Тому й ви не поспішайте, поки читаєте.

Віто, ти теж розтягувала задоволення?

Віта: З книжкою — авжеж! Адже хотілося ліпше відчути всі ці сезонні зміни, про які пише Мейл. А кожен місяць тут має свої атракції, які не повторяться аж до наступного року. Березень — це висадка молодої виноградної лози і «полювання» за трюфелями (справжні знавці знають, де шукати ці підземні скарби, а справжні гурмани — де їх куштувати), червень — гастрономічні тури, допитливі дослідження довколишньої кухні, відвідини маленьких домашніх ресторанчиків, де подають справді божественну їжу, серпень — козячі перегони, вересень — дегустація молодого вина. І так щомісяця, життєве коло простих земних радощів і насолоди.

Але Пітер Мейл пише книжку не як замилуваний прованськими атракціями турист, а як місцевий чоловік, якого торкнулися усі переваги і вади тутешнього ритму життя. І в його історії повільність і розслабленість — це не тільки про післяобідній відпочинок біля басейну, а й про ремонт, залагодження бюрократичних формальностей та інші процеси, яким неспішне виконання аж ніяк не додає комфорту. Читаючи про робітників, які на кілька місяців залишили бетономішалку біля входу в будинок, бо мали терміновіші замовлення деінде, я просто навісніла)) Це те, чого аж ніяк не хочеться у своєму житті! Але Пітеру і його дружині було важливо, аби цей ремонт закінчився бодай до Різдва. І, варто віддати належне пані Мейл, вона знайшла вельми кмітливий і вишуканий спосіб прискорити робітників!

Не тільки лавандові поля

Віта: Така необов’язковість у виконанні взятих на себе завдань, бюрократична тяганина, коли тебе ганяють за папірцями знову і знову, хитрощі при купівлі нерухомості або продажу трюфелів, які допомагають обійти закон, щоб не платити податків — усе це дещо мені нагадує… Так, у нас із французами більше спільного, ніж здавалося б на перший погляд. Паралелі можна знайти не лише в негативних явищах. Як і українці, мешканці Провансу високо цінують можливість смачно, щедро і з насолодою пообідати. Звісно, їхня кухня відмінна від нашої і вражає вона насамперед розмаїттям овочів, сирів та вин. Але і провансці, й, скажімо, галичани однаково високо цінують хорошу гостину й отримують від неї неабияке задоволення.

Ця схожість — не єдине, що здивувало мене у книжці Пітера Мейла. Приємно вразило те, наскільки у регіоні цінуються (чи, принаймні, на час написання книжки були дуже затребуваними) ремісники, які справді добре тямлять у своїй справі — каменярі, ковалі, сантехніки тощо. Їх поважають, вони мають непоганий заробіток завдяки своїй, у певному сенсі, незамінності. І навіть мільйонери тут не цураються фізичної роботи (адже часто завдяки саме їй і спромоглися зібрати свої мільйони). Це круто!

А ще здивувало те, що поміж численних кулінарних і природних принад Провансу Пітер Мейл майже не згадує про найвідомішу — лаванду. А ти що дивного чи незвичайного дізналася про Прованс з цієї книжки, Юлю?

Юля: «Рік у Провансі» не відкрила для мене щось аж геть-геть нове. Крім хіба того, що різновидів хліба може бути три десятки — і кожен з них передбачає певну страву, яку супроводжує. У лютому прочитала ще одну книжку про цей чудовий край (її немає в українському перекладі), де так само насолоджувались їжею (власне, головна героїня там кондитерка), але то була радше романтична проза про зцілення розбитих сердець з таким же теплим сюжетом, ароматом свіжих булочок та теплими сонячними обіймами. Здається, сама згадка про Прованс малює в голові картинку пасторальної ідилії серед виноградників.

Хоча та повільність у світі, де всі поспішають, виглядає дивною, та не забуваймо, що цій книжці вже більше 30 років! Так, «Рік у Провансі» був бестселером 1989 року. А з тих часів чимало змінилось. Тоді не існувало нашого «постійно на зв’язку», та й інтернет тільки починався.

Люди не поспішають, а от козам доводиться побігати. Дивовижна традиція козиних перегонів — ось що стало справжнім відкриттям. Не знаю, чи хотіла б стати свідком цього турніру, але читати про таке весело.

Що б я робила рік у Провансі

Юля: Не впевнена, що мене б вистачило на рік там, все-таки не зовсім мій ритм, та й у Франції треба знати французьку, а я… Я б радше в Італію на рік подалась, все-таки якісь ази мови маю. Але, уявімо. Думаю, взимку, коли дме містраль, я б із задоволенням читала романи Ґранже та дегустувала м’ясні страви й місцеві хліби. Навесні б робила грядочки з запашними травами і насолоджувалась довколишніми пахощами. Влітку, певна річ, фотографувала б лавандові поля, та й не тільки їх, а ще б рясно вимащувалась санскріном, бо спека ж. А восени насолоджувалась виноградним урожаєм, смакувала вино і купувала книжки Ґранже на зиму.

Думаю, що зуміла б перейнятись французьким кулінарним гедонізмом за цей рік… І полюбила б галасливі ринки, які вранці пропонують все най-найсвіжіше, старенькі пекарні та тісні кав’ярні, де так запаморочливо пахне щастям.

Герої не нудьгують цілий рік, їм не особливо випадає відпочивати у райському Провансі, але, знаєте, це саме таке життя, якого вони прагнули, покидаючи Туманний Альбіон.

Віта: Щоб рік у Провансі став казково незабутнім, мабуть, не зайвим буде знайти собі такого провідника регіоном, який знає потаємні місцинки — мальовничі куточки Люберону [гірський масив на півдні Франції, в межах якого і є поселення, де жив Пітер Мейл — прим.ред.], маленькі гостинні сімейні ресторанчики, колоритні фермерські ринки, міські фестивалі і змагання. У певному сенсі, таким провідником могли б стати книжки Пітера Мейла, однак я не певна, що вони зможуть прислужитися у практичному сенсі — все-таки з часу їх написання багато вина випито у Провансі. Та він може дати орієнтири, навколо яких можна вибудувати свою мандрівку до цього регіону тривалістю в одну відпустку чи в цілий рік.

Що б я робила у Провансі? Звісно, досліджувала б довколишні містечка і села. Не лише для того, щоб куштувати їхню кухню, а й щоб відчути тамтешнє життя. Дегустувала б місцеві вина. Гуляла б квітучими вишневими садами. Напросилася б на полювання за трюфелями. Сиділа б, закутана в теплий светр, біля каміна з вином і хорошим романом. Рік у Провансі міг би стати роком простих і приємних земних насолод. А позаяк він навряд чи мені «світить», то я уявлятиму його з книжками Пітера Мейла (сподіваюся, Vivat продовжить їх перекладати і видавати).

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить чесні історії про далекі краї

Юля: Тим, хто мріє про Францію та взагалі мандрівки хоч куди-небудь.

Кому не варто читати

Юля: Шанувальникам гостросюжетної прози, які не надто сприймають нариси.

Віта: Тим, хто переконаний, що краще один раз побачити, ніж десять разів прочитати.

Схожі книжки

Віта: «Солодке життя в Парижі» Девіда Лебовіца — тут теж багато смачної іжі (з рецептами!) і влучних та чесних спостережень про життя парижан.

Юля: Я згадала листи ведмедя Степана з «Країни призначення» Тетяни Давиденко, настрій дуже схожий, а ще є тут щось від «Туриста мимоволі» Енн Тайлер.