«Острів ГУР. Таємниці. Операції. Війна» від Yakaboo Publishing — книга, яка відкриває те, що зазвичай залишається за брифінгами й офіційними зведеннями. Це розмова про війну без декорацій — через голоси тих, хто працює в тіні. Ми поговорили з Максимом Бутченком про довіру, ризик, відповідальність і про те, чому ці історії не могли чекати.
— У який момент ви зрозуміли: це не матеріал для ЗМІ, це книга — і її треба писати зараз?
— Книга народилася з інтерв’ю. Я брав інтерв’ю у Кирила Буданова для одного з видань, і під час цієї бесіди зрозумів — тут є значно більше, ніж може вмістити одна стаття. Є цілий всесвіт історій, людей, операцій — і він залишається невидимим для суспільства. Потім були інші розмови — з бійцями, командирами, людьми, які поверталися з місій, про які ніхто ніколи не дізнається з новин. І в якийсь момент я усвідомив — це має стати книгою. Поки ці історії ще гарячі, поки люди, які їх прожили, ще можуть говорити. Війна не чекає на істориків.
Журналістика — це швидкість. Ти ловиш момент, фіксуєш факт, біжиш далі. А при роботі над книгою я мусив зупинитися. Сісти навпроти людини, яка щойно повернулася з операції, і просто довго слухати, іноді без диктофона, іноді без жодного питання. Це інший ритм, інша глибина. І головне — інша відповідальність. Коли пишеш новину, помилка — це неприємність. Коли пишеш про розвідника, помилка може коштувати йому життя. Кожне слово я зважував так, ніби воно може вбити або врятувати.
— Як переконати розвідника говорити — і водночас не нашкодити йому жодним словом?
— Довіра не будується за одну зустріч. Я багато слухав. Не перебивав, не підганяв, не намагався витягнути сенсацію. Просто був поруч і слухав. І в якийсь момент люди починали говорити самі. Не тому, що я їх переконав, а тому, що відчули: цій людині можна довіритись. Деякі розмови тривали декілька разів — ми поверталися до тих самих подій знову і знову, уточнювали деталі, поки не з’являлася повна картина.
— Чи були епізоди, які довелося залишити поза текстом — попри їхню силу?
— У книгу увійшли тільки ті операції, які вже завершені — це був ключовий критерій відбору. Але навіть серед них межа проходила там, де слово могло зашкодити. Якщо деталь — маршрут, метод, ім’я — могла поставити під загрозу людину, вона залишалася поза текстом. Ті, хто фігурує в книзі під своїми прізвищами, вже раніше з’являлися в публічному просторі. Решта під позивними. Іноді шкода, бо саме конкретні деталі робили історію яскравішою. Але я шукав баланс: суспільство має право знати правду про війну, а ті, хто цю правду здобуває, мають право на безпеку.
— Яка історія стала для вас найболючішою або найлюдянішою?
— Переліт у Маріуполь. Коли місто було в облозі, а захисники «Азовсталі» залишалися без боєприпасів, ліків і зв’язку, ГУР організував повітряний міст. Пілоти на вертольотах Мі-8 летіли 100 кілометрів над територією, яку контролювали росіяни, на висоті п’яти метрів від землі — щоб не засікли радари. Це була місія, яку всі вважали неможливою. Один із гурівців розповідав мені, як перед вильотом сів на бак із пальним і подумав: якщо зіб’ють, краще згоріти одразу, ніж потрапити в полон. І все одно полетів. Сім рейсів, 64 евакуйованих поранених, 72 бійці доправлені на підкріплення, 30 тонн вантажу.
— Який момент в історії української воєнної розвідки ви вважаєте переломним?
— Кримська операція 2016 року. Тоді кілька бійців на чолі з Будановим висадилася на окупованому півострові, щоб завадити російській диверсії. Вони зіткнулися з групою захоплення ФСБ, вступили в бій — і повернулися живими. Всі. Це був момент, коли українська розвідка довела — собі й світу — що готова діяти там, де це вважалося неможливим. Що є люди, які візьмуть «квиток в один кінець» і все одно повернуться. Звідти почалася нова ера ГУР.
— Чи є ризик романтизації розвідки — і як ви намагалися цього уникнути?
— Ризики є. Коли розвідка стає популярним брендом, губиться розуміння, що стоїть за операціями: втрати, безсонні ночі, важкі рішення. Я хотів показати не героїв з плакатів, а реальних людей. З їхньою людяністю, сумнівами, страхами і водночас здатністю робити свою роботу попри все це.
— Що для вас означає ця передмова Кирила Буданова — як для автора і як для журналіста?
— Це знак, що книга — не фантазія журналіста, а погляд зсередини, який сама розвідка визнала чесним. Буданов написав, що ці історії — правдиві, що вони показують, якою є воєнна розвідка зсередини.
— Для кого, на вашу думку, передусім написаний «Острів ГУР»?
— Для всіх, хто хоче зрозуміти, як насправді виглядає ця війна. Не з трибун і брифінгів, а з гумового човна посеред Чорного моря о третій ночі. Не зі статистики втрат, а з очей матері, яка не знає, чи повернеться її син з операції, про яку вона ніколи не дізнається. Ця книга — для тих, хто буде писати історію України через п’ятдесят років.
— Що після прочитання «Острова ГУР» читач має зрозуміти про цю війну і про Україну?
— Що Україна тримається завдяки людям, які приймають рішення йти туди, звідки можна не повернутися. Людям, які сідають у гумовий човен і пливуть 200 кілометрів до окупованого Криму на гідроциклах. Які летять у Маріуполь, знаючи, що це може бути «квиток в один кінець». Які 14 годин тримаються на воді, думаючи про своїх дітей. Ця війна про право існувати. І про людей, які за це право платять усім, що мають.
