Классика постапокалиптического киберпанка — «Нейромант»: фрагмент из книги недели Yakaboo

Кейс чекав місцевого поїзда на залюдненій платформі. Моллі пішла додому на горище кілька годин тому з конструктом Рівного в зеленій сумці, а він тоді ж засів пиячити.

Його нервувала думка, що Рівний тепер став конструктом, картриджем, на якому записали навички, пристрасті, колінні рефлекси старого… Індукційною рейкою пригуркотів місцевий поїзд, і дрібний пил засочився з тріщин у стелі тунелю. Кейс увійшов до вагона крізь найближчі двері й дорогою роздивлявся інших пасажирів. Двійко по-хижому зосереджених місіонерів секти християн-учених наближалися до трьох юних офісних технарок. Усі троє мали на зап’ястях голографічні зображення ідеалізованої вульви, що рожево виблискували в різкому світлі вагонних ламп. Технарки нервово облизували ідеальні губи й зиркали на християн-учених з-під металево-блискучих повік. Ці дівчата здавалися якимись екзотичними довгоногими травоїдними, що граційно й несвідомо хиталися в унісон із поїздом, а їхні високі підбори — глянцевими копитцями на тлі тьмяного металу вагонної підлоги. Кейс вийшов на своїй станції, доки вони зрештою зважилися зірватися на галоп і втекти від місіонерів.

Він пішов додому на горище, загрузлий у спогадах про Рівного. Практично все своє дев’ятнадцяте літо він просидів у «Джентльмені-невдасі» — цідив дороге пиво й спостерігав за кіберковбоями. Він іще жодного разу не торкався деки, але вже знав, чого хотів. Того літа баром тинялося ще зо два десятки мрійників, і кожен поривався набитися в учні до ковбоя. Іншого способу навчитися не було.

Усі вони чували про Полі — бикуватого жокея з-під Атланти, який пережив смерть мозку під чорною кригою. Легенда про нього ходила лише одна, і то геть вулична: він здійснив неможливе. Більше про нього ніхто нічого й не знав. «Щось жирне ламав, — повідав Кейсові за кухоль пива якийсь інший салага. — Але ніхто не знає, що саме. Чув, що це могла бути бразильська зарплатна мережа. Хай там як, а чувак був мертвий, і мозок його також мертвіший за мертвого». Кейс витріщався на кремезного чоловіка в сорочці по той бік переповненого людом бару: шкіра його мала невловимий свинцевий відтінок.

«Малий, — за кілька місяців казав йому Рівний у Маямі, — я, типу, як ті товстосракі ящери, чув про таких? Мали собі по два мозки, один у голові, а другий біля дупи, щоби задніми ногами керувати. Врізався в ту чорну хрінь, а задній мозок знай собі фуричить». Ковбойська еліта «Невдахи» цуралася Полі, керуючись якимсь груповим тривожним інстинктом на межі забобонів. Маккой Полі, Лазар кіберпростору…

А от серце його таки підвело. Запасне російське серце, пересаджене під час війни в таборі для полонених. Він відмовився поміняти його, коли повернувся: казав, його незвичний ритм допомагає зберігати відчуття часу. Кейс намацав у кишені папірець, отриманий від Моллі, й пішов угору сходами.

Моллі хропла на мнемолоні. Від коліна і вгору, майже до промежини, її стегно було закуте в прозорий лонгет. Шкіра під затвердлою мікропорою вкрита синцями, що з фіолетового переходили по краях у бридко-жовтий. Уздовж лівого передпліччя вишикувалося в рядок вісім дермів, усі різних форм і кольорів. Поряд із Моллі лежав трансдермальний модуль «Акай», його тонкі червоні дроти тягнулися до тродів під лонгетом.

Кейс увімкнув настільну лампу біля «Хосаки», і світло чітким колом упало прямісінько на контейнер із конструктом Рівного. Зламавши тонкий шар криги, Кейс під’єднав конструкт і вийшов у матрицю. Одразу ж виникло гостре відчуття, наче хтось читає через його плече.

Він відкашлявся. В горлі тисло.

— Діксі? Маккою? Це ти, чувак?

— Здоров, братуха, — почувся голос нізвідки.

— Це Кейс, чувак. Пригадуєш?

— Маямі, пацаня, швидко вчився.

— Що останнє пам’ятаєш перед тим, як я до тебе заговорив, Діксі?

— Нічо.

— Зажди.

Він від’єднав конструкт. Відчуття присутності зникло. Під’єднав знов.

— Дікс? Хто я?

— Ти мене висадив, мужик. Ти хто, бляха, такий?

— Ке… Кент твій. Напарник. Що з тобою, чувак?

— Це питаннячко!

— Пам’ятаєш нашу розмову секунду тому?

— Ні.

— Шариш, як працює запис особистісної матриці?

— Та шарю, це жорсткий конструкт, тільки читання.

— То якщо я під’єднаю його до своєї пам’яті, в нього послідовна пам’ять у реальному часі запрацює?

— Мабуть шо, — відповів конструкт.

— Гаразд, Діксі, ти і є конструкт. Врубаєшся?

— Як скажеш, — погодився конструкт. — То хто ти?

— Кейс.

— Маямі, — промовив голос, — пацаня, швидко вчився.

— Точняк. Зараз ми з тобою, Дікс, махнем у Лондон, колупнемо трохи даних. Нормально? Піде?