Месопотамия — Персия. Фрагмент “Зміїної сорочки” грузинского писателя Григола Робакидзе

В литературе ХХ века Григол Робакидзе фигура чрезвычайно примечательная. Он один из немногих, кто органически был связан с тремя культурами — грузинской, российской и немецкой. Книга “Зміїна сорочка”, которая выходит в издательстве «Кальварія» — первое издание произведений Григол Робакидзе на украинском языке.


Григол Робакидзе — грузинский писатель, публицист, член литературной группы грузинских символистов «Голубые рога». Современное издание самой авторитетной немецкой энциклопедии Брокгауза содержат память только о двух грузинских писателях — Шота Руставели и Григоле Робакидзе… Но в Советском Союзе имя Григола Робакидзе было под жестоким запретом — оно до сих пор практически незнакомое украинскому читателю. И это при том, что в Грузии его считают «совестью нации», его именем назван первый грузинский частный университет и один из центральных проспектов Тбилиси (бывший проспект Дружбы народов).

В течение 1925-1926 годов, в Тбилисском журнале «Мнатоби» («Светоч») был опубликован первый роман Григола Робакидзе — «Змеиная рубашка» (название романа переводится еще как «Змеиная кожа» или «Зимний панцирь»). Его первое книжное издание увидело свет на немецком языке с предисловием Стефана Цвейга, который был в восторге от этого произведения. Впоследствии роман не раз переиздавался и в Европе, и в Грузии.

Сын ищет своего отца, которого потерял в детстве; молодой человек, пытается познать и почувствовать свои корни; человек, который осознает страсть и природу женственности… Месопотамия — Персия: это кратчайший путь. Но именно этот путь — самый длинный, если следовать воспоминаниями. И, конечно, каждый путь начинается в Грузии, и возвращается туда снова. Все происходит — здесь и сейчас, и в то же время, вне пространства и времени.


Из предисловия Стефана Цвейга к первому изданию романа:

Пламенные полосы из древних легенд, из баллад седой, забытой старины как бы вплетены здесь в общую орнаментальную ткань сюжета. Книга ассоциируется порой с изобилием персидских героических песен, с чувственной романтикой Востока. И вдруг ярким светом высечена современность: мы видим, как мчатся по Александровской улице советские автомашины, слышим, как цитируются стихи Бодлера — магия и реальность, старый и новый мир переплетены здесь самым необычным, неожиданным образом, что, по-видимому, можно объяснить и оправдать лишь поэзией, я бы даже сказал исключительной поэзией, каковой является подобный вид эпического искусства. И какое пламя исходит из всех этих картин! Некоторые страницы так и хочется вырезать и выделить в строфы стихотворений, каковыми они, собственно говоря, и являются; некоторые главы словно рассказаны сказителями, которые иногда еще появляются по ночам на базарах слишком цивилизованного Востока. Каждая страница романа полна ярких, напоминающих баллады, пассажей необычайной, неведомой нам красоты, и, хотя сердцу нелегко определить, кому оно обязано этим экзотическим, будто розовое масло и гашиш, дурманящим ароматам: писателю Робакидзе или самой Грузии, оно охотно дает себя пленять этой новой для него экзотике.%d0%b0%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d1%82%d0%b8%d1%82%d1%83%d0%bb

Грігол Робакідзе
ЗМІЇНА СОРОЧКА
Роман
З грузинської переклав Гіоргій Арабулі

ХРЕБЕТ ЗАНІМІЛИЙ

В Арчибальда Мекеша немає нікого: ані матері, ані брата, ані сестри, ані іншого родича. Ані батька? Де він — хтозна? Мекеш: загублений атом, поза тілом, без свідомості, скиталець, у смутку та журбі. Із неможливістю зупинитись на одному фронті. Бажання загубитись або зникнути. Прохання друга до лорда К-рта. Буття кореспондентом у армії генерала Томсона в Месопотамії. Зустріч із загоном казака Палія, який подолав страшні відстані й об’єднався з передовими силами англійців. Прохання до того ж лорда і перехід з Месопотамії у Персію із загоном Палія.
Спогади Арчибальда Мекеша линуть кудись вдалечінь.

Месопотамія — Персія: це найкоротший шлях. Але саме цей шлях — найдовший, якщо слідувати спогадами. Месопотамія, колиска людства. Тут у самої землі такий настрій. Тут все неначе досі перебуває у дитинстві. Але скільки вже пройдено під час цього дитинства. Саме часи дитинства згадати найважче: вони найдовші за усі часи. О, великий Толстой правий: від першого року до п’ятого час довший, ніж від п’ятого року до восьмидесятого. Геніальна істина. Хто знає, можливо шлях назад — від першого року до зародження у лоні — ще довший. Безперечно, довший.

Арчибальд Мекеш не має «коріння»: він тут без минулого. Він повертається у безкінечну далечінь. Все — марево. Все — знаки. Настрій, який не втримаєш наяву. Настрій, який не зловиш і у світі снів. Може, вдасться схопити його, коли ясність врізається у марення. Існує тут таємнича нить межі. Її бачиш, вийшовши зі сну, але ще не прокинувшись. Тоді серце починає вибухати, неначе воно — пульс всього світу і замало йому грудей. Прагне торкнутись тріпотінням тієї невидимої ниті. Прямує вперед — хоче торкнутись. Цей доторк і завмирання серця — одне й те саме: межа розривається — розривається й серце. Людина вдихає смерть… і раптом прокидається. Схоплюється. Їй не вистачає повітря. Вибігає з дому. Серце страшенно калатає. І на повітрі небесне склепіння зупинить її й заспокоїть.

Тут саме цей настрій. Настрій — розчинений у Месопотамії. Задурманені землі. Мовчазне каміння. Спокійна ріка. Сонні чагарники. Сумний камінець. Похилена гілка. Застиглий зяблик. Мокроока телиця… У всьому цей настрій. Тут первозданна земля, первозданне життя. Тут життя близьке до лона, або до темряви, або до смерті. Ніде Арчибальд Мекеш не відчував такого стану. Цей настрій розчинений у просторі від Багдада до Так-і-Гіріма, де починається персидський кордон.

Арчибальд Мекеш зараз іде здаля, поступово занурюючись у дні свого дитинства. Шлях жахливий. Тисячі загроз. Та шлях привабливий, як інколи сама смерть. Згадується багато чого. Дзеркало Тигра, на дні якого можна рахувати камінці. Таке буває рідко із жовтуватою каламутною річкою. Будинок шейха Бен-Егіра. Наповнені конюшні. Напад. Викрадення семи коней. Тигрячий гнів шейха Бен-Егіра, а потім — його дитячі сльози. Поселення прокажених, куди відправляють кожного із проказою і звідки немає кому приносити новини: князівство живих мерців. Висохлий, кострубатий кущ глоду, а на гілці повісився прокажений. Розплющені очі самогубця, у сліпому погляді якого видно весь світ, грішний та нещасний. Нічний напад курдів. Несамовита оборона. Лють казаків, неначе поранених вовків. Поранення. Залізна холоднокровність Арчибальда Мекеша та його дев’ятиокий кольт. Шалений гавкіт Алана. Вистріляні патрони і другий кольт. Атака величезного курда з шаблею. Мить — і Арчибальд Мекеш упаде з відтятою головою. Але стрибок Алана — і курд летить у прірву. Потім знову кольт і переможні крики казаків. Разом із тим — шалений гавкіт Алана, який луною гуркотить у глухій ущелині. Курди бачать у Алані тигра, розмальованого плямами місячного сяйва, і з криками зникають… Арчибальд Мекеш розтягує цю мить: щось всередині міцнішає, неначе наливається металом. Потім знову накочуються марення, і він засинає з розплющеними очима.

***

Хтось іде лісом. Наступає на дивну траву. У ту ж мить затьмарюється його свідомість. Здається йому, що йде назад. Збивається з дороги. Знімає з себе одяг. Вивертає його. Вдягає навиворіт. Приходить до тями. Згадує напрям. Продовжує шлях. Є такий переказ.

Арчибальд Мекеш лежить. Ніч все ще триває. Місяць наближається до заходу. Марення невдовзі зникнуть. Арчибальд Мекеш не спить. Радше так: у напівсні він все ясно усвідомлює. Знає, де перебуває. Не знає лише напряму. Він розгублений. Ображений. Роздратований. Наступив на дивну траву, і це змінило настрій? Від Багдада до Хамадана чимало такої трави. Або ж сам цей шлях Багдад-Хамадан і є диявольською травою. Ані туди, ані сюди. Ані вперед, ані назад. Ані вгору, ані вниз. Дорога — блукаючий атом, загублений. Вивернути одяг? Одягу немає на ньому. Або куди повертатись? Можливо, повернення — те ж саме вивернення.

Мекеш шукає самого себе. Не знаходить коріння. Ані брата, ані матері, ані іншого родича. Ані батька? Думаючи про батька, він підносить правицю до серця. На шиї у нього висить вузлик кольору шафрану. Це не хрест. Не ікона. Не ладанка. Так сховано батьків медальйон… Джерело інколи промивають. Воно порожніє. Але в кутку б’є живий струмінь. Тоді русло розширюється, наповнюється його лоно… Серце Арчибальда Мекеша наповнюється, неначе висохле джерело. Він підводиться: хоче під місячним світлом поглянути на улюблене лице. Він прямує на балкон, і раптом перед ним у дверях — високий чоловік. Ясне чоло. Очі кольору меду. Борода з сивиною. Міцне підборіддя. Хижий ніс. В очах — спокій… спокій… до люті. Чоловік посміхається юнакові. Хоче сказати щось. Тягнеться, аби обійняти… «Батьку!» — скрикує Арчибальд. Обіймає його. Та в руках лишається лише тінь. «Батьку!» — знову скрикує Арчибальд. Алан підхоплюється. Роззирається навсібіч: ворога немає. Лапами обіймає хазяїна.

Арчибальд плаче. Поруч до нього лащиться дог: величезний, з білими та жовтавими плямами на тілі аспидного кольору. Очі: одне сіре, інше жовте. Арчибальд плаче. Алан лащиться до нього.

Над Хамаданом — сизий серпанок.


 

(Visited 343 times, 1 visits today)