«Насіння кмину», Христина Лукащук: Уривок з книжки

     Роздiл перший

     Дідько. Не люблю, коли щось вибуджує мене зі сну. Тому найчастіше йду спати тоді, коли ймовірність того, що мене щось розбудить, мінімальна. Тому й не дуже бурчала, коли Макс не обнімав мене уві сні. Після коротких притулянь, під час перегляду фільму демонстративно чекав, поки пересунуся на свій бік ліжка, під свою ковдру. Чесно кажучи, для мене було відкриттям, що люди можуть спати в одному ліжку, проте під різними ковдрами. Називається такий комплект білизни — сімейний. Хай йому грець з такою сім’єю.
     Та звісно, що я знаю, найцінніший сон — наодинці, в окремім покою. Ніхто не дихає на тебе, не прієш від дотику стороннього тіла, засинаєш і пробуджуєшся у власному ритмі. Але ще краще спати в окремім помешканні, окремім місті, краю і — так, ви правильно здогадались, — окремій планеті. Тоді сон повноцінний. Повноцінний, кажете?
     Не може бути. Це якийсь жарт. Що це за люди і чому їх так багато? А головне, де я? Це, напевне, не моя спальня. Чи я таки сплю? Ні. Повітря сперте, застояне, наче кімнату ніколи в житті не вітрили. Пробую обережно вдихнути на повні груди. Тхне людськими тілами, ліліями і якимось торжеством. Фу. Вдихнути не вдалось.
     Дуже повільно розплющую очі. Рівно стільки, щоб роздивитися, що ж таке коїться. Фіранки засунуті наглухо. А фіранки таки мої. Пошила їх з німецького трикотажу. Знаю, що трикотаж не для фіранок, але колір мені важливіший. Сірий. Тьмяне світло лише від свічок. Воно миготливе і дуже тепле. На колір, маю на увазі. Свічки повсюди. Люди повсюди. Про квіти забула сказати. Вони теж повсюди.
     Мама. Господи. Що знову трапилося? Вона з’являється, коли щось іде не так. Так. Навіть якщо ти про це не здогадуєшся. Але з’являється вона, і розумієш — знову щось всралося.
     Поруч з мамою — тітка Марина. З іншого боку — її донька, Ренька. Всі в чорному. Чорні хустки на головах. Ні, Ренька без хустки. Вона хоч і мила дівчина, але норовлива. Ех, як же ж я її за це люблю.
     А хустки такі гіпюрові, схожі на шалі. Щось на межі еротики і скорботи. Ти ба. Вони таки їм личать. Достоту донни з мексиканської мильної опери. Сповнені почуття власної гідності і поважності моменту. З фризурами обидві. Волосся укладене. Видно, що одним майстром, але то не має значення. Головне, парада витримана, етикету дотримано. Ловлю себе на тому, що розглядаю їх і захоплюсь, такі вони гарні. Хочу всміхнутися, але не певна, що це доречно. З ними ніколи нічого не певне. Це — факт.
     Язички полум’я свічок кидають на їхні обличчя мерехтливе світло, і ті наче живуть своїм життям. Видають невиказану правду, а мо’, й приховану ілюзію. Не розберу. Видно, що хоч обидві тут, але думками вони деінде. Зрештою, як завжди.
     Стривай-но. Що вони тут роблять? Одне з двох: або їх тут не має бути, або мене. Але ми тут є. І це мене зачинає тривожити. Не так щоб дуже, але все ж.
     Роззираюся навколо. Обережно, наскільки це можливо. Але, схоже, ніхто на мене не зважає. Що ж. Це підбадьорює. Зачинаю потроху впізнавати людей. Здебільшого це сусіди батьків, ближчі й дальші родичі. З такими зустрічаєшся у виняткових випадках, як ото весілля чи похорон. Виглядає, сама подія значення не має, головне — побачитись. Кажуть, це об’єднує. На весілля це не схоже, лишається похорон. Але чий?
     Ха. От і дочекалася. Скільки разів уявляла собі власний похорон! Прикидала, як то воно буде. Хто в що буде вбраний. Хто плакатиме, а хто — ні. Хто тужитиме, хто що скаже, які квіти принесе…
     Що ще нагода випала. Але як? Яким чином я тут? Померла? Померла ж? Правильно? Це ж труна, не ліжко? Господи, і тут гіпюр. Дешевенький на вигляд. Певно, найпростіший, який був на вибір. Зекономили, не інакше. Ліпше б замовили звиклу гладеньку тканину, хоч би й ситець, а не оце позорище. Не так я собі все уявляла, не так.
     Це — помста. Не інакше, як помста. Мама все життя хотіла, щоб я вбиралася, як та гінеколог у її поліклініці. Спідниця в клини, блюзка з кокардами і норкова шуба. Ці вподобання я вперто ігнорувала, тож тепер вона дала собі волю.
     Не може бути. То не моя спідниця. Трохи велика, бо защеплена шпилькою на спині. Звідки знаю? Бо муляє. Блюзка таки моя, але вона сюди не пасує. Мешти. Господи, де вони їх знайшли? З часів, коли всі дружно їздили в Югославію на гендель. Ну як дружно, кому пощастило, той їхав. Туди одне дрантя, назад інше. Мешти, наприклад, а-ля оксфордки. Наче я студентка Оксфордського університету початку дев’ятнадцятого століття. Треба ж, я зараз — втілення всіх материних мрій.
     Згадалося, як у ті злиденні дев’яності мала йти за дружку, а вбрати нічого. Мама якраз верталася з Югославії і обіцяла щось привезти. Привезла. Кремова блюзка зі штучного шовку з рукавами-розлітайками, на талії призбирана кількома рядами тоненьких гумочок. Як у китайських сукеночках з дитинства. Це ще не все: на хвостах рукавів і краях фальбанки на талії — оздоблення вишивкою рішельє. Вишивкою з епохи Відродження, яка була привілеєм знаті та прикрашала столову й постільну білизну. Та що ж то за таке бажання видавати мене за іншу? Зрештою, себе також.
     І я таки в тій блюзці пішла. Знизу вбрала довгу чорну індійську спідницю з тонкого шовку. Натурального. Загалом виглядало досить цікаво. Якщо шукати позитив, то, мабуть, саме тоді й народився мій власний стиль одягатися. Навчилася поєднувати непоєднувані речі і мати при цьому стильний вигляд. Так, поступово, я сталася тією, яка є нині. Була, якщо зважати на те, що коїться навколо.
     — То кажеш, скільки їй було? — тітка Марина.
     — Та сорок три, — мама, якось надто буденно, як на мене. — Якраз мало б у травні виповнитися.
     — Молода, що тут скажеш. Могла б ще жити.
     — Не кажи. Вона тільки вгомонилася, встаткувалася. І на тобі.
     Роздратування в її голосі, чи то мені здалося? Завжди було цікаво, чи хоч моя смерть розчулить маму? Не виглядає на те. Виглядає, цю жінку нічого не може розчулити. Або я так і не зуміла її пізнати за життя.
     — А Юлька з ким тепер буде? З ним чи з тобою? Скільки їй? Двадцять один?
     Господи, Юлька! Де вона? Якщо є моя мама, тітка, кузинка і це мій похорон, то мусить бути і моя донька. Але якщо на мені ця спідниця, то цілком можливо, що її таки нема. Юлька б нізащо не дозволила хоронити мене в такому вигляді. Нізащо.
     Не бачу. Ні поруч з мамою, ні за нею доньки не видно. Вона висока. Сумніваюся, що могла так легко за кимось загубитися. Та й не з тих вона, хто губиться. Краєм ока, зовсім поруч, справа від себе зауважую щось, що привертає увагу. Джинси. На фоні чорних гіпюрів, парчі й парадних костюмів синій колір виділявся своєю недоречністю. Чи, може, навпаки? Звичайно. Лише мій колишній чоловік міг прийти до мене на похорон у джинсах і футболці. Напис AC/DC на всі груди. Правда, футболка таки чорного кольору. Зробив зусилля. Можливо, тому, що подумав — це востаннє. Звичайно. Юлька коло нього. Себто вона так близько до мене, що я й не зауважила її (як і більшість всього в житті). Хвала богу, вона тут…
     — Та де з ним, — мама подивилася на тітку поглядом, в якому прочитувались роздратування і неприязнь, але так, не прямим текстом, а лише між рядків. І то лише для тих, хто між тих рядків вмів читати. — Що ти таке кажеш? Їй лише двадцять, а він їй геть чужий. Хто зна, що йому може на думку спасти. Чоловіки — вони такі. Ніколи не знаєш, що втнуть. Особливо, як він. Багаті.
     — Та йой, — тітка не планувала здаватися, — таке скажеш. Та ж він її знає з маленької. Скільки їй було, як вони зійшлися? Вісім?
     — Дев’ять. То й що? Перестань, — махнула рукою мама, — коли кому то заважало, — по-філософськи і вже без злості відповіла мама. — Заберем до себе.
     Чекай, то вони про мою Юлю? Розмовляють так, наче вона корова, а не дитина. Може б, то її спитати де і з ким вона хоче жити? Он же вона стоїть, поруч. Цілком можливо, що все чує, але хто ж би то питав. Моя мама завжди знає, як кому краще і з ким.
     Хоч тут я, мабуть, з нею погоджуся. Не просто було приймати дорослішання доньки. Мама таки має рацію, він їй не батько і ніколи не намагався ним стати. Не заперечував її існування, але й вмисно в її життя чи виховання не втручався. Коли потрібно було заплатити три тисячі євро за навчання за кордоном, то бурчав, що, мовляв, то немалі витрати і що то для нього зайві видатки.
     Та так, видатки. У заможних будь-які видатки — видатки. Я б і зі своїх заплатила, але лишила роботу. Не планувала, але все до того йшло. Весь час казав: «Ти не мусиш працювати, сиди вдома, роби, що захочеш». А я й без нього робила. Ще й гроші заробляла. Завжди мала на всі свої захцянки і відкладала потрошку.
     З часом піддалася. Визнаю, вкрай було цікаво пожити отим життям, як у байці. Де жінка не працює, ходить лише на манікюр, у спортзал, басейн. Ну, може, ще щось там малює у вільний час. Художниця з мене така собі. Все, на що здатна, то робити копії з побаченого. А копії — то не оригінал, тож я дуже швидко остигла.
     А за Юльку я й сама думала, ніде правди діти. Вона виростала на звабливу дівчину. Так, йому нічого не вартувало поміняти мене на молодшу. То чому не вона. Скільки того в зіркових парах, що брали дітей на адопцію. Молоде — воно завжди молоде. Ні, Макс ніколи не давав приводу так вважати, але для таких думок зазвичай приводу особливого не потрібно.
     Тим паче, що він з тих, що далеко не ходять, беруть, що під рукою, до чого звиклося. Це трохи смутило, бо виходить, що і я була легкою здобиччю. Прийшов, коли потрібна була допомога з проєктом і документами. Точніше, навіть не сам прийшов, а знайомий привів.
     — Цьоцю Тамаро, а вона схоче? — Ренька.
     — Що схоче? — моя мати.
     — Схоче до вас?
     — А чому й ні? Ну не самій же їй жити?
     — Та чому самій, в неї ще тато є. Рідний. Чи ви забули? Он, стоїть коло неї. Чи ви не впізнали? — Ренька говорить тихо і якось так лагідно, наче пестить. Отак одразу й не розбереш, що тверда і наперекір іде.
     — Та до чого тут він? Він що, її виховував? Вступився, як їй було п’ять, — мама не звикла завивати в папірці й цього разу теж не церемониться. Про те, що він чи Юлька її почують, теж не турбується. Така вже є.
     — Цьоцю, то не він вступився, то Солька від нього пішла, — знову тихо і знову наче пестить.
     — А він чого її слухав? Чого відпустив?
      Хотілося б мені й цього разу з мамою не погодитися, але ні. Теж про це думала. Що міг не відпустити… міг затримати. Міг приїхати, зібрати валізку, взяти нас з Юлькою за руки і сказати: «Пожили самі, досить».
      Чи могла сама вернутися? Так, могла. Але мені конче було потрібне свідчення того, що я, що ми йому потрібні. Що без нас він ніяк. Пересвідчилася. Цікаво, чи він це чує.
     — Тамаро, ти ж її знаєш. Хто її стримає, як вона щось собі вирішить? — тітка невпопад заспокоює маму. Невпопад, бо мама й так незворушна.
     — То не причина, щоб піддатися. Справжні чоловіки так не чинять.
     — Та де ти бачила справжніх? — зітхає тітка Марина.
     — Та он, Макс. Він справжній, — мама.
     — Справжній, бо гроші є? — Ренька.
     — Так, Терезо. Бо в нього є гроші. Бо він міг запевнити моїй Сольці майбутнє.
     — А одночасно й дружині, чи це не рахується?
     — Вони дорослі. Розібралися б. Зрештою, вони й так розлучилися.
     — Ну та так, дружина не витримала і сама подала на розлучення.
     — Ренька, може б ти помовчала? — тітка Марина. — Якось не пасує при гробі.
     — А де пасує? Мати дружину і жити з коханкою пасує? Соціальний графік пасує?
     — Та, якось воно трохи не так, як би мало бути. Борони боже від такого, — тітка Марина перехрестилася, чи не вперше за весь той час.
     — Який ше соціальний графік, Реню? Вперше таке чую, — мама. Цікавість врешті пробилася крізь обурення, наче перша трава крізь торішній сніг навесні. Стрімко і несподівано.
     — Три дні з дружиною, чотири з коханкою. Чи навпаки. Значення не має. Головне, що всі згідні й терплять це.
     — О, — мама. Видно було, що озвучена ситуація, про яку всі й так знали, виявилась не легкою для сприйняття або в такий спосіб вона відзначила, що є певне окреслення тому, що окреслення зазвичай не може мати.
     Справді звучить потворно? Невже, щоб зрозуміти абсурд, достатньо його озвучити? На тобі. Гадала, як умру, то все закінчиться. Що можна буде більше про це не думати. Але, шоще, я помилялася. Тепер воно лише починається. Правда про моє життя. Як воно є. Як воно було, радше.
     Трохи не так, як би мало бути… Трохи? Та все не так. О! І це все? На першім побаченні перше, що я сказала, то: «Якщо ти одружений чи в тебе хтось є, то лиши мене в спокої. Я вже там була, це дорого мені коштувало, більше не хочу». «Так, маю дружину, але то формальність, — прозвучало у відповідь. — Розлучення, то лише питання часу. Ми давно разом не живемо. Я давно вільний, лишилося тільки підтвердити це документально». Говорив так переконливо, так рівно, що повірила. А може, хотіла повірити? Може, переконувала і вспокоювала себе, що його дружина — то не моя відповідальність.