Олеся Яремчук, авторка книги про нацменшини в Україні: «Основна моя робота полягала в тому, аби слухати історії»

Фотографії Оксани Камі та Олесі Яремчук

Нещодавно Олеся Яремчук, журналістка та колишня головна редакторка видавництва «Човен» видала книжку репортажів «Наші інші. Історії українського різноманіття» про національні меншини, які проживають в Україні: вірменів, німців, турків-месхетинців, євреїв, румунів, шведів. Ми поспілкувалися з авторкою про шлях реалізації проекту від ідеї до її втілення окремим виданням, про труднощі роботи з художнім репортажем, пошук героїв та подальші плани.

Коли з'явилася ідея проекту «Наші інші»? І скільки часу потребувало його втілення?

Ідея з’явилася наприкінці 2015-го року. Я тоді якраз обговорювала із головним редактором журналу The Ukrainians Тарасом Прокопишиним теми для репортажних спецпроектів. Пам’ятаю, що після розмови цілу ніч мені снилися різні ідеї. Карти, місця, обличчя — уві сні я продовжувала шукати. На ранок прокинулася з ясною головою, і рішення прийшло. Бо вибрала те, що найбільше торкається моєї особистої історії. Я у багатьох інтерв’ю розповідала, що народилася та виросла у центрі Львова, що будинок наш був мультикультурним — це та атмосфера, яка мені закарбувалася з дитинства. Якщо раніше я бачила цю мозаїку, але трохи забруднену, залишену десь на горищі припадати пилом, то у зрілому віці мені захотілось протерти кожне скельце, побачити, як крізь них проходить світло.

У серпні 2016 року, коли я повернулась із дослідницької стипендії у Відні, разом із журналісткою Мартою Барнич ми поїхали у перший виїзд — відвідали колись вірменські Кути на Франківщині. Так почався мій «роман» із цією темою, який протривав три роки. Разом із The Ukrainians своїми силами ми створили дев’ять текстів, а у 2018 я отримала підтримку від Українського культурного фонду, що дозволило оформити проект у книжку та зробити його більш цілісним.

Чому Вас зацікавила тема національних меншин в Україні?

Мене цікавить дихотомія «Я – Інший». Ще студенткою я писала роботи про культурний діалог та мультикультуралізм, але це було на теоретичному рівні. Натомість після Євромайдану з’явилось відчуття: нам треба більше переосмислити українське суспільство. Виникло бажання більше розповісти про наших Інших. Зацікавлення переросло у певну залежність — щоразу мене шалено тягнуло в дорогу. Мені хотілось відкрити для себе Україну — справжню та не прикрашену. На обкладинці книжки «Наші Інші», яку створила Оксана Васьків, зображена автобусна зупинка. Така, яка є, мабуть, у кожному селі. Це відображає ідею книжки, коли хочеться зупинитись, роззирнутись довкола, сповільнити час. Особливо відчувається магія моменту, коли заходиш у геть чужий будинок у незнайомому місті і починається розмова. Основна моя робота полягала у тому, аби слухати історії. Я намагалась розповісти про різні народи в Україні через історії конкретних людей чи сімей. Власне, тоді, коли ми дізнаємося про одну сім’ю, цілком схожу на твою чи мою, зникає упередження щодо національності. Тому що ми бачимо: не важливо, яку етнічну приналежність має людина, проблеми, болі і мрії у нас доволі схожі. На фоні конфлікту у Лощинівці, ромських погромів, напруженої ситуації з угорцями та румунами — важливо більше пізнавати й розуміти один одного. З цим ми стаємо міцніші у своїй повноті.

Чому вирішили ці історії об'єднати саме в книгу?

Коли я працювала над репортажами для The Ukrainians, вибудувалась певна концепція проекту. Скажу правду, що спершу я хотіла написати двадцять п’ять репортажів за півтора року, але зараз мені ця кількість здається смішною (закреслено), чи фантастичною. За три роки я осилила чотирнадцять історій. Розповідаючи про цей проект, я б дуже хотіла подякувати Марії Паплаускайте, моїй редакторці у The Ukrainians, яка працювала з текстами від початку до кінця. Саме у тісній співпраці сформувався стиль проекту. Коли назбиралось багато матеріалу, з’явилась ідея видати книжку. Потім були довгі пошуки фінансування. Улітку 2018 я отримала підтримку УКФ, яка уможливила написання п’яти нових історій. Про результат можуть більше сказати читачі, аніж я.

Як знаходили своїх героїв?

Інколи я шукала їх, інколи вони знаходили мене. Про це часто запитують стажери, на що я можу відповісти, що шукала потрібне у книжках та інтернеті, приїжджала на місце, домовлялась із вчителями, чи кимось із сільської ради, щоби отримати більше інформації, а далі — імпровізувала. Це технічна сторона. Інша перспектива – діяти по відчуттях. Історія сама веде. Я часто за збігом обставин зустрічала людей, які потім ставали героями репортажів.

Скільки взагалі часу триває робота над одним таким репортажем?

Від одного-двох місяців. Це коли у нормальному темпі й коли є можливість поєднувати цю діяльність з іншою роботою. Натомість коли я фіналізувала видавничий проект і підтискав жорсткий дедлайн від УКФ, то мала місяць карколомних поїздок і дорогу у чотири тисячі кілометрів, а потім п’ять тижнів інтенсивного писання. Я не виходила з дому, ні з ким не бачилась, забувала про їжу чи будь-що інше. Тільки коли п’ять репортажів були завершені (що, по суті, є моєю річною нормою), я змогла повернутись до звичнішого ритму життя. Хоч від того темпу не оговталась досі.

Яка з історій найбільше Вас вразила або здалася найближчою?

На жаль, не можу відповісти на це запитання, бо не виділяю один репортаж серед інших. Кожна історія унікальна. Чи це розповідь про останню вірменку у Кутах, ромів у Торецьку, румунів у Герці або гагаузів у Виноградівці.

Дуже часто такі історії не прості. Чи пропускаєте їх через себе? Які емоції переживаєте після інтерв'ю та як відновлюєтеся потім?

Це правда, бо мені доводилось чути різні речі — часто у розмові йшлося про біль, страх, смерть, несправедливість, образу. Я доволі емпатійна людина, тому переймала емоційний стан моїх героїв. Ці відчуття не відпускали досить довго. Аж поки не напишу історію, або комусь її виповім. Коли пишу, то відчуття таке, ніби мене несе. Не дуже контролюю цей процес, але потім легшає.

Варто додати, що не всі мої репортажі мають у ядрі драму. Інколи це спокійні історії, де немає динаміки.

Як оцінили книжку читачі?

Для мене неймовірно цінним і несподіваним був відгук від професійної аудиторії літературних критиків — відзнака ЛітАкценту. Це, мабуть, одне із двох задоволень, яке може відчути автор чи авторка після виходу книжки. Перше — оцінка літературних критиків, друге — відгуків читачів, які теж дуже тепло її сприйняли.

Чи плануєте й надалі працювати над цією темою?

Я планую дописати кілька репортажів до теми «Наших Інших», це точно. Зокрема, ті, що не увійшли до книжки. Національних меншин в Україні однозначно більше, аніж чотирнадцять, тому ще є що розповісти. Жодних грандіозних планів зараз не маю.

Сьогодні Ваше ім'я вже відоме в публіцистиці, а чи не плануєте спробувати себе в художній літературі?

Мені комфортно у своєму жанрі. Поки що не можу уявити щось більше цікаве, аніж літературний репортаж. Робота з реальністю приносить унікальні відчуття, ніби ти щось розумієш у цьому світі. Може, це ілюзія.

Щодо художньої літератури, то якщо я щось вигадуватиму, то тільки казки для своїх дітей.