Нобелівську премію з літератури за 2020 рік присудили американській поетесі Луїзі Глюк — «за її безпомилковий поетичний голос, який суворою красою робить індивідуальне існування універсальним».
Луїза Глюк дебютувала 1968 року з поетичною збіркою Firstborn («Первісток»), і незабаром була визнана однією з найвидатніших поеток у сучасній американській літературі. Вона отримала декілька престижних нагород, серед них Пулітцерівська премія (1993), Національна книжкова премія (2014) і Боллінгевська поетична премія.
Авторка видала дванадцять поетичних збірок і декілька томів ессеїв про поезію. Для всіх них характерні прагнення до ясності. Дитинство та сімейне життя, тісні стосунки з батьками, братами та сестрами — центральна для неї тема. У віршах вона прислухається до того, що залишилось від її мрій і марень, і намагається протистояти ілюзіям. Глюк шукає універсальне, і в цьому вона черпає натхнення з міфів і класичних мотивів, присутніх у більшості її робіт. Голоси Дідони, Персефони та Еврідіки — покинутих, покараних, зраджених — стаои масками для її «я», настільки ж особистим, як і загальноприйнятим.
Завдяки таким збіркам як «Тріумф Ахілла» (1985) та «Арарат» (1990) Глюк знайшла чималу аудиторію в США та за кордоном. В Арараті об’єднуються три характеристики, які згодом повторюються: тема сімейного життя, суворий інтелект і вишукане відчуття композиції, що позначає книгу в цілому. Оманливий природний тон вражає. Він відвертий і безкомпромісний, без сліду поетичного орнаменту. Ми стикаємось із майже жорстоко прямолінійними образами хворобливих сімейних стосунків.
Це багато розкриває про її власну поезію, коли в своїх есе Глюк цитує нагальний тон у Еліота, мистецтво внутрішнього слухання у Кітса або добровільне мовчання у Джорджа Оппена. Але своєю суворістю та небажанням прийняти прості положення віри вона нагадує більше, ніж будь-який інший поет, Емілі Дікінсон.
Луїза Глюк є також поетесою радикальних змін і відродження, вона здійснює стрибок уперед через глибоке відчуття втрати. В одній із своїх найвідоміших колекцій The Wild Iris («Дикий ірис», 1992), за яку вона була удостоєна Пулітцерівської премії, вона описує дивовижне повернення життя після зими у вірші Snowdrops («Проліски»):
I did not expect to survive,
earth suppressing me. I didn’t expect
to waken again, to feel
in damp earth my body
able to respond again, remembering
after so long how to open again
in the cold light
of earliest spring –
afraid, yes, but among you again
crying yes risk joy
in the raw wind of the new world.