Письменник Павло Коробчук: «Читач може бути яким завгодно. Будь-хто. Кожен. Усі»

Фото з особистого архіву Павла Коробчука

 

Нещодавно у Видавництві Старого Лева вийшов друком новий роман Павла Коробчука «Ключові клапани» – історія про незалежність України та всі можливі варіанти її розвитку. І хоча роман не так давно з’явився на полицях книгарень, в мережі вже є чимало відгуків, що свідчать про неоднозначне сприйняття книги. Тож ми вирішили детальніше розібратися з романом – разом з самим автором.

Книгу «Ключові клапани» називають художньою історією незалежності. Чи справді такого роману Ви хотіли? І чому головні герої в такому разі саме діти 80-х, а не 90-х?

Подієве тло роману «Ключові клапани» – період з першого дня Незалежності, з 24 серпня 1991 року, до теперішніх днів. Охоплений майже тридцятилітній період. Від найгучніших подій країни (День Незалежності, криза дев’яностих, «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція Гідності, війна на Сході), до індивідуальних ситуацій, які притаманні тому чи іншому періоду – хвиля гастарбайтерства на початку 90-х, подив від нової української валюти, шматок пам’ятника Леніну в шоломі Беркутівця тощо.

Водночас кожен з головних героїв бореться за свою персональну незалежність і впродовж життя позбавляється її – чи то від хвороби, чи то від наркотиків, чи то криміналу, чи то своїх життєвих ілюзій. Це і є ключові проблеми їхніх життів, ключові завдання.

Якби головні герої були б дітьми 90-х, вони би пам’ятали, в кращому разі, тільки кінець 90-х, а мені було важливо почати саме з першого дня Незалежності України. Діти 70-х формувалися в Радянському Союзі. Саме діти, народжені у 80-х, формувалися в уже новій країні.

Скільки тривала робота над «Ключовими клапанами»? Що дало поштовх написанню роману?

Остаточна ідея роману сформувалася наприкінці серпня на одному з київських пляжів. Я просто кілька годин сидів сам на піску і мислив тільки про цю книжку.

Робота над романом тривала близько півроку. Були продумані детальні біографії героїв, їхні поведінкові можливості, логічна хронологія подій. Майже завжди для реалістичності роману, для повноти висловлення того чи іншого періоду, я надовго зависав в архівах, заглиблювався в деталі. І мені хотілося усукупнити, об’єднати кілька періодів такої, на перший погляд, короткої історії незалежності України, підсумувати. В один момент я фізично відчув, як у книзі сходиться реальність і вигадка: гортаючи архіви акції «Україна без Кучми», я знайшов, що одного з затриманих в день розгону акції 9 березня 2001 року звали Денис, так само, як і мого героя, і обидва Дениси були з київської області, і обом було на той час по 19 років, і обох, відповідно, затримали на акції. Загалом для відтворення того чи іншого десятиліття я перелопатив тисячі лінків, статей, відео, фотографій. І тому чітко можу сказати, що людина може почати пахнути крабовими паличками від лікування туберкульозу. Або ж може вийняти з серванта весь посуд і акуратно переставити на підлогу, грабуючи квартиру. Або що люди реально не знають, що Чехословаччина розпалася тридцять років тому. І про ще багато речей, в які може й не дуже віриться, можна точно сказати – так, таке точно було, перевірено, це – факти.

Хоча в кількох місцях є навмисні сукупні образи історичного періоду, наприклад, новорічне привітання Кучми з песиком в кадрі було в 2003 році, а у мене це трапляється в 1996. Бо важливо було згадати про період кучмізму, а не про конкретний випадок. Таких точок всього кілька.

У романі порушується неймовірна кількість проблем: тут і сирітство, і самогубство, і заробітчанство, і нетрадиційна орієнтація, і наркотики та багато іншого. Більшість просто згадано ніби між іншим. Чому вирішили порушити всі ці проблеми в одному тексті?

Усі ці перелічені моменти – це або точка становлення персонажу, або черговий виток позбавлення від своєї внутрішньої залежності. В одному людському житті може бути поєднаний широкий спектр проблем, зокрема й ті, що вказані в питанні. Одне людське життя значно складніше, ширше, об’ємніше, ніж можна охопити в одній книзі. На чотири персонажі цих тем, як на мене, достатньо.

Більшість тем далеко не є «між іншим». Тема заробітчанства вичерпана монологом Янового батька, тема самогубства, така повторювана, насправді є всюди в книжці, наркотики – це подолання залежності, це саме те, що напряму пов’язано з ідеєю роману. Деякі проблеми, наприклад, про нетрадиційну орієнтацію, у книзі є завершеними однією сценою, вони не потребують розвитку.

Як, на Вашу думку, чи вдалося розкрити ці теми?

Мені йшлося про те, щоб певні теми зациклити, заокруглити їх, щоб герой мав вибір – або усвідомити циклічність і вийти з неї, або лишитися в ній. Тобто мені більше йшлося про те, щоб дати змогу героєві вирватися з цього повторюваного кругообігу, з цих нутрощів валторни, з яких можна вирватися лише якщо натискаєш правильні клапани на цьому інструменті, у своєму житті.

Уважні читачі у відгуках на книжку помітили, що певні речі трапляються з героями по кілька разів, але під іншим кутом. Таких речей в романі справді багато, не всі вони на видних місцях, я заховав дуже багато циклічних мікромоментів у книжку. Хоча багато речей очевидні, наприклад, втрата ноги і батьком-пожежником, і сином-військовим.

Навіть сама книжка наприкінці спонукає ще раз її погортати, перечитати вступи до кожного з розділів.

Книжка з’явилася нещодавно, але вже кілька читачів повідомили мені, що плакали під час читання від емоційності моменту. І це при тому, що ці місця не спрямовані на те, щоб будь-якою ціною вичавити сльозу в читача. Тобто, читач сам себе підштовхує на потрібні йому думки, емоції, настрої.

Яким, до речі, бачите свого читача?

Я не орієнтуюся на якогось конкретного читача чи якусь «цільову аудиторію». «Ключові клапани» – для широкого кола читачів. Читач може бути яким завгодно. Будь-хто. Кожен. Усі.

У романі чи не кожен герой у всіх своїх нещастях звинувачує когось. Чому?

Так, саме це і є однією з важливих ідей, яку я хотів висловити, над якою хотілося попрацювати. Не варто звинувачувати когось, якщо ти до кінця не впевнений у правильності звинувачень. А ліпше – взагалі не варто звинувачувати. Не пробачати постфактум, після подолання тієї чи іншої проблеми, а саме не звинувачувати. На самому початку конфлікту не вступати в нього. Проте, здається, жоден герой не дотримується цієї ідеї і тільки через життєві події доходить до того, щоб не звинувачувати інших. Тобто наприкінці книжки герої перестають звинувачувати і багато вибачають. Тобто, це книжка не про звинувачення, а про багато пробачань.

Найважливішу тему, тезу, яку я хотів розкрити в книзі – не варто звинувачувати того, на кого ти ображаєшся, бо ніколи до кінця невідомо, чи варто на нього ображатися.

На Майдан Ден потрапляє випадково, так би мовити, від «нічого робити». Юра йде на війну, бо сподівається на передовій віднайти сенс свого життя? Чому показали саме такі мотиви їхніх вчинків?

Ще у першій частині йдеться про те, що можна сидіти в своєму місті під під’їздом на лавочці, але впродовж всього життя прямо у твоєму дворі все рівно будуть вирувати глобальні світові, державні події. Так триває впродовж всієї книжки – майже завжди не герої вибирають своє майбутнє, а життєвий потік подій вириває їх з буденності й несе вперед.

Серед головних персонажів, лише один жіночий – Віта. Решта ж жінок переважно згадуються в контексті зрадниць. Чому?

Головних героїв всього чотири, а не десять, тож те, що жінка одна – не різкий ґендерний дисбаланс. До того ж, є й інші жіночі образи – мама Яна, мама Юри, мама Віти, дівчина Яна, ще одна дівчина Яна, жінка у вікні, і кілька інших, ситуативних, – медсестра тощо. Виражений контекст зрадниці є лише у Юриної мами, у дівчат Яна є свої мотиви, але це жодним чином не любовні зради. Натомість Янова мама – любляча і ніжна, Віта – успішно бореться зі своїми негараздами. Взагалі, саме Віта, як на мене, виявилася найсильнішою і найуспішнішою з усіх головних персонажів, успішніша за чоловіків. І саме після цих слів варто вказати, що робоча назва книжки була «Чоловіки, що все втратили».

У «Ключових клапанах» значно важливішим є те, як кожен герой долає свої негаразди й тупикові переконання.

В кого з герої найбільше спільних рис з автором?

 Найбільше спільних рис зі мною – у Яна. Це, звісно, зовсім не автобіографічний герой, проте деякі елементи й своєї біографії я у нього вписав.

Більше того, у мене були візуальні заготовки кожного героя, буквально – фотографії людей, списки їхніх рис характеру, хронологічно прописані біографії кожного з чотирьох головних героїв. І кожен з героїв, це очевидно, – це сукупність певного типу характеру, певних ідей.

Всі події описані в романі є вигаданими чи якісь таки списані з життя?

Багато подій в романі й справді траплялися. Наприклад, життя в гаражі, наприклад, спалювання дощок у вагоні-теплушці по дорозі на війну чи пограбування квартири, наприклад, перевезення шин на Майдан, і втеча від беркутівця, туберкульоз тощо. Я б сказав, що вигаданих і реальних подій тут десь 50 на 50. Певні події траплялися і зі мною, і з моїми знайомими. І ключові події ставалися однозначно – з мільйонами українців. Бо роман «Ключові клапани», повторю, – це як сидіти на лавочці біля під’їзду і водночас вирувати в ключових подіях своєї країни.

Мені хотілося б дізнатися про подальшу долю героїв. Чи буде продовження?

Можливо, через років тридцять буде продовження. Сподіваюся, деякі герої мого роману доживуть до того часу. Точно доживуть.

Катерина Савенко
Люблю читати. Особливо осінніми вечорами, загорнувшись у теплу та м’яку ковдру. Перевагу надаю художнім романам на основі реальних подій. Хоча, не проти й динамічного детективу чи професійної нон-фікшн літератури, адже вчитися ніколи не пізно. А ще обожнюю спілкуватися з творчими людьми, готувати і танцювати.

143 thoughts on “Письменник Павло Коробчук: «Читач може бути яким завгодно. Будь-хто. Кожен. Усі»

    Добавить комментарий