У видавництві «Laurus» з’явився друком український переклад академічного дослідження українсько-канадського історика Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм: Київ і кияни після Великої війни». Історик ретельно дослідив радянські архіви й описав, як працював механізм радянського публічного політичного життя часів пізнього сталінізму, як він втілювався на практиці й на місцях. І все це – на матеріалі Києва 1943-1953 років.
Столицю України звільнили від нацистів восени 1943 року, коли Червона армія розвивала потужний наступ під гаслами помсти окупантам. Тож не дивно, що, повернувшись до Києва, радянська тоталітарна влада, «стверджуючись і утверждаючись», активно налягала на дискурс ненависті. Ненависті до нацистів, їхніх посіпак, націоналістів, а пізніше й меншою мірою – до країн Заходу, нещодавніх союзників СРСР. І, звісно ж, до «внутрішніх ворогів». Те, як на практиці втілювалася ця політична ненависть, і описує Єкельчик у першому розділі. Марш полонених німецьких солдатів, публічне повішення деяких осіб, визнаних військовими злочинцями, громадські збори з екстатично-агресивними промовами – ось лише деякі приклад «тематичних заходів» політики ненависті. Особливо цікаво, коли історик змальовує участь у всьому цьому простих громадян, а також те, як ці громадяни «синхронізувалися» з державною політикою чи, навпаки, входили з нею в дисонанс.
Так загалом антисемітську кампанію, пов’язану зі «справою лікарів»* і з масовими арештами переважно єврейських діячів, за даними архівів, деякі прості кияни сприйняли, схоже, з більшим ентузіазмом, ніж очікувала влада. Багато хто не обмежувалися зборами й мітингами зі схваленнями вироків, але почали поширювати саморобні антисемітські листівки, влаштовувати травлю знайомим євреям, зафіксовано навіть окремі напади. Було й чимало публічних заяв чи навіть звернень до влади з радикальними пропозиціями стосовно євреїв. З другого боку, під час страт нацистів і маршів полонених вистачало тих, хто не схвалювали таких «видовищ» та й навіть співчували окремим в’язням.
(*«Справа лікарів» — кримінальне впровадження 1953 року, відкрите проти низки лікарів, більшість з яких були євреями. Цих осіб було звинувачено у нібито вкороченні віку високопосадовим партійним діячам. Справа закінчилася без зайвого розголосу у березні того ж року за ініціативи Берії. — Прим.ред.).
Другий розділ у певному сенсі – повна протилежність першому, бо тут ідеться про святкування чи відзначення. Постійні урочисті заходи, відзначення важливих подій, нескінченні мітинги з портретами й промовами – неодмінна частина сталінського СРСР. На мітинг могли зібрати (а все відбувалось організовано й централізовано) навіть із нагоди виступів вождів. Мільйон урочистостей вибудовувався в непросту ієрархію. Яка подія важливіша? В якій домінує національний, а в якій загальносоюзний? Яка – разова, а яка має стати регулярною? У всі ці питання були серйозно занурені і вищі, й нижчі владні, бюрократичні кола, а решта населення брала участь у численних ритуалах. Утім, доводить Єкельчик, хоч ця участь і була примусова, скидається на те, що більшість була абсолютно не проти. Ритуали сталінізму дозволяли людині символічно і публічно засвідчити свою вірнопідданість (життєво важлива річ при тоталітарному режимі), були формою соціального спілкування, емоційного відпруження, а десь і просто розвагою. Історик також показує їхній зв’язок зі старішими ритуалами – народними, релігійними тощо. Хай і з іншим емоційним зарядом, це стосується й траурних заходів – про що, наприклад, можна почитати там, де Єкельчик описує й організовані, й стихійні події після смерті Сталіна.
У третьому розділі ми стикаємось із радянською агітаційною машиною. Власне, з прямою агітацією населення на лекціях, зборах і т.п. Її провадила система гуртків і спеціальних навчальних структур для комуністів. Автор показує, як працювало все це «господарство».
Що ж, Радянський Союз був країною окозамилювання навіть у часи жорстокого тирана: в «Повсякденному сталінізмі» ми можемо посміхнутись історіям про те, як різноманітні агітатори лише удавали, що роз’яснювали політику партії своїм підопічним, а ті, відповідно, лише вдавали інтерес і розуміння.
Дещо, правда, цікавило киян усерйоз. Міжнародне становище. Перебуваючи в інформаційному вакуумі, супроводженому цілим мереживом безумних чуток, городяни намагалися насамперед зрозуміти, чи почнеться нова війна, і якщо почнеться, то коли.
А от із чим було набагато важче, то це з роз’ясненням ідеологічних тем. Дуже часто ані агітатори, ані пересічні кияни просто елементарно не могли зрозуміти книжок класиків марксизму-ленінізму-сталінізму. Що, звісно, дещо ускладнювало процес політичної освіти.
Іще одна частина книжки розповідає про волонтерство, виробничі рекорди, різні форми пожертвування приватних фінансів на окреслені владою потреби та інші громадсько-економічні подвиги, що їх радянська держава очікувала від своїх громадян. Але громадяни часто намагались уникнути почесної місії.
Не все, як показує історик, було однозначно, приміром, з міфологізованою історією розчищення та відбудови зруйнованого Хрещатика. Архіви свідчать, що ентузіазм населення до праці з розчищення завалів досить швидко згас, і влада мусила залучати фахівців і військовополонених. Однак, усе одно прагнула зберегти для майбутнього картинку, де «всі як один» кияни рушили рятувати Хрещатик.
Останні два розділи «Повсякденного сталінізму» переважно присвячено виборам у повоєнному Києві. Нагадаю, що радянські вибори були безальтернативні, примусові, з передбачуваним результатом і непрозорим підрахунком голосів. Сергій Єкельчик демонструє, що це було не просто знущання з демократичних процедур. Головні цілі «виборів» — демонстрування лояльності, символічна взаємодія з вождем і державою, що посилювала відданість, а також – вибудування певного зворотного зв’язку народу з владою. Про останнє рідко говорять у зв’язку з радянськими «виборами». Але, як бачимо з архівних даних, під час виборчого процесу – головно при висуванні кандидатів – у населення з’являлася деяка можливість висловити побажання і претензії. Звісно, переважно побутового і матеріального характеру.
Як справжній абсурдистський твір читається опис дня голосування – з дивакуватою ієрархією виборців на предмет того, хто має проголосувати раніше, хто пізніше; з особистими речами, які приносили виборці на дільниці, щоб там було «затишніше»; з буфетами і скаргами на відсутність у них пива; з бюлетенями, в яких не було ніякого вибору…
Книжка «Повсякденний сталінізм» багато в чому дозволяє нестандартно подивитися на вітчизняну історію сорокових-п’ятдесятих років. А саме, як на історію відносно лояльної активності населення для взаємодії з режимом (а не лише як на історію тиску режиму). І хоча репресивного контексту місцями бракує (надто, що в повсякденні він був і реально присутній, і мався на увазі), книжка все одно дає дуже багато фактажу для роздумів як над сталінським повсякденням взагалі, так і над формами, виявами, причинами легітимності радянського тоталітарного режиму.
10 thoughts on “Яким був Київ у 40-50-их: Ненависть як громадянський обов’язок та вибори без вибору (і пива)”