Володимир Рафєєнко, автор книги «Мондеґрін»: «Ми все ще ростемо, і дай нам Боже колись нарешті вирости»

Нарешті з’явився друком давно обіцяний перший роман українською мовою письменника Володимира Рафєєнка. У центрі книжки під назвою «Мондеґрін» – життя переселенця з Донецька в Києві. Подібно до самого автора, цей чоловік вирішує опанувати українську мову. Таким є відправний пункт фантасмагорійних подій роману. З цієї ж точки ми почали розмову з Володимиром.

Починати розмову з нагоди виходу твого першого роману українською мовою запитанням про українську мову, звісно, супербанально. Але це той випадок, коли альтернативи просто немає. Отже, розкажи, будь ласка, чому ти вирішив написати «Мондеґрін» українською?

Ще по приїзді в Київ я вирішив колись спробувати написати роман саме українською. А стосовно саме «Мондеґріну», все дуже просто – цей текст неможливо було написати російською. Тій людині, що прочитає книжку, це, я сподіваюсь, стане цілком зрозуміло. Бо один з ключових лейтмотивів тексту полягає у зустрічі головного персонажа з простором мови. 

А можеш розповісти про твою історію взаємин з цією мовою?

З дитинства читав, але розмовляти не міг і не мав шансів набути мову на належному рівні аж до 2014 року. У 2014-му в моє життя ввійшли мої україномовні друзі, завдяки яким я опановував мову та врешті-решт наважився написати свій перший роман українською.

Як давалося? Які були відчуття? Хочеться продовжувати писати українською? Чи це був разовий експеримент?

Давалося не просто, на початку роботи періодично виникав розпач, іноді думав, що не напишу, не зможу, бо не мав належного відчуття мови, знання її на достатньому для письменницької діяльності рівні. Потім, звичайно, стало трішечки легше, але все одно до останнього дня працювати доводилося доволі важко. Правда, десь після першої чверті тексту робота стала приносити справжню радість, що була абсолютно варта цих зусиль.

Писати українською хочу і далі, не залишаючи і рідної російської. Мені, справді, дуже б хотілося написати ще хоч кілька романів саме українською. Але подивимося, як буде сприйнятий цей мій текст публікою та експертним середовищем. 

Як відреагували на український текст приятелі та колеги? Зокрема, російськомовні автори?

Справа в тому, що в мене дуже вузьке коло приватного спілкування. Російськомовних співрозмовників майже не маю. Але те коло, котре в мене все ж таки є, сприйняло доволі тепло. Україномовні приятелі, здається, з більшою радістю, ніж російськомовні. 

До речі, цікаво, як ти ставишся до нового Закону про мову?

Сприймаю цей закон скоріше навіть не в площині культурного дискурсу, а, перш за все, як один з головних і необхідних інструментів забезпечення безпеки нашої держави. 

«Мондеґрін» – це ще й «роман із мовою». В ньому просто блискуче виписано саму матерію «опанування» головним героєм української (чи, може, в певному сенсі поверненням до неї?) – прилаштування, характерні помилки, звикання до певних слів, реалій, закономірностей, пошук цитат і контекстів. При цьому загалом мова твору гнучка, пружна й багата. Усе це мені трохи нагадало знамениту «Подорож…» Майка Йогансена та її героя-іспанця, який вивчав українську мову, дуже яскраво з нею граючись. Захоплення я висловив, а тепер хочу запитати, наскільки важливим тобі видається зв’язок сучасної української літератури (і взагалі, культури) з «Розстріляним відродженням», взагалі, з культурними і позакультурними подіями двадцятих, тридцятих років? Зрештою, в твоєму романі є дуже драматичний «місток» до тих часів…

Запитання таке, що більш-менш пристойна відповідь на нього повинна мати вигляд докторської дисертації. Що сказати. Мені здається, що ми, врешті-решт, покликані певною мірою зробити те, чого не встигли вони. Вони – наше коріння, котре підрубали, але пам’ять про нього і доробок, зроблений ними, залишився і живить нас. От тільки мені здається, що й досі ми не сягнули того рівня творчої свідомості і художньої майстерності, яка була опанована деякими з них. Ми все ще ростемо, і дай нам Боже колись нарешті вирости. Щоби принаймні стати з ними врівень.

Знов абсолютно очікуване запитання, без якого теж не обійтися. Назва. Поясни, будь ласка, нашим читачам, чому ти вирішив дати роману саме таку назву (очевидно, вона привертає увагу і часом водночас породжує деяке нерозуміння – досить показово, що в програмі одного з поважних фестивалів вона навіть неправильно написана)? Чи, може, підкажи, де шукати символічних сенсів, пов’язаних із поняттям «Мондеґрін»?

З нами іноді стається мондерґін, коли чуємо пісеньку якусь чи віршики, і сприймаємо їх, не звіряючись із текстом, у щирій впевненості, що ми сприймаємо правильно. Може пройти дуже великий проміжок часу, допоки ми не звернемося до оригіналу і раптом не усвідомимо, що в оригіналі присутні певні слова і рядки, а в нашому сприйнятті – зовсім інші. Що, звичайно, суттєво змінює зміст. Іноді на протилежний.

Така боротьба між нами і нашим власним сприйняттям супроводжує нас все життя. Ми завжди чуємо, бачимо, розуміємо не те, що є насправді, а щось інше. Іноді, за певних обставин, справжня реальність все ж таки доходить до нашого мозку, але, знаю за власним досвідом, що не так часто, як хотілося б. Можна прожити все життя і так і не зрозуміти, не побачити, справжнього змісту власної долі. Не усвідомити, хто ти власне такий, звідкіля йдеш і куди прямуєш. Твоє власне життя може пройти повз тебе, і ти його не впізнаєш.

Одна з головних героїнь роману – Кобиляча Голова. Особисто мене «Мондеґрін» надихнув перечитати казку про Кобилячу Голову, і я не пошкодував: текст архетипний, напружений, потужний. Сподіваюся, ті читачі, які так само встигли підзабути цю казочку, теж перечитають її. Але все-таки яку місію несе Кобиляча Голова в твоєму романі?

Стосовного цього персонажа краще всього відповісти рядком з роману: «…вона, по суті, тільки випадкове і примарне відтворення тієї голови кобили, яка котиться шляхами Європи і несе в собі великий і вічний український світ».

У «Мондеґріні» дуже багато психології. Хоча при цьому ти щасливо уникнув спекулятивних і дешевих «сльозовитискань». А чи віриш ти у терапевтичний ефект читання і письма?

Мені писати і читати справді корисно в простому фізіологічному сенсі цього слова. Допомагає виживати. Але хтозна, чи це правило правильне для всіх.

Як героям твого роману знайти спокій? Як ти його шукаєш сам?

Треба зосередитися на тут і тепер. Ніде більше тебе немає і, якщо ти спромігся це усвідомити, маєш певні шанси хай вже не на спокій, але принаймні на певну адекватність. Робота і молитва – більше нічого немає.

У тій частині книжок Володимира Рафєєнка, які читав я, регулярно виникають паралельні виміри, альтернативні реальності, заломи тощо. І воно все, з одного боку, подається не без іронії, а з другого, тут відчувається справді виразна і серйозна метафізичність. А «в житті», «всерйоз», як ти особисто ставишся до цих питань?

Моє відчуття реальності і реального не співпадає з загальноприйнятим. Маю певний власний досвід, який доволі прозоро натякає мені на ймовірність одночасного існування різних варіантів того, що ми називаємо власним життям. Дерево реальності здається схожим на бузину. Воно росте одночасно в різні сторони, тут і тепер Всесвіту здійснюється в такому об’ємі, котрий ми, як люди, ніколи не зможемо сприйняти у його цілісності й повноті. 

Гра словом, мерехтіння цитат і алюзій тощо – яку роль, на твою думку, відіграють ці дещо «формалістичні» та «постмодерні» штуки в сучасному романі, з огляду на всі метаморфози літературного ХХ століття? Зокрема, чому ти вирішив зробити акцент у своєму романі саме на них?

Я ніколи нічого не роблю в своїх текстах виключно з формальної точки зору. Кожен текст, кожна художня подія потребує певних інструментів для свого втілення. Моя справа – просто прислухатися до тієї естетичної цілісності, що намагається ввійти у світ і допомогти їй належним чином з’явитися. Але насправді це не я щось диктую тексту, це він себе пише і править, використовуючи письменника, як більш-менш пристойний інструмент буття.

«Мондеґрін» – продовження твого персонального «київського тексту». А які твої улюблені зразки цього тексту в інших письменників? Що для тебе в цьому місті найкраще та найгірше?

Зразу згадав Валер’яна Підмогильного та Булгакова, а потім зрозумів, що не готовий відповісти на це питання, бо такого опису Києва, який би відповідав моєму сприйняттю цього міста, я ніде не читав. Може, колись сам напишу, якщо дасть Бог. Велике, сакральне, занехаяне, але абсолютно прекрасне місто. Люблю в ньому ці перепади рівнів од ярів до гір, еклектику, різноманітність та простір. Важко сприймаю бруд, сміття, руйнування історичних пам’яток. То найгірше, що в ньому є – це ті люди, котрі за фахом, суспільним впливом та функціональними обов’язками мусили б піклуватися про нього, але не бажають, бо не розуміють його краси, не розуміють цього тут і тепер, а живуть суцільним мондеґріном власних бажань і власної самозакоханості.