«З’являється міцна зв’язка: хороша ілюстрація — це Україна», — ілюстраторка, співзасновниця клубу Pictoric Анна Сарвіра

Фото Жені Перуцької

З ілюстраторкою Анною Сарвірою, яка входить в кураторську групу Pictoric, ми зустрічаємося у тихому дворику в середмісті Києва. Тут і вулична виставка робіт ілюстраторів на тему прав людини, і оригінальне кафе — місце теж служить одночасно і кав’ярнею, і виставковим простором для робіт художників-ілюстраторів.

Команда клубу ілюстраторів Pictoric’а — ілюстратори Олена Старанчук, Олег Грищенко, Анна Сарвіра та їхні колеги — цього року святкує своє 5-річчя, і за цей час їхня дружня співпраця «за інтересами» переросла у роботу над конкретними цілями: можливість показувати іноземцями Україну в ілюстраціях та запрошувати їхніх кращих фахівців до нас з майстер-класами. Зі слів Анни, сталої команди у проекту зараз немає: є кураторська група з трьох людей, яка вирішує основні креативні питання, кілька менеджерів, що допомагають з організаційними тощо завданнями, та друзі-ілюстратори, що залучаються для реалізації окремих ідей та проектів — в цілому десь 10 людей.

За трохи більше ніж годину розмови з Анною ми встигаємо обговорити, як ідея організувати виставку польських ілюстраторів в Україні отримала втілення у вигляді щорічного повноцінного проекту в межах Книжкового Арсеналу та те, які теми в роботах команди Pictoric змушується задуматися туристів, які хоча б раз бували в наших містах. Окремо також запитуємо про творче ком’юніті Pictoric’а та кращі спільні проекти. Тут Анна іронізує, що їй з колегами просто подобається влаштовувати тусовки, де ілюстратори збираються разом та “скаржаться на життя”, додаючи: «У всьому, що робимо, ми не орієнтуємося на чиїсь смаки, крім своїх власних». Крім того, вона розповідає про власний досвід роботи поза межами клубу і дає поради початківцям відвідувати тематичні події та не боятися показувати свої роботи. Далі — пряма мова Анни Сарвіри, співзасновниці клубу ілюстраторів Pictoric.

З чого почався проект Pictoric?

Все почалося з виставки польсько-української ілюстрації [на Книжковому Арсеналі 2014 року]. Ми з Оленою Старанчук тоді якраз повернулися з Польщі, де півроку перебували за стипендією Gaude Polonia. Ідея була наша, але насправді ми не збиралися робити нічого глобального. Нас просто дуже зачепили ці польські ілюстратори, [роботи яких бачили за період навчання]. Отже, ми приїхали, і мені здавалося, треба всім показувати, що вони там роблять. Тоді ми з Оленою буквально одночасно подумали, що класно було б зробити [в Києві] виставку польських ілюстраторів. Спочатку кожен окремо з’ясовував, як розвивати цю ідею. Як ми прийшли до того, щоб робити виставку саме в Арсеналі, уже й не згадаю. Ближче до [дати тодішнього] фестивалю було вирішено, що треба придумати й назву нашій групі. Бо ми ж не будемо за прізвищами перераховувати всіх, «хто молодець». Потім ми отримали пропозицію зробити нову виставку і все закрутилося. Загалом, нашу спільну роботу прискорив хороший зворотний зв’язок і те, що люди зацікавилися [ілюстраціями]. Наша реакція тоді виглядала приблизно так: о, клас, будемо робити далі!

Про польський вплив та звідки взялася назва?

Ми не придумали нічого іншого (сміється). Командою ми тоді намагалися вигадати якесь нове слово, що могло б асоціюватися і з ілюстрацією, і з картинкою. І це, по-моєму, був єдиний більш-менш пристойний варіант.

Польща — наш найближчий сусід і, до того ж, у них дуже крута ілюстрація. Дійсно, там працюють одні з топових світових ілюстраторів у світі. Вони мають потужну школу, отже, вона й впливає на інших. Звісно, у нас теж є хороші ілюстратори, але в Україні, мені здається, ще немає такої собі школи ілюстрації. Всі окремо самі по собі працюють.

Про ілюстрацію та тематичні лекції як напрямки роботи Pictoric

На момент створення клубу просто хотілося показувати ілюстрацію, яка нам самим подобається: привозити роботи іноземців в Україну, а ілюстрації українців — за кордон. Знову ж таки, вже потім ми усвідомили, що, крім поляків, маємо багато знайомих ілюстраторів… А ілюстратори — люди сором’язливі: вони переважно сидять вдома, малюють і нічого [з цим] не роблять. Тоді нам здавалося, що ось маємо безліч класних фахівців і їх ніхто не знає, та й самі себе теж хотіли показати! Ми [з нашою командою] стали намагатися десь показати українських ілюстраторів, які самим подобаються. І це вже друге наше бачення того, що ми робимо.

А якщо ілюстратори вже приїжджають [в Україну], то нехай і діляться власним досвідом. Насправді у нас і в них зовсім різна система роботи. Всі ці речі про роботу ілюстратора, про які вони розповідають, дуже корисні [для нашої аудиторії] — ми до цього тільки приходимо. Тому разом ми почали організовувати цілу систему воркшопів і лекцій, бо часом завдяки таким тематичним подіям ти як ілюстратор раптом починаєш розуміти, звідки ноги ростуть та як це все працює.

Звісно, у нас теж є хороші ілюстратори, але в Україні, мені здається, ще немає такої собі школи ілюстрації. Всі окремо самі по собі працюють.

Про еволюцію роботи команди Pictoric через співпрацю з Книжковим Арсеналом

Найперше, ми почали по-іншому працювати з простором. Тобто в перший раз ми трохи були шоковані: «Боже мій, треба зібрати ілюстрації польських ілюстраторів! Хоч якісь, може, хтось відповість!». Вже зараз ми намагаємося заздалегідь обдумувати концепції та пробуємо робити різні виставки. Раніше збирали [для таких виставок] ті роботи, які вже були готові. Найуспішніша виставка робіт By the way, life is wonderful, що до цього ми мали, була та, спеціально для якої кожен ілюстратор малював по одному плакату. Все було настільки круто, бо виглядало природно разом та мало загальну тему.

Звичайно, Арсенал трохи розібрався з простором, мені здається. Вони все-таки добре працюють над логістикою, концепцією фестивалю та зручностями людей — все це стало якось простіше та легше. Також Арсенал почав допомагати нам привозити художників [в Україну] та домовлятися про це. Бо, чесно кажучи, у нас іноді було таке, що ми чогось привозили художників своїм коштом. Перші виставки були за підтримки Польського інституту, Чеського культурного центру і Французького культурного інституту. Потім художники то самі приїжджали, то були ще якісь непорозуміння. У цьому році команда фестивалю сконтактувала нас з посольствами, що, відповідно, допомогло привезти ілюстраторів на Арсенал. До того ж, ми намагалися після кожної виставки на Книжковому Арсеналі зробити невеликий каталог. Тоді видно, що, власне кажучи, було виставлено, які у кого уявлення про ілюстрації, особливо в іноземних авторів, і це можна взяти погортати.

Про юридичний статус та організацію роботи всередині команди

Для роботи над некомерційними проектами команда Pictoric створила громадську організацію. В якийсь момент ми зрозуміли, що мало того, ми працюємо безкоштовно, але якщо не дають гроші на сам проект — це неможливо. Зараз ми намагаємося подаватися на гранти та можливості підтримки культурних центрів посольств. Саме тому з юридичної точки зору ми оформили наш статус. Це, звичайно, теж трохи морока, бо ілюстратори — люди неорганізовані. Всі ці папірці, документи, звітності…

У кураторську групу зараз входять троє людей: я, Олена Старанчук і Олег Грищенко. Вигадати виставку чи концепцію — ми втрьох переважно і збираємося. Також ще є ті, хто допомагає як менеджери (до прикладу, в цьому році до нас приєдналася Софія Кришталь), та друзі-ілюстратори. В цілому, працює команда із 10 людей та дехто постійно співпрацює з нами по проектах. Наприклад, ілюстратор Ілля Угнівенко як «наша права рука» допомагає з розміщенням ілюстрацій на виставках. Також ми можемо розраховувати на ілюстраторів Анну Андрєєву, а ще Женю Полосіну й Анну Іваненко з сері/графа (київська візуальна студія, що займається друкованою графікою, графічним дизайном та ілюстрацією — прим. авт.): вони завжди допоможуть щось організувати, порадять, і зрештою, навіть малюють. Часто буває, що є проект у статусі «терміново» і треба три готові плакати на післязавтра — швиденько їх збираєш і вони допомагають.

Для іншої допомоги з різними завданнями зараз також намагаємося залучати людей, які розбираються в питаннях грантових заявок тощо. Ми зрозуміли, що коли береш на себе дуже багато, не можеш все і організовувати, і придумати. Це як в тій фразі «і жнець, і швець, і на дуді грець», тобто у сенсі все робити самому. Є люди, які краще за тебе знають потрібні питання, тож чому б не попросити у них допомоги. Ми до цього за 5 років нарешті прийшли.

Проект плакатних портретів «Діячі України»

Діячів нам запропонували зробити, по-моєму, на львівський Дитячий форум видавців [у 2014 році]. Це було відразу після Арсеналу, ми ще тільки притиралися одне до одного і намалювали ці плакати — портрети 20-и письменників. Вийшло так, що всі ми цим захопилися та все воно якось вдало пішло. По-перше, ілюстратори — такі люди, що «о, Боже мій, давайте ще когось намалюємо». По-друге, нам писали з запитаннями, «а чому тільки письменники, а де вчені?». Фактично просто змусили малювати ще! Всього є аж 113 плакатів з цієї серії.

Щодо місця для виставок проекту, то найчастіше нам їх пропонували. Навіть дуже активно писали люди з маленьких міст: ось є міська бібліотека, хочемо там щось зробити, надсилайте свої роботи. Насправді з «Діячами» було, напевно, 30 виставок — і не тільки в Україні. Ми і в Грузії, і в Польщі їх виставляли. Найчастіше локації нам пропонували, але іноді ми й самі писали: всі, в принципі, завжди раді, коли їм просто привозять плакати безкоштовно. Отже, чому б і не виставити!?

У нас досить експериментальні ілюстрації. Якщо на перший час, ілюстратор раніше сидів удома, то й не чув жодних відгуків на те, що робиш. Потім коли ми почали виходити на ярмарки та представляти там свої роботи, стали отримувати відгуки на них. Ясна річ, були досить дивні: наприклад, нас постійно запитували, чому в вас жінки такі некрасиві або ще що-небудь такого типу. Часом люди підходили й заявляли, що «я так теж можу, мій 8-річний син теж». Або щось типу такого, але це насправді 0,01% … В цілому, більшість відгуків були класними. І якщо тебе, звичайно, не намагаються побити за твій плакат, то заради Бога. У кожного своя думка!

Про проект YellowBlue як можливість розказати про Україну іноземцям

Іноді ми намагаємося переосмислити те, що вже було. І, зрозуміло, багато людей малює на українську тематику. Ми якраз їхали в Португалію і подумали, що потрібно щось прикольне показати про Україну, бо розуміли, що про нас там мало хто що знає. Не хотілося робити щось цілком очевидне, типу ось є Батьківщина-Мати, а ось є вишиванка. Тому ми вирішили зробити проект про Україну, але очима українців, тобто все, що ти бачиш: і Батьківщину-Мати, і вишиванку, і маршрутку, і кіоски з кавою, які у нас через кожні 5 метрів; і цю качалку на [київському] Гідропарку.

[До усього цього] ми написали невеликі пояснення, нам допомогли перекласти їх на португальську. Було дуже весело, коли люди, які підходили подивитися ілюстрації, казали, «це я не розумію!», а потім раптом вигукували: «ооо, маршрутка!». Цей проект потім ми презентували у різних країнах. Наприклад, у Берліні також була виставка, і коли ми пояснювали ілюстрацію про маршрутку, буквально півзалу тих, хто бував в Україні, сміялися: ми знаємо, що це таке. Тобто цей проект — можливість показати Україну з різних точок. Щось хороше, щось погане, але в будь-якому випадку воно повинно було бути смішним.

Саме всі ці речі [про Україну] ми хотіли показати більш сучасно. Іноді це, звичайно, ставлять нам у докір: кажуть, що ми продалися, бо це не в нашій традиції таке малювати. Кажуть «навіщо показувати маршрутку, якщо у нас є Леся Українка?». Але нам хочеться показати і те, і інше. Насправді коли ти можеш посміятися над тим, що у тебе є, це прикольно. Іноземці ж теж не очікують в казку потрапити, [коли приїжджають відвідати нашу країну].

Було смішно якось в Німеччині. До нас постійно підходили люди і майже кожен другий німець говорив: «Був якось в Києві, слухайте, а чому у вас там так багато кав’ярень?». Це людей п’ять запитали за цей вечір. Насправді зараз і безвіз, і лоукости, і люди стали більше подорожувати в Україну, тому вони вже знають, про що ти жартуєш і що маєш на увазі [у своїх ілюстраціях]. Часом на виставках люди говорили «клас, у вас Карпати, а яка Одеса!» та «які у вас ілюстратори, ми взагалі не знали, що в Україні є ілюстратори!». Зараз же у людей з’являється міцна зв’язка: хороша ілюстрація — це Україна.

Чи є якісь речі, які хочеться зробити, але поки немає на це ні ресурсів, ні часу?

Ми думали про формат великого фестивалю або конференції для ілюстраторів не на один день, а відразу на кілька і, можливо, навіть у закритому приміщенні. Але на це потрібні час і гроші. Це дорого коштує привезти багато спікерів та вийти на міжнародний формат. Також нам дуже цікаві формати вуличних виставок. Ми вже спробували, хоча це досить складно: треба отримати всі дозволи, встановити стенди. Але так ви поставили виставку вуличних ілюстрацій десь посеред міського проспекту, люди просто йдуть додому з супермаркету і подумають «о, клас, треба подивитися, що тут». Мені здається, це класний момент.

Ми завжди орієнтуємося на Польщу, а за кордоном вже є окремі майданчики, де художники можуть виставляти свої постери, і це прикольно. Тобто ти просто прийшов і показав, що у тебе є. Це теж такий запит: ми намагалися щось зробити за межами Києва, але це взагалі нереально. Коли говориш, що потрібні стенди (а не дерев’яні мольберти, які люди просто віднесуть разом з роботами), всі такі у відповідь «стееенди?» — і на цьому вся справа закінчується. У нас була спроба возити кілька наших виставок по всій Україні і робити саме вуличні [експозиції]. Все просто впирається в гроші.

У нас досить експериментальні ілюстрації. Якщо на перший час, ілюстратор раніше сидів удома, то й не чув жодних відгуків на те, що робиш. Потім коли ми почали виходити на ярмарки та представляти там свої роботи, стали отримувати відгуки на них.

А як щодо проектів в українських регіонах?

Ми насправді робили і [у нашому портфоліо] є купа проектів, які можна показувати й далі, до прикладу, про права людини та про медіаграмотність. Мені здається, що плакатний формат — те, що ми б хотіли показувати. До нас іноді звертаються люди з регіонів, але, звичайно, найбільше там не вистачає приміщень. Знаєте, у Києві є Арсенал та ще кілька галерей, але коли їдеш по регіонах (особливо якщо це не обласний центр), там і виставлятися особливо немає де. Якось ми навіть мали виставку в бібліотеці на табуретках.

Запит у людей є, а можливостей немає. Але коли нам пишуть, ніколи не відмовляємо. Бо це в будь-якому випадку класно, що люди проявляють ініціативу і хочуть запросити. Поки для нас плакатний варіант для подібних подій найбільш доступний. Тут і діти можуть подивитися, і дорослі. Для дітей — це просто весело й прикольно, та й наші ілюстрації зовсім несерйозні, а для дорослих — момент, коли люди йдуть із враженнями «а, ось що вони мали на увазі!».

Чим може пишатися Pictoric за свої 5 років?

Припустимо, тим, що ми цілих 5 років існуємо. Це вже непогано, бо іноді хочеться сказати, «ну його все до біса, піду на дивані полежу» (cміється). За ці роки ми сформували непогане ком’юніті, а також нас тепер знають за кордоном — раз на місяць маємо виставки за кордоном. І куди б ми навіть не подавалися, нам пишуть з різних фестивалів і кажуть, що «знаємо ваш проект, надсилайте». Це насправді круто! Ми просто беремо і представляємо Україну за кордоном вже за результатами попередніх робіт.

Про власний стиль ілюстрації та роботу над ним

Мені здається, ти спочатку просто пробуєш різне. Ілюстрація — той жанр, де в автора є дуже багато різних завдань, у залежності від того, що робиш. Якраз тут варто експериментувати. Коли ти експериментуєш та не маєш обмеження ні в матеріалах, ні в стилях, часто пробуєш різні варіанти. Якщо говорити про комерційні замовлення від різних замовників, то часом хтось готовий на якісь абсолютно божевільні речі: до тебе приходять і кажуть, «ось є стіна 10х10м — намалюй її». Чудово, поекспериментуємо! І стиль, мені здається, в таких експериментах і народжується.

Коли ми робили виставку в [київському] ЦУМі, там у вікнах були мої роботи. Це я вперше малювала такі гігантські плакати розміром 2х3м. І ти просто сидиш з ідеєю та думаєш, «навіщо я в це все вплуталася», але воно загартовує і тримає в тонусі. Мені здається, стиль формується і своїми такими муками та досвідом «з того, що вдалося побачити раніше». Звичайно, є генії з власним баченням з самого початку [кар’єри]. Всі інші ілюстратори просто дивляться на все навколо, обирають те, що подобається, і намагаються все це переосмислити та «зліпити себе».

Чи ілюстратори також малюють «в стіл»?

У мене є роботи, які колись намалювала і вийшло щось дивне. Іноді ілюстрацію просто кудись відкладаєш, через рік знаходиш і думаєш: «А непогано так вийшло!». Якщо говорити особисто про мене, то я з тих людей, які лінуються показувати, чим вони займаються. Для мене дуже важко виставити роботу в Instagram’і та сказати, що «дивіться, який я молодець». Тому, якби не Pictoric, напевно, ніхто б не знав, чим я там займаюся.

Про роботу на західного клієнта

Персонально я працюю з британським агентством і поки не можу сказати, наскільки це добре чи погано. Тобто часом я більше сама собі допомагаю з піаром, ніж моє агентство. Всі ці виставки постійно «мигають» у медіапросторі, отже, може люди й не згадають, чим я там займаюся, але чують знайоме прізвище.

У агенства, як розумію, є своя база ілюстраторів. І коли вони приходять з нею до клієнта, показують йому наші роботи. Я вже зробила з агентством пару книжок. Це непогано, але через те, що робота йде відразу з великою кількістю ілюстраторів, легко загубитися. Тому не можу сказати, що я прямо працювала з видавництвами, з якими хотіла б, та й я навіть не впевнена, як це взагалі-то працює. Я дуже поганий стратег, тому все йде за принципами «а, агентство, гарно» і «сама щось зробила, чудово».

Але з іншого боку, розумієте, за кордоном за одну ілюстрацію до книжки платять як тут, в Україні, за всю книжку. Тому навіть з урахуванням відсотка агентства, мені все одно вигідніше працювати для закордонного клієнта. Думаю, ми теж до цього прийдемо, але все залежить від економічного питання. Також знаю, багато хто в нас теж намагається стати агентствами, але поки це не дуже доцільно.

Для мене дуже важко виставити роботу в Instagram’і та сказати, що «дивіться, який я молодець». Тому, якби не Pictoric, напевно, ніхто б не знав, чим я там займаюся.

Про власну (само)освіту та рекомендації для ілюстраторів-початківців

Я намагалася читати книжки саме про ілюстрацію (дуже багато книжок написано саме для початківців) і ось починаю розуміти, що все це пройшла і вже нецікаво. Тому більше читаю, напевно, якісь блоги ілюстраторів чи тематичні обговорення, які конкретно мені цікаві. Власне самоосвіта відбувається через організацію тематичних виставок, поїздки на ярмарки чи фестивалі, де ти слухаєш потрібні лекції. Це насправді дуже круто, бо на деякі речі просто реагуєш: «А чого ж мені раніше ніхто не сказав?».

Не думаю, що це якась обов’язкова річ — [вища] освіта. Вона, з одного боку, начебто і допомагає: просто ти в Академії 5 років малюєш натуру, отже «я можу намалювати голу людину, ура». З іншого боку, мені іноді здається, що в освіті є такий момент, коли тобі вселяють якісь рамки і зовсім не кажуть, що «ось правила, але коли ти їх переростеш, можеш за них вийти». До цього ти самостійно приходиш (добре, якщо приходиш), але доволі пізно. Я дивлюся, що ті ілюстратори, у яких немає ніякої освіти особливо і яким ніхто раніше не говорив, що «так не можна», просто беруть та роблять. І ти тут такий «о чорт, а я не наважувалася!». Це, як на мене, більше питання таланту і працездатності та такої собі надивленості. Крім того, ви у будь-якому випадку можете навчитися малювати, навіть якщо не навчалися в Академії. Просто робите начерки, ходите на вечірній малюнок, бо це потрібно, але сама стилістика і смак — це питання самостійного виховання. Його можна як не отримати в Академії, так і не отримати без Академії. Початківцям рекомендую їздити на виставки та ярмарки, особливо на міжнародні, і не боятися виставляти роботи. Для мене це свого часу стало мегавідкриттям, що оригінальну ілюстрацію взагалі можна робити, і це справді класно.