Національний художній музей України просуває українське мистецтво з 1899 року, коли в серпні там відкрилася перша виставка. За роки існування це місце змінювало назви, символіку, і в 2019 році прийшов час до масштабного оновлення — сучасного ребрендингу. Ми розпитали у працівників Музею, які книги залишаються серед переліку їхньої улюбленої літератури.
Юлія Литвинець, генеральна директорка
Перше, що спало на думку: я люблю перечитувати класику, і зокрема наукову фантастику. Це ніби спроба погляду з минулого у сьогодення і водночас у майбутнє. Тому я люблю перечитувати братів Стругацьких, твори Рея Бредбері – він, звісно, не такий технічний фантаст, як інші майстри, більше романтик. І наразі я вкотре читаю Бредбері, люблю його невеликі повісті. Буквально учора перечитувала повість «Холодний і теплий вітри». У кожної людини свої ритми, свої життєві ситуації, зараз Бредбері навіює мені спокій і роздуми.
Ми живемо в дуже динамічному, технологічному світі, а класики фантастики дають імпульс міркувати, фантазувати, додумувати, як розвиватимуться технології далі, як буде врешті-решт розвиватися світ. В дорозі, до прикладу, я розмірковую, якими будуть в подальшому дороги й транспорт. Мені здається, наприклад, що дороги будуть електрифіковані, і автомобілі заряджатимуться одразу в русі. А щоб автомобілі не перевищували швидкість, буде якась спеціальна технологія, яка фіксуватиме цей рух. Я дуже реалістично уявляю цю історію. Відпускаючи фантазію в політ, я переключаюсь і на інші речі…
Віта Сусак, Олекса Грищенко. «Динамоколір» (Родовід, 2018)
Як музейниця я приділяю багато часу спеціальній, професійній літературі, яка стосується мистецтвознавчих досліджень. І останнє, що я прочитала, це дослідження Віти Сусак, присвячене Олексі Грищенку. Оскільки нещодавно ми в NAMU робили виставку Олександра Богомазова, мені було цікаво більш детально зрозуміти, вивчити, дослідити, як працював із кольором Олекса Грищенко, як працював із кольором Олександр Богомазов, і врешті-решт, як їхні дослідження вилилися в їхню творчість, як вплинули на інших художників й історію мистецтва загалом. Динамоколір Олекси Грищенка більше схожий на маніфест, Олександр Богомазов написав теоретичне дослідження «Живопис і елементи». Ці книги важливі професіоналам – мистецтвознавцям, кураторам, історикам мистецтва.
Тамара Гержан, художниця-реставраторка
«Священники называют нас грешниками, зачатыми и рожденными в грехе. Что за несусветная чушь! Разве любить и нуждаться в любви – грех? Разве грех не уметь жить без любви? А вот жизнь без любви я считаю греховным и безнравственным состоянием».
Це, мабуть, одна з найулюбленіших моїх книжок, яку я вперше прочитала давно-давно, ще за часів навчання в художній Академії (НАОМА), але повертаюсь до цих листів знов і знов, коли відчуваю творчу кризу або порожнечу чи усвідомлюю, що мої відчуття стали зачерствілими і заземленими. Тоді я просто відкриваю листи ван Гога на будь-якій сторінці і починаю перечитувати.
Цінне те, що це думки власне художника, а не художня вигадка якогось біографа, а, отже, це можливість зазирнути в душу генія. Ці листи дають імпульс і натхнення, завдяки якому знов запалюється жага творити.
Останнім часом часто подорожую в цю містичну країну – Сакартвело, рай для художника. неймовірна природа – море, гори, ріки, усе поруч. Вражаюча архітектура – давні храми, монастирі, замки. Культура, кухня, мова і власний алфавіт, але найбільша цінність то, звісно, люди – величні, красиві, колоритні, різні.
Мене вражає монументальність цієї маленької за територією, але великої «за змістом» країни, тож я закохана в Грузію. Книжка Дональда Рейфілда вийшла недавно, якраз зараз я її читаю, і в процесі в мене виникають деякі запитання, котрі хочу з’ясувати з фахівцями з історії Грузії.
Оксана Баршинова, завідувачка відділом мистецтва другої половини ХХ–початку ХХІ століття
Кілька років тому моє коло знайомих з Європи почало швидко розширюватись, тобто до моїх друзів із Німеччини додалися австрійці, французи, поляки. Коли з ними спілкуєшся, наближаєшся до справжнього розуміння картини світу європейців. Ми в Україні весь час декларуємо, що розвертаємось до Європи, розділяємо їхні цінності, намагаємося прищепити їх в Україні, але, виявляється, самі європейці піддають великому сумніву свої «європейські цінності». Так чи інакше виходить, що існує велетенський розрив у цьому полі діалогу між нами і ними. Тож книжки Мішеля Уельбека і Паскаля Гілена, які я раджу прочитати, допомагають зрозуміти, як європейські інтелектуали бачать майбутнє Європи.
Це не перша книжка Мішеля Уельбека, яку я прочитала, до цього були «Елементарні частки» і «Платформа». І коли мені сказали, що після публікації французькою мовою роман «Покора» викликав величезний резонанс у Європі, звісно, я одразу схотіла його прочитати, знаючи, що Мішель Уельбек буде говорити щось дуже гостре і малоприємне про Європу і про нинішню ситуацію, в якій вона опинилася. А, з іншого боку, щось дуже важливе для нашого розуміння звідси, з України, які настрої панують у Європі і особливо в колі європейських інтелектуалів. Роман вийшов у січні 2015-го, і впродовж року він уже був перекладений багатьма мовами, зокрема вийшов і український переклад.
Чому я раджу його прочитати? Це роман-антиутопія, який розповідає про досить близький час – 2022 рік, така собі візія близького майбутнього, яка витікає з логіки сьогоднішніх подій. По суті, долю Франції Мішель Уельбек бачить як протистояння двох партій: з одного боку, праві, Правий фронт, з іншого боку – ісламські партії, і в результаті виборів президентом Франції стає лідер однієї з мусульманських партій. У романі є деякі реальні особи – Франсуа Олланд, Марін Ле Рен та інші, але президент-мусульманин – звісно, вигадана особа. Цікаво, що коли він стає президентом Франції, то одразу підтримує євроінтеграційний процес. Тобто його мета – не зруйнувати Європейський Союз, навпаки, він мислить це як нову Римську імперію, до якої долучаються країни Середземномор’я, деякі африканські країни, і все це поєднується в один великий геополітичний простір. Так автор бачить вихід із цього глухого кута, куди заводить боротьба за права, свободи і таке інше.
З іншого боку, дуже цікавою є внутрішня кода роману. Головний герой, від імені якого ведеться розповідь, – професор Сорбонни, який вивчає творчість французького письменника і літературного критика Жоріса-Карла Гюїсманса, і Уельбек повсякчас проводить паралель між долею Гюїсманса, його способом життя і життям свого ліричного героя. У ключовому романі Гюїсманса «Навпаки», який став декадентським маніфестом кінця ХІХ століття, присутня атмосфера сутінків Європи. В «Покорі» вона знову повторюється, але вихід знаходиться начебто в новому цивілізаційному витку, – тобто там, де інші бачать Апокаліпсис, Уельбек бачить логічний перехід.
Роман чудово написаний стилістично – і захопливо, і вишукано. Ти потрапляєш у світ антиутопії, але в ній немає жорсткості чи агресії, – нічого подібного. Слово «іслам» перекладається як покора, смиренність, – покора Богу, покора долі. Відправна точка роману – самотність, повна відчуженість як спосіб життя людини європейської цивілізації. Професор Сорбонни, який написав геніальну працю, який повсякчас має секс зі студентками, але коли університет стає мусульманським і його як немусульманина автоматично звільняють, виявляється, що він один-однісінький у цьому світі. Його найближча подруга-єврейка через ці події виїхала з родиною до Ізраїля. Тотальна самота. І це, певно, найсильніший шматок розповіді, коли він їздить машиною по Франції і відчуває, що насправді був дуже прив’язаний до зовнішніх речей. Страх втратити себе, пошук ідентичності, прив’язка до цінностей, актуальних 200 років тому, розбалансовує його, і герой Уельбека вагається: триматися старих традицій чи відкритися новому. І, зрештою, робить свій вибір на користь нового, іншого, і навертається до ісламу.
Це книга мого улюбленого видавництва IST-publishing, молодого і перспективного. Ґілен – відомий усім як теоретик спільного і співавтор концепції комонізму, його книга – це теж пропозиція виходу з тієї світоглядної кризи чи кризи ідентичності, проявленої в Уельбека. Тобто це пошук спільної мови всередині різних спільнот. Але Уельбек показує нам, що таке Європа сьогодні, її фобії і проблеми, а Ґілен говорить про ситуацію, коли в місті формується багато різних маленьких міст на основі етнічних чи соціальних спільнот – Чайна-таун, арабське місто, європейське, тобто про розділеність і автономізацію, де кожен живе в дуже зручному начебто світі. Ці «міста» так чи інакше пов’язані з традицією. І виникає питання, як ці маленькі держави в місті, які мають свою інфраструктуру і практично не спілкуються між собою, поєднати, як створити для них певне місце, де вони могли б перетинатися. Оце і є концепція публічного простору. Іншими словами, це також певний етап розвитку, коли цивілізація розвивається-розвивається-розвивається і втрачає почуття реальності, доходить до певної точки, коли зручності для людей і бажання створити максимальний комфорт, усі ці урбаністичні досягнення, якими ми так захоплюємося нині, обертаються ще однією формою ізоляціонізму. Своєрідною пасткою. Мені здається, що ця книга для нас дуже важлива. Бо, з одного боку, ми ще тільки на порозі подібної ситуації, ми ще не маємо таких зручних міст і тільки почали осягати урбанізм, а Ґілен показує нам, що буде далі. Якщо ми подивимось, як розвивається, наприклад, вулиця Рейтарська і як розвивається мікрорайон Троєщина, це можуть бути дві кардинально різні спільноти. Вони самі по собі класні і самоцінні, але в якийсь момент вони можуть не знайти спільної мови.
І, крім того, Ґілен вважає, якщо раніше регулятором суспільства споживання була держава, державні інститути регулювали, вирівнювали ситуацію, не давали хижакам пожирати міста, то сьогодні, на його думку, регулятором є спільноти людей, які чимось разом володіють, і це також для нас актуально. Попри неспівпадіння цих стадій у нас і на Заході, це може бути досить сильною нашою стороною, адже ми вже знаємо, на що перетворюється надмірне захоплення урбаністичними чи іншими форматами.
Леся Толстова, заступниця генерального директора з наукової роботи
Дивне відчуття з’являється при читанні української літератури 1920-1930-х років. Вилучена із тяглості процесу інтелектуального освоєння поточної історії, вона й до сьогодні не може вибороти собі належного місця в свідомості українського читача. Навіть незаперечні генії Володимир Свідзинський та Богдан-Ігор Антонич і далі перебувають на узбіччі національного світогляду; що казати про десятки більш скромних талантів? Чим далі, тим більш зрозумілим стає те, що тривале замовчування цілого пласту літератури першої третини ХХ століття стало для нас катастрофою, можливо, непоправною. Її не можна виправити публікацією повернутих із небуття текстів – безліч інтелектуальних імпульсів згасло, не збудивши у відповідний час резонансу, безліч ідей не знайшло розвитку, безліч ремінісценцій і асоціацій не виникло… Перервану традицію не просто – якщо взагалі можливо – поновити.
Поезія і проза Розстріляного Відродження здебільшого висвітлює свою добу у несподіваному для пострадянської людини ракурсі. У нашій уяві донині панують образи, створені контентом радянської освіти та масової культури; вони вступають у виразне протиріччя з потоком спостережень, зафіксованих на сторінках творів Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, В. Домонтовича, і навіть визнаного класика радянської літератури Андрія Головка. Герой Підмогильного – сільський активіст, революціонер, учасник Громадянської війни – аж ніяк не видається породженням нової епохи, та й саме настання цієї нової епохи, в міру просування текстом роману, стає дедалі сумнівнішим. Герой Підмогильного органічно долучається до низки героїв Стендаля, Бальзака, Флобера – провінціалів, що вирушають завойовувати Місто і завершують там виховання своїх почуттів. Революція стала лише поштовхом до саморозвитку – не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а пережита війна становить цінність, щонайбільше, як матеріал для перших літературних вправ героя. Соціальне зрушення, яке ми звикли вважати епохальним, змінило умови виживання людей, але майже не зачепило їхнього внутрішнього світу. Струснувшись, суспільне життя виявляє тенденцію повернутися до природного русла, хіба що тепер, позбувшись деяких камінців та закрутів, буде котитися, можливо, трохи жвавіше… Атмосфера міста, наповнена духом старих людських пороків і вічної свободи, забарвлена відчуттям нових можливостей, герой, натхненний здоровим та егоїстичним прагненням успіху, спонукають з цікавістю прогнозувати логічний розвиток подій і тенденцій в майбутньому. В тому варіанті майбутнього, який, втім, був придушений в зародку і так і не здійснився. Епохальні зміни, отже, в реальності почнуться пізніше – на початку 1930-х. І заберуть з собою автора «Міста».
Так виникає фантастичне нашарування часів: в непевному, зрослому на лакунах, культурному сьогоденні стерте із пам’яті поколінь, вилучене з культури і знову повернене в неї літературне минуле розкриває перед читачем видива потенційно багатого, але давно й безповоротно знищеного прийдешнього.
Вражаючим – в історичному і поетичному сенсі – є спогад Шатобріана про червневий день 1815 року, коли він, у черговий раз вигнанець, вештався околицями Гента з «Коментарями» Цезаря в руках. Спинившись край засадженого хмелем поля, він почув грім і став оглядати небо у пошуках хмари, аж поки зрозумів, що той гуркіт – відлуння пострілів артилерії. Забувши про книгу, він спробував відгадати хід і значення невидимих подій. «Ця велика битва, тоді ще невідома, до шуму якої я дослухався, прихилившись до тополі, битва, незнану смертну годину якої пробив щойно годинник на сільській дзвіниці, була битвою при Ватерлоо!» Чудовий образ стосунків великої людини з історією, яка твориться її зусиллями і водночас – не залежна від неї.
Довге життя, описане в книзі, робота над якою тривала майже 40 років: подорожі, блискуча політична і літературна кар’єра, зустрічі з королями, державними діячами, інтелектуалами, заколотниками, знаменитими красунями свого часу – від доби Людовіка ХVІ до Липневої монархії… І все ж, людині, яка передусім цікавиться історією Франції, не слід починати із спогадів Шатобріана. Бо його розповідь – наче тонка вуаль віртуозного лесування без нижнього живописного шару, яка дозволяє простежити найтонші переливи світла, але не дає чіткого уявлення ні про форму, ні про об’єм чи взаємне розташування речей. Постаті видатних особистостей віддзеркалюють геній автора записок, примхливу гру його розуму і асоціацій, але не набувають власного життя. Чим більше говорить Шатобріан про Наполеона І, Талейрана чи Лафайєта – тим більш розмитими й незбагненними видаються їхні характери.
Та й сам автор перетворюється на суцільну загадку. Протягом життя, з непохитною послідовністю, а часом й жертовністю, він тримає в руках стяг з королівською лілією, та мимоволі, з легкого роздратування на адресу осіб дому Бурбонів, виникає підозра, що стяг той став йому тягарем ще на початку шляху… Він вивергає громи на голову Наполеона, прагне його краху – і щиро сподівається, що воєнний геній імператора врятує Францію від ганьби та не допустить чужинців ступити на вулиці Парижа. Він ставить перед собою амбітні завдання – відродити християнство, зміцнити й розширити межі Франції, повернути славу древній династії – але його серце мрійника, здається, прагне лише самотніх мандрівок піщаними пляжами Бретані чи густими лісами Нового Світу.
Мрійник Шатобріан – двійник і супутник Шатобріана-політика – володіє рідкісним даром повноти емоційного переживання і відображення в слові поточної миті. Найкращі, дивовижно поетичні сторінки «Замогильних записок» – з пронизливою ніжністю змальована загадкова постать сестри Люсіль, мить сумного прощання з Вовчою Долиною, голодні мрії юного вигнанця у Лондоні, втіха пізніх зустрічей з мадам Рекам’є, роздуми про час у останньому, висадженому власними руками, саду богадільні Марії-Терезії – назавжди лишаються в пам’яті вдячного за невимовну естетичну насолоду читача.
Ольга Балашова, заступниця генерального директора з розвитку
Цю книгу мені порадили друзі-нейрофізіологи, з якими ми ось уже півроку регулярно зустрічаємось, щоб поговорити про нейронауки та мистецтво. Дуже скоро з цих захоплюючих розмов з’явиться новий освітній курс.
«Доба самопізнання» Еріка Канделя – одна з найцікавіших книг із тих, що мені доводилось читати останнім часом. Вона про те, як наша біологічна природа визначає наш спосіб розуміння та взаємодії зі світом, а наше знання про власну природу впливає на характер мистецтва. Авторський погляд на мистецтво нобелівського лауреата з фізіології та медицини – неабиякий подарунок не лише будь-якому мистецтвознавцю, але кожному, хто воліє краще розуміти власну людську природу.
Нещодавно я мала нагоду побувати вдома у нашого блискучого сучасника, художника, архітектора, візіонера, майстра музичних інструментів Флоріана Юр’єва і запитала у нього, що він робить, коли не може заснути. Він сказав, що в такі ночі йому допомагає читання. Тоді він приніс і вручив мені цю маленьку книгу великого чеського письменника, яку він перечитував безліч разів. Переклад Клима Забарила Флоріан вважає геніальним (і, здається, це дійсно так), адже такої неперевершеної музичності, яка з’явилася в його українському перекладі не має навіть оригінал. Я вірю Флоріану Іллічу, тому смакую Чапека українською перед сном, дуже повільно і з особливою насолодою.
Ганна Вівчар, головна зберігачка
Мераб Мамардашвілі «Лекції»
Цікаво зосередитись і стежити за плином думок видатного філософа ХХ століття. Його нестандартне мислення допомагає осягати сутність складних речей, що розвиває наш мозок та розширює горизонти. Особливо люблю його текст про Марселя Пруста.
Лекції-бесіди видатного композитора сучасності, тихого київського Генія дозволяють краще розуміти не тільки музичні твори, а й загалом різні види мистецтва, адже всі вони взаємопов’язані.
Сергій Жадан «Месопотамія» (КСД, 2014)
Це 9 історій у прозі і 30 віршів. Цей поет вміє схопити пульсуючий нерв сучасного життя. До того ж, «Месопотамія» – це книга інтимна, про його рідне місто Харків, і мені її «урбанізм» близький.
Оксана Агеєва, завідувачка відділу просвіти
Китай – країна таємнича і загадкова. Зважаючи на історію та самобутню культуру країни, а ще на кількість винаходів, що стали надбанням усього людства, Китай не може не викликати зацікавлення. Додайте сюди ще й стрімке економічне зростання країни, що будує соціалізм з китайською специфікою, і ви отримаєте рівняння з багатьма невідомими, розв’язання якого обіцяє перетворитись на захопливу пригоду. Минулої осені я побувала в Китаї у відрядженні, і після повернення у мене виникло бажання глибше зрозуміти культуру і спосіб життя китайців.
Книга Джонатана Гелдарта, виконавчого директора з розвитку бізнесу в Китаї міжнародної аудиторсько-консалтингової мережі Grat Thotnton, дає комплексне уявлення про те, як влаштований сучасний Китай.
Книга складається з інтерв’ю, і кожен розділ – це історія нового героя. Автор знайомить нас з амбітною молоддю і успішними бізнесменами, з чиновниками і науковцями, а також з іноземцями, які вирішили пов’язати своє життя з Китаєм. Їхні розповіді доповнені цікавими спостереженнями і роздумами самого автора – британця, який живе в Китаї уже не перший рік.
Герої, обставини їхнього життя, прагнення і мрії дуже різні, проте незмінними залишаються внутрішній стоїцизм і прагнення постійного самовдосконалення. Надзвичайно цікаво читати про те, як китайці різних поколінь ставляться до тисячолітніх культурних традицій і сприймають сучасні перетворення.
Ця книга – чи не найкращий спосіб познайомитись із країною, вплив якої в глобальному вимірі стає дедалі відчутнішим.
Марина Дроботюк, завідувачка науково-дослідного сектору архівних матеріалів
Magdalena Popiel «Świat artysty. Modernistyczne estetyki tworzenia» (Kraków: UNIVERSITAS, 2019)
Цю книгу я придбала у крамничці Національного музею у Варшаві, і не пошкодувала. Магдалена Попєль – професорка кафедри антропології літератури і досліджень культури відділу полоністики Ягелонського університету – досліджує світ художників-модерністів, конструкт Митця та модерністську естетику творчості на основі архівних матеріалів таких особистостей як Райнер Марія Рільке, Поль Сезан, Огюст Роден, Георг Зіммель, Бруно Шульц, Станіслав Віткевич та Станіслав Ігнацій Віткевич. Авторка одразу задається питанням – хто такий митець і яку роль він чи вона відіграє у сучасній культурі. Вона зауважує, що, в першу чергу, варто прислухатися до голосу самого митця, і сама звертається до вивчення першоджерел – листів, спогадів, текстів.
Звичайно, концепція образу художника-модерніста – питання дискусійне, яке потребує нових і нових досліджень. Але монографія Магдалени Попєль – важливе слово в цьому дискурсі.
Quo vadis (Warszawa: Swiat Ksiazki, 1994)
Один із найвідоміших історичних романів польського письменника Генрика Сенкевича перекладений більш ніж на 50 мов. Захоплюючись історичними романами з дитинства, я прочитала цей твір у старших класах школи в російському перекладі. І ось лише нещодавно мені вдалось прочитати його в оригіналі. І це було зовсім інше сприйняття роману, бо польською я читаю повільніше, і це дало змогу вдумливіше заглибитися у текст, по-новому переосмислити деякі аспекти Давньоримської історії.
Микола Прахов «Страницы прошлого. Очерки-воспоминания о художниках» (Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958)
Це особлива для мене книга, до якої я періодично повертаюся вже понад 10 років.
Автор – художник і мистецтвознавець Микола Прахов (1873–1957), син відомого історика мистецтва та художнього критика, професора Петербурзького та Київського університетів Адріана Вікторовича Прахова (1846–1916).
Микола Прахов товаришував та спілкувався з відомими діячами мистецтва – Іллею Рєпіним, Михайлом Врубелем, Володимиром Васнєцовим, Олександром Мурашком, Марком Антокольським та іншими. У спогадах він розповідає про великих майстрів, про їхню творчу роботу та зв’язки з Києвом. У книзі міститься дуже цінний фактологічний матеріал, який доповнює біографічні свідчення про художників того часу. Неможливо уявити вивчення культурно-мистецького життя Києва кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. без спогадів Миколи Прахова.
33 thoughts on “Що читають співробітники Національного художнього музею України (NAMU)”