Уявіть, ви у стані забуття… Приходите до тями і бачите, що вкриті чужою кров’ю. І жодного розуміння – що сталося. Ось така напружена зав’язка у хітового бестселера «Пацієнтка Х, або Жінка з палати №9» Наомі Вільямс. Головну героїню Лору Вінтерс зачиняють у психіатричній лікарні, де вона починає «сповідуватися» психологині Еммі Бест. В процесі бесід лікарка розуміє, що ця історія дивним чином пов’язана із нею самою. І чим ближче до істини, тим жахливішими стають відкриття. Цей трилер для тих, хто любить тексти, які не відпускають до останньої сторінки. Тут кожна сцена – це химерна гра пам’яті, а кожний спогад може стати доказом або… пасткою. Хочете відчути цю моторошну атмосферу? Ловіть уривок для знайомства!
Уривок з книжки
Пролог
Мене розбудили поліцейські сирени, а може, тріск дерева, коли виламували вхідні двері. «Розбудили» — це неправильне слово. Вони мене отямили.
Я підняла голову, напівпритомно кліпаючи. Вологе волосся липло до обличчя й губ. Я змахнула пасма зі щоки і сперлася на лікті. Я не розуміла, чому лежу на холодній, вогкій плитці.
Я звелася на коліна, все ще дезорієнтована. Потім, у запамороченні, опустила голову. Холодний страх охопив мене, коли я побачила, що спереду моя біла сорочка залита червоним. Шлунок звело. Мене вивернуло, проте болю я не відчувала. Я обмацала себе крізь сорочку. Жодного болю. Це не моя кров.
Подих зривався. Відчувати мокру бавовну на тілі було нестерпно. Я смикала тканину, пальці тремтіли, а думки борсалися. Я намагалася згадати, що, в біса, сталося. Але не знаходила в пам’яті нічого, окрім застиглої порожнечі.
Я спробувала підвестися, але ноги надто трусилися й не тримали мене. За спиною пролунали крики. Я обернулася до людей, вони зупинились і завмерли. Усі дивилися на мене.
Перед очима знов потемніло.
Розділ перший
Понеділок
Я розклала віялом на столі в терапевтичному кабінеті папки з психіатричними нотатками. Перевірила на ярликах ім’я своєї нової пацієнтки — Лора Вінтерс. Я уявила основну інформацію: вік, сімейний стан і близькі родинні зв’язки, професію, попередні захворювання й те, чому її тут утримують. Моя робота — під час сесій додати плоті до скелета досьє Лори. До нашої першої зустрічі залишалося кілька хвилин.
Маленька квадратна фотографія темноволосої жінки кріпилася до обкладинки. Приблизно мого віку і на вигляд доволі непоказна, але я з досвіду знала, що невинне обличчя мало що означає. Справжнє «я» ховається за маскою зі шкіри та м’язів. Я роздивлялася очі Лори, роздумувала, які саме таємниці криються за її порожнім поглядом. Це лице свідка, жертви чи вбивці? Я мала менш як тиждень, щоб з’ясувати. Не дивно, що від напруги почав наростати головний біль.
Я взяла папку й знову задумалася: чому ця жінка обрала саме мене? Чому наполягала, що я єдина психологиня, з якою вона воліє спілкуватися? Оскільки Лора й сама практикувала до того, як опинитися тут, я припускала, що причина в моїй репутації. Принаймні тій її частині, яку я здобула, покращуючи систему підтримки в жіночих шелтерах. Лора явно не чула про помилку, якої я припустилася минулого року.
Відкинувши цю думку, я глянула на годинник над дверима — час до нашої першої зустрічі невпинно спливав.
Я обернулася, щоб оглянути маленьку кімнату, виділену для щоденних терапевтичних сесій. Мене розчарувала непривітна атмосфера, голі стіни та єдине високе вікно, забране металевою сіткою. Природне освітлення сприяє розслабленню пацієнта, проте тут у центрі стелі тихо дзижчала видовжена світлодіодна лампа. Вона світилася різко й флюоресцентно — геть неприродно.
Два м’які дивани стояли під прямим кутом, один біля дальньої стіни, другий — ліворуч. Вони займали надто багато місця. На низькому столику із соснового дерева лежала відкрита коробка з серветками, одна з яких піднімалася вгору, як білий прапор. Мені здалося, що в кімнаті задушливо, майже клаустрофобно, тож бог знає, як тут почуватиметься хтось із психічними розладами. Тим паче, мені сказали, що двері мають бути завжди зачиненими, навіть коли я одна.
Я згадала про просторий кабінет, який я винаймала в Лондоні, оздоблений у заспокійливих зелених тонах. Мої клієнти сиділи в зручному кріслі і, розмовляючи, незмінно погладжували оксамит бірюзового кольору та відчували заспокійливий рух ворсу під пальцями. Якби хтось потер синтетичну рожеву тканину, якою оббиті дивани в цьому кабінеті, то, напевно, від статичної електрики спалахнуло б полум’я.
Думки про мій кабінет викликали тужливе бажання повернутися додому. Спина боліла від сну на тонкому матраці в кімнаті, яку Гітон Плейс надали мені на час роботи з Лорою. Коли я повернулася на стільці, підошви черевиків заскреготіли килимовим покриттям, що вкривало підлогу на кожному поверсі цього закладу, включно із приміщенням для персоналу в сусідній будівлі, де мені й виділили місце. Це були старі бараки, і я годинами не могла заснути — тремтіла від холоду під куцою ковдрою. Різкий контраст спеки в цьому сучасному терапевтичному центрі просто отупляв. Я повернулася до вузької батареї за столом, поклала руку на метал і відсмикнула її, коли обпекла долоню. Я стала навколішки, щоб знайти регулятор температури. Сподівалася лише, що моя нова пацієнтка не зайде саме в цю мить, щоб привітатися з моєю дупою. Проте я не побачила нічого, окрім металевих труб, що стирчали з підлоги.
Я знову сіла за стіл і підняла волосся, щоб відкрити шию. Піт зібрався на лінії росту волосся. З такого не варто починати терапію. Я мала бути розслабленою і підготовленою, а не спітнілою й розпатланою. Я кляла себе за те, що дозволила цікавості до справи Лори затягнути мене сюди. Я могла відмовитися від роботи. Я могла б сказати, що це занадто велика жертва, що я не можу призупинити власне життя, але вся ця таємничість вабила. І треба визнати: моя гордість теж посприяла. Приємно, що мене виділили з натовпу. І це виявилося тим визнанням, якого мені так бракувало після службового розслідування.
За вікном почувся гуркіт — я здригнулася. Потім пролунало ревіння якогось двигуна. Тільки цього мені не вистачало. Важка техніка, що працює поруч, не найкращий фоновий шум для терапевтичних сесій. Я ще раз оглянула бідно обставлений кабінет, зауважила, як він впливає на мої емоції. Голі стіни віддавали похмурістю, прим’яті диванні подушки — безнадією. Така разюча відмінність від мого затишного робочого середовища розпалювала провину за те привілейоване життя, яке ми з Коннором мали. Особливо на тлі досвіду жінок із шелтерів. Я вирішила, що мені корисно провести деякий час у подібному оточенні. Це нагадає мені, що варто цінувати свою свободу і домашній затишок.
Я вже сумувала за Коннором. На щастя, за кілька днів ми обидвоє повернемося додому, як і має бути.
Гуркіт ззовні припинився, і в кабінеті запанувала неприродна тиша. Я заплющила очі й спробувала не звертати уваги на надокучливий біль у сідничному нерві. Я мусила згадати, чому я тут. Після того, що сталося з моєю сестрою, я вивчилася на психолога, щоб допомагати жінкам, які пережили травму. Інцидент, що трапився з Лорою, безперечно травматичний. Хай як незручно мені в цьому кабінеті, я розуміла, що погодитися на таку дивну справу — це правильне рішення. І що швидше я допоможу Лорі згадати, що сталося тієї ночі, то швидше зможу повернутися додому. За умови, що вдасться допомогти їй за шість днів інтенсивної терапії, які нам виділили.
Я відкрила папку з написом «Лора Вінтерс», надрукованим на білому ярлику поруч із фотографією. Я зроблю все можливе, щоб допомогти Лорі достукатися до її підсвідомості і знайти спогади, які вона замкнула в собі. Оскільки на місці злочину нікого, окрім неї, не бачили — навіть тіла — поліції вкрай необхідно дізнатися, чия це насправді кров і де ця людина зараз, особливо якщо є хоч якийсь шанс, що вона ще жива.
— Лора Вінтерс. — Я промовила її ім’я в тиші кабінету.
Я повторювала його знову і знову, доки мій язик не засвоїв візерунок і слова не почали звучати для мене просто як послідовність звуків без жодного сенсу. Я розмірковувала, що мова — це лише нагромадження звуків, покликане передати те, що відбувається в нашій свідомості. Або те, що ми хочемо, аби здавалося таким.
А ще ми використовуємо мову, щоб брехати. Саме тому мене висмикнули із затишного кабінету, з мого зручного дому. Саме тому я полишила свого чудового чоловіка й чудове життя, щоб залишатися в цьому бездушному місці, допоки Лора Вінтерс не скаже мені, що ж насправді сталося тієї жахливої ночі.
Вона каже, що не знає, чому втратила спогади і чому її знайшли на самоті, вкриту чужою кров’ю. Схоже, єдине, у чому вона абсолютно впевнена, — це те, що я єдина психологиня, з якою вона може (або хоче) говорити.
