Дебютна книга американського автора Гебріела Теллента розповідає про складну проблему насильства в сім’ї, про те, що часто замовчується і про що непросто писати. Роман «Моя найдорожча» став єдиним, який у 2017 одночасно зайняв позицію бестселера і в США, і в Великій Британії. Авторки блогу Yakaboo вже мають про український переклад книги #ДвіДумки (видавництво «Віват», перекладач — Борис Превір).
Оглядачки
Юлія Дутка: Не знаю, чого саме я очікувала від цієї книжки, але не точно не цього. Анотація виліпила якесь геть інше враження у моїй голові, та… «Моя найдорожча» – мов гадюка, яка вдивляється тобі в очі – страшно, але відвести погляд не можеш, так само, як і відійти вбік. Вона заворожує і змушує себе ненавидіти, але відкласти не дозволяє.
Віталіна Макарик: Стівен Кінг не назвав роман Ґебріел Теллент шедевром тільки тому, що це слово через надто часте вживання втратило свою силу. Але й він, і потужна романістка Селесте Інг виокремили «Мою найдорожчу» як винятковий і сильний текст. Їхня оцінка могла свідчити лиш про одне: читати цю книжку буде боляче, вона залишить випалений слід. Але пропустити її повз увагу – просто злочин для книголюба.
Одержимість і мізогінія
Юля: Тертл (Джулія) росте без матері – вона справді дуже погано її пам’ятає. А батько завжди поряд – такий собі харизматичний мачо-командос, що подобається всім жінкам довкола, з купою зарядженої зброї, який постійно змушує доньку відпрацьовувати стрільбу по мішенях – «зачищати приміщення». Він не звертає уваги, наскільки його донька відрізняється від інших. Та й сама відлюдниця Джулія не зважає, вона звикла до чоловічої компанії батька і дідуся, вона ненавидить жінок як вид, вважаючи їх тупими хвойдами. Забуваючи, що й сама жінка.
Батько калічить її: морально і фізично. Так, я навіть відклала книжку на кілька днів після першого розділу, настільки мене вразила ця табуйована в літературі, та й не тільки, тема. В той момент не знала, чи повернусь до цього пропахлого одержимістю твору, але на цьому моменті залишати не можна було. Що ж, не шкодую, що все ж читала далі.
Віто, а як тобі дався цей твір – безболісно чи з боєм?
Віта: Для мене ця тема любові – такої сильної, що від неї аж боляче, такої всепроникної, що аж гріховної і протиприродної – у книжках і фільмах не нова. І ще після анотації я очікувала, що тут ітиметься про щось таке. Але, як, певно, і всім читачам, наділеним долею емпатії, мені було боляче за цю дівчинку-підлітка зі скаліченими тілом і душею. Вона й розуміє, що це якось нездорово, не ок, оця фактично тюрма з любові і насилля, в яку помістив її батько. Але, водночас, навіть маючи шанси вирватися з неї, повертається назад. Тому що боїться? Чи тому, що покинути Мартіна-який-її-любить-найдужче-у-світі – дорівнюватиме зраді?
В якийсь момент Тертл наче роздвоюється. Одна її частина прагне на волю, бо усвідомлює, що тут не виживе. Інша частина готова на все, аби зберегти все, як є, і нікому не розповісти правди. Відповідальність за своє життя не може примусити зробити її вибір. Але, можливо, це вдасться тоді, коли доведеться захищати когось іншого, слабшого.
«Моя найдорожча» – це історія про дуже тісний зв’язок між насильником і жертвою. Я не можу сказати упевнено, чи Мартін тут теж свого роду жертва власних почуттів, чи злочинець, який холоднокровно прораховує усі ходи, відсікаючи всіх і все, що може завадити і далі грати таку роль татуся-чоловіка, як він бажає. Спершу здавалося, що він просто втратив голову, залишившись сам із донькою, що вона йому замінила зовнішній світ – і з цього моменту полізли назовні всі його демони. Але згодом нові обставини і нові персонажі, які з’явилися в історії, примусили сумніватися в тому, чи любив він доньку, чи просто – маленьких дівчаток, іф ю ноу вот ай мін.
Питання виживання
Віта: Втім, варто віддати Мартіну належне: він навчив свою доньку мільйону важливих штук, без яких вона не змогла б вижити. Досконало вправлятися з різними видами вогнепальної зброї, орієнтуватися в лісових хащах, в’язати міцні вузли і розпалювати вогонь без сірників, полювати і готувати впольоване, розпізнавати корисні й небезпечні рослини, рятуватися від хижаків – усе це Тертл вміє і знає, і щедро цими знаннями ділиться. Дівчина може приготувати поживну страву з того, що росте у полі чи лісі і плаває у морі, не боїться складнощів і болю. І вона точно не загубиться у дикій природі. Чого не скажеш про навички виживання в суспільстві.
Тертл звикла покладатися лише на себе і не довіряє нікому чужому. Втім, штука в тому, що в себе вона теж не вірить. «Тупа, нездала, курва чортова, хвойда», – ці слова вона адресує сама собі (вочевидь, звикла до того, що так до неї звертається Мартін). Вона так боїться помилитися, що береться лише за ті справи, в яких точно впевнена, що не схибить. І навчання, як і вміння заводити соціальні зв’язки, це не стосується. Тертл відлюдькувата і закрита – і, навіть попри це, однолітки її поважають. А ще вона вродлива, що помічають усі, крім неї. Якби Тертл вміла користуватися цим соціальним капіталом, у неї суттєво підвищилися б шанси вижити і стати успішною у сучасному суспільстві, як гадаєш, Юлю?
Юля: Безумовно, дівчинку прийняли б з розпростертими обіймами. Та думаю, що Тертл ніколи не бачила себе частиною суспільства. Тато і дідусь – ось вся її компанія, школа – це вже каторга, де вона не надто тямуща, хоча не може юна слідопитка бути такою. Так, вона вижила б у лісі, ба більше, їй там було б значно легше, ніж серед людей. В лісі вона справжня, а серед людей – наїжачена хижа звірина, яка вкусить за руку кожного, хто підійде надто близько. Тому вона не приймає допомоги від вчительки, тому спочатку так вороже ставиться до Каєн – такої ж жертви, як і сама.
Її справжнє виживання починається тоді, коли вона врешті вирішує – досить. Звісно, це усвідомлення приходить трохи пізно, коли шкоди вже завдано, але краще так, ніж покинути все на самоплив. Королева виживання, озброєна улюбленим стволом, нарешті виходить на прю з найбільшим ворогом. Злість штовхає її, але ще сильніше мотивує те, що вона справді може щось змінити. Навіть потрапивши під щільний обстріл, вона може дати відсіч і врятувати не тільки себе.
Хлопці
Юля: Тертл мало б бути легше в оточенні хлопців. Так і є, але не тих, які їй подобаються. Тут вона теж ніяковітиме, як звичайні дівчата, але радше від того, що не має належних навичок соціалізації, що не вміє спілкуватись з однолітками, що насправді не хоче підпускати когось до себе ближче, ніж на відстань пострілу. З цими двома її зводить пригода, хоча радше вона поспішає на допомогу, мов Чип і Дейл.
Вона вибирає не довіряти їм, хоча їй, безумовно, подобається компанія, їй подобається, як вони говорять. Сама вона навряд чи могла б вербально втнути щось подібне. Вона потроху закохується і, схоже, це робить її вразливою. Ніжний пуп’янок юнацького кохання пробиває дірку у старій броні, яку для неї так трепетно ліпив татко.
Тертл не може не змінитись після тієї ночі зливи, блукання, броду та сну у пеньку секвої (хотіла б я його побачити). Батько бачить, що вона інша, щось невловиме підказує йому, що за дівчиною треба пильніше стежити й ще дужче душити її путами токсичної одержимості.
Ох, як мені хотілось тоді врізати йому. А тобі, Віто?
Віта: Мені хотілося кричати: «Втікай, дрібно! Втікай якомога далі від нього і тримайся цих хлопців. Бо вони – твій шанс випірнути з чорної безодні, в якій ти живеш. Вони – твій шанс врятуватися!». Знайомство з Бретом і Джейкобом – життєрадісними, дотепними, балакучими хлопцями, нормальними в найкращому сенсі цього слова підлітками, стало для Тертл промінчиком сонця, віконцем у цей же «нормальний» світ. Для цих хлопців жити означає не виживати, а насолоджуватися. Вони знаходять радість у хорошому і не дуже (навіть заблукавши в лісі, не втрачають почуття гумору), вони мріють, сміються, жартують – і все це так не схоже на Тертл! Але ще вони захоплюються нею і чудово до неї ставляться.
І самі хлопці, і їхні сім’ї відкриті для дівчинки. Вони готові їй допомогти, але не нав’язують допомогу. Проблема лиш у тому, чи скористається цим Тертл. Чи вхопиться за простягнуті руки, чи сховається в їхніх обіймах від проблем. Чи обере інший шлях – людини, що йде назустріч загрозі, аби врятувати тих, кого любить. Спостерігати за тим, який вона зробить вибір і що буде по тому, надзвичайно хвилює. Для того, щоб пройти із Тертл увесь цей шлях, треба мати міцні нерви. Якщо вони у вас такі, беріться за «Мою найдорожчу».
Пряма мова
«Хай йому грець. Вивчати – значить наближатися до істини».
«Людство вбиває себе – повільно, ненастанно – засирає саме себе, сере на світ лише тому, що не може втямити, що той світ справді існує. Той жиробас і та сука ні хріна не тямлять. Піднімають кільце і хочуть, щоб ти стрибала крізь нього. Вони думають, що це і є світ, що він створений для фокусів. Але це не так, і ти ніколи й нізащо не мусиш вважати навпаки. Світ – це затока Бакгорн і ущелина Слотергауз. Оце і є справжній світ, а школа – то лише тінь, дурниця. Ніколи не забувай про це. Проте й пильності не втрачай. Якщо оступишся, тебе заберуть від мене. То що я тобі казав?.. Що школа – це ніщо, але то все одно треба підігравати їм».
«Так, ти суворий зі мною, але й стараєшся для мого добра, тож ця жорстокість мені потрібна. Мені треба, щоб ти поводився зі мною жорстоко, бо сама собі я ради не дам, а ти змушуєш мене робити те, що я хочу, але не можу зробити сама. Втім, часом ти таки необачний, у тобі є щось таке, щось необачне, щось майже…не знаю, не можу сказати напевне, але знаю, що воно є».
«Дивовижна штука – життя. Якщо роззирнутися довкола, придивитися до деталей, то можна загубитися».
«Ти видаєш себе не за ту, ким є насправді. Щойно почавши брехати, ти вже не можеш спинитись, а невдовзі бачитимеш речі такими, якими захочеш бачити. А як це почнеться, повернутися назад буде ой як важко. Дідусь завжди так каже. Почавши перекручувати речі, назад їх уже не вирівняєш. Це як зі слухом, який ніколи не повернеться: щодня справжньої тебе стає дедалі менше».
«Хіба не дивно, що вона сказала мені те саме, що й Мартін, – що я боюся схибити і через те боюся навіть спробувати? Хіба не дивно, що вони обоє бачать у мені це – нерішучість, сумнів у собі, спроможний зв’язувати по руках і ногах? Помилок не уникнути, а коли боятися схибити, то так і залишишся на самому початку, тому припини боятися, Тертл. Треба діяти швидко, інакше одного дня ці сумніви вилізуть тобі боком».
«Знадобиться до біса хоробрості, щоб стати кимось більшим, аніж такою, як тебе бачить Мартін. Може, мені не треба ставати тим, ким він хоче мене бачити, може, він і так далі ненавидітиме мене. Може, він і так далі любитиме й ненавидітиме мене, хай що я робитиму, тож хіба не байдуже? Для чого ці всі роздуми? Розбіжність тільки в тому, що сьогодні ти вивчила урок і готова до того, що він повториться, просто раніше ти не вчилась. Подорожній героїзм іще ніколи нікуди не приводив, якщо не підкріпляти його роботою».
«Припустімо, випадає тобі такий батько, і всеньке життя переконуєш себе, що ти ні в чому не винен, бо, як я вже й казав, зі мною він не був такий лагідний. Це був садист, якого ще світ не бачив, дрібното.. Тож я багато часу згаяв, переконуючи себе, що він не такий. А це дуже важко, бо ж природно гадати, що є якась причина, з якої батько ненавидить тебе. Ти починаєш у це вірити. Так легше, ніж прийняти факт того, що ця ненависть безпідставна. От тільки дитині це видається безглуздям. Проте так воно і є. Одначе відколи з’явилась ти, він перетворився на найчуйнішу дитину у світі. І за це я його зненавидів. Хіба не дивина? Через багато-багато років. А доти вважав, що він давно вичерпав свою здатність завдавати мені болю».
«Якщо малеча знає, як щось називається, то вже думає, ніби їй відомо усе про це, і тому перестає дивитись. Однак у самій лише назві нічого немає, тож, коли знаєш, як щось називається, це ще не означає, що тобі щось відомо про саму річ. Ба навіть ти знаєш про неї ще менше, ніж нічого. Не думай, що назва речі і є самою річчю. Речі, як і люди, існують самі по собі, а ми даємо їм імена та назви, тільки щоб краще запам’ятати їх».
Кому читати
Юля: Читачам з дуже міцними нервами, які переконані, що їх вже нічого не здивує.
Віта: Тим, хто любить психологічні трилери й історії про дуже складні родинні стосунки.
Кому не читати
Віта: Тим, хто категорично не толерує знущання з дітей – ні в житті, ні в літературі.
Юля: Особам з тонкою душевною організацією та фанам легкого читва. Це – не воно.
Схожі книги
Юля: Я думала і про «Колекціонера» Фаулза, і про «Сад метеликів» Гатчинсон – хоча ці книжки зовсім не про те, але відчуття в мене були схожі.
Віта: Я одразу пригадала ще одну книжку, яку ми читали разом – «Ейлін» Отесси Мошфег. У ній теж про нездорові родинні стосунки і залежності та про прагнення звільнитися.
12 thoughts on “«Моя найдорожча»: коли любов до близьких обертається насиллям”