Місто мрії: #ДвіДумки про роман Едварда Резерфорда «Париж»

Англійського письменника Едварда Резерфорда називають королем історичної фантастики  — він занурює читача в життя мешканців міста, яке варте месси, на протязі восьми віків. Читача чекає калейдоскоп з доль, подій, аристократів, похорону Гюго, будівництва Ейфелевої вежі, Моне та парижан, які в армію їдуть на таксі. Масштабний роман Резерфорда підтверджує: художня література — найкращий стимулятор уяви.

Оглядачки

Місто мрії: #ДвіДумки про роман Едварда Резерфорда «Париж» 0

Віталіна Макарик: 

Париж — моя велика нерозділена любов. У Едварда Резерфорда любов до цього міста, вочевидь, також взаємна. Париж впустив його у свої квартали і вулиці, розкрив таємниці, нашептав історії, про які знають тільки істинні парижани, і допоміг розповісти про себе так, що не можливо не закохатися. І якщо я зазвичай дуже скептично ставлюся до винесених на обкладинку цитат поважних критиків і оглядачів, то тут можу сміливо підписатися під зацитованим на цьому видання Historical Novels Review: «Роман прекрасний і захопливий, як і сам Париж…»!

 

Місто мрії: #ДвіДумки про роман Едварда Резерфорда «Париж» 0

Юлія Дутка: 
Париж ніколи мене особливо не вабив. Не те, що Бордо чи Прованс (особливо останній через «Рік у Провансі»)… Зрештою, я у Франції ніде не бувала, крім містечка Бове, де мала кількагодинну пересадку. А зараз поїхала б в Париж… чи то нереалізована тяга до мандрівок так на мене діє, чи то ця величезна книжка (вона важить 980 г, до слова) вкрала моє серце і тепер непрозоро натякає, що все це треба побачити на власні очі. І ту вежу, яку сучасники вважали огидною, і той міст, який король не дозволив забудовувати, і ті густонаселені вулички, де колись були тільки виноградники. Не знаю, чому Париж раптом почав здаватись мені привабливим.

Побачити Париж… і жити в ньому

Віта: Париж у цьому романі — не декорація, але й не окремий персонаж. Радше це середовище, наповнене життям, історіями справжніх парижан, які століття тому ходили вулицями міста, та вигаданих героїв. Тут реальний Париж сусідить з примарним, як-от «Мулен Руж» із «Запрошенням до подорожі», а «Галері Лафайєт» із універмагом «Жозефіна» (і, якщо чесно, інколи важко сказати, який із цих Парижів чарівніший, але справжній все-одно виграє, позаяк його можна побачити — і навіть пожити у ньому). 

У романі є кілька паралельних сюжетних ліній, які розвиваються у різний час — від тринадцятого століття до двадцятого. Змінюють люди, звичаї, уряди. Незмінним лишається основне місце дії — Париж, але водночас ми маємо нагоду спостерігати за його трансформацією. Так фортеця тамплієрів, що лежала за міськими мурами, через багато століть стає бульваром дю Тампль, босяцький і бідняцький район Монмартр перетворюється на престижний осередок богеми, на його вершечку виростає білосніжна Сакре-Кер, а трохи віддалік височіє Ейфелева вежа, яку насправді збиралися розібрати за кілька років після Всесвітньої виставки, але зрештою залишили на довший час.

«Париж» мені читався дуже довго. І не тому, що українське видання налічує 800+ сторінок. А тому, що всі ці вулички, квартали, мости і сади, про які йдеться у романі, хотілося побачити на власні очі. Тому я відкладала книжку і віртуально гуляла ними. Зрозуміла, чим особливий Версаль, а чим Фонтенбло, для кого збудували Люксембурзький сад, а для кого Сади Тюїльрі, а ще — чому деякі бульвари називають Османськими (ні, Туреччина тут ні при чому). Мій список маст-сі у Парижі поповнився десятками пунктів. І я вже точно знаю, що як не наступну, то через одну осінь я хочу провести в Парижі. Не знаю, чи можна зробити кращу туристичну рекламу для цього міста, ніж книжка Резерфорда 🙂

А тобі, Юлю, теж захотілося поїхати в Париж?

Юля: Захотілось, але я б обрала не осінь, а весну, мабуть, тому що дочекатись до осені буде важко, такий потужний маркетинговий хід цей роман (я б вже їхала). Час від часу ми залишаємо Париж, мандруючи, наприклад, до долини Луари, де розмістився родовий замок де Сінів, трошки гостюємо в Лондоні, щоб знову ж таки повернутись до Парижа, з якого все почалось… І в якому закінчиться. Бо ми тут і будуємо Ейфелеву вежу, і трохи шкодимо їй. І відкриваємо «Жозефіну», і закриваємо її. Все має початок і кінець, але не Париж.  

Я не визначила для себе якихось точок, які обов’язково треба відвідати. Хоч люблю плани, але, здається, 2020 змінив моє ставлення до мандрівок. Ставити галочки у великому списку вже не хочеться. Тільки музеї варто продумати, щоб побачити нарешті ту Джоконду, яку тут теж згадують. Та й не тільки її, бо тут Париж, особливо у міжвоєнний період — справжній рай для митців — і для художників, і для Гемінґвея, який тут теж дуже колоритний.

Париж у Резерфорда — живий організм, часто живіший за персонажів. Він був і радісним — та виставка, до якої Ейфель будував вежу, — справжня феєрія, і сумним, коли на велодромі зібрали мільйони євреїв, щоб відправити їх у концтабори… Він святкував свободу, вірність і братерство, а потім захлинався кров’ю. Він стільки пережив. І вистояв. Тому що чекає на нас, Віто. 

Місто мрії: #ДвіДумки про роман Едварда Резерфорда «Париж» 0

Сага шести родин

Юля: «Сага про Форсайтів» тривалий час була одним із моїх улюблених великих романів. Але, мушу сказати, «Париж» крутіший, бо, по-перше, не зациклюється на одній родині, по-друге, більш розтягнутий у часі, по-третє, не має нічого від нудної класики (вибачте, містере Голсуорсі). А ще тут на початку є родовід, у який я постійно лазила, щоб спойлерити собі розгортання сюжету (не робіть так), але більше для того, щоб не заплутатись у персонажах і роках, бо, знаєте, Бланшари і через роки Бланшари, і з де Сінями та сама біда. 

Характери, створені Резерфордом, змушують думати, що деякі риси таки передаються у спадок — і це не тільки внуки, які схожі на дідуся чи бабусю, а й щось більш віддалене. Але повірити дуже легко. Єдина родина, яку ми бачимо тільки в трьох поколіннях, хоча насправді в одному, це Ґаскони — роботящі люди з Макі (доволі стрьомного району, який перетворився у той самий Монмартр); Тома, який вміє робити руками, і Люк, спеціаліст з нетворкінгу (чи тут краще сказати барига?) Корені ж інших прямують до ХІІІ століття, часів чорної смерті та забобонів, інквізиції та таємничих тамплієрів. 

Ми то при дворі, спостерігаємо за інтригами, то у тісних квартирах простих парижан, то насолоджуємось наїдками в ресторанах, то ховаємось в окопах. З «Парижем» Резерфорда можна прожити десятки життів шести родин, але місто залишатиметься таким же. Рідним? 

За яким родом тобі було найцікавіше спостерігати, Віто? 

Віта: Найцікавіше тут те, як химерно тасується колода їхніх доль. Одна Ле Сур погубила Де Сінів, один Бланшар врятував їхній рід, один Де Сінь вбив одного Ле Сура, інший Ле Сур хотів убити іншого Де Сіня, але так і не зумів, а потім наступний Де Сінь ризикував життям, за що наступний Ле Сур повік його не забуде… Так складається, що в Парижі постійно перетинаються гілки трьох родин: аристократів, крамарів, представників напів кримінального середовища. Серед кожної з них є і благородні люди, і з якими ліпше за один стіл не сідати. Резерфорду чужа ідея про родове прокляття чи спадкові помилки, які раз по раз повторюють покоління одного роду, але він делікатно бавиться із законами карми, натякаючи, що жодний добрий вчинок з перспективи вічності не кане в забуття.

А за ким було найцікавіше спостерігати? Мені найприємнішими видалися Бланшари. Освічені, але без аристократичних замашок, з витонченим смаком і з відчуттям родинного обов’язку. Та з совістю, врешті-решт. Особливо коли йдеться про наймолодше покоління родини, яке представляють енергійні, розумні, харизматичні жінки. Жінки, які йдуть на виважений ризик, вміють вчитися на власних помилках і приймати обдумані рішення, не бояться брати на себе відповідальність, а головне — відчувають життя у всіх його барвах і насолоджуються ним, як добрим вином і високим мистецтвом, як насолоджувалася Клер у компанії Гемінгвея.

Пісня про Роланда

Віта: Так, про Гемінгвея я згадала не дарма. Вибудовуючи свій роман на переплетенні доль кількох вигаданих родин, Резерфорд додає до нього міцні якорі, які вкорінюють текст у паризьку реальність — реальних історичних персонажів. З цим насправді завжди є певний ризик: інколи такі герої виглядають картонними і притягнутими за вуха. Але в цьому романі всі на своїх місцях, і вписуються у контекст (реальний та художній) ідеально, не перетягуючи на себе увагу читача, але додаючи пікантної приправи.

Коко Шанель, Жак Ейфель, Клод Моне у Живерні, Ернест Гемінгвей зі своєю «паризькою дружиною» Гедлі, Франсуа Війон… І це я мовчу про французьких королів та вельмож! Вони, якщо чесно, так собі: один міг фрейліну…гм… назвем це делікатно — звабити, просто проходячи повз, від іншого смерділо так, що важко було перебувати поряд. Але письменники, архітектори, художники — о, вони було інакші! Франсуа Війона поважали навіть паризькі злодії і зарізяки, а Ейфель здобув собі міцний авторитет якщо й не серед поважних парижан, які часто ігнорили його вежу, то серед тих, хто мав за честь із ним працювати. І дуже класно, що на сторінках цього роману їх показали такими людяними і живими.

А ще мені сподобалося, що автор вплів у сюжет історичні анекдоти — про те, як військові й інженери вирішили збудувати фальшивий Париж, аби зберегти справжній від бомбардувань, або про те, як французька армія їхала на війну… на таксі. Це дійсно так по-паризьки!

А що з історичного контексту сподобалося тобі, Юлю?

Юля: Мені було найцікавіше спостерігати за спорудженням Ейфелевої вежі. Так, я була в курсі, що парижани вважали її огидною і чекали, коли ж ту прояву знесуть, але, як бачите, все прекрасно. Ейфель був генієм, адже така споруда ще й на всіх вітрах могла наробити біди, знісши купу будинків. Але цей велетенський штопор стоїть міцно. А ще Ейфель людяний і приємний у спілкуванні чоловік. Я чекала на кожну його появу з особливим трепетом. 

Ще мені сподобалось, як Резерфорд описав персонажа зі знаком мінус — сумнозвісного Робесп’єра і революцію, яка ніби то непогано починалась, але скотилась до типового для кривавих заколотів терору, де ніхто нікому не довіряє. І в ці темні часи автор показав надзвичайно світлих людей — лікаря Бланшара, який в один момент ризикнув усім.  Усі персонажі «Парижа» здаються живими — ті, що жили насправді, і ті, які, можливо мали прототипів, але не факт. Та тут вони з нами, вони для нас проживають яскраві життя у місті кохання та мистецтв. І в цьому майстерність Резерфорда, якого я б із задоволенням почитала ще. 

Кому варто читати

Юля:
Шанувальникам великих романів.
Справді великих.

Кому не варто читати


Тим, хто шукає книжку на вечір і не готовий стрибати лінією часу.

Кому варто читати

Віта: 
Тим, хто закоханий у Париж і хоче дізнатися про нього більше.

Кому не варто читати


Тим, хто любить лінійні сюжети і не готовий занурювати в текст надовго. На дуже довго.

Схожі книжки

lili

Мішель Бюссі

Чорні водяні лінії

karpa

Ірена Карпа

Добрі новини з Аральського моря

parr

Чарльз Белфор

Паризький архітектор