Як Андрухович та Померанцев про культуру Європи говорили. Нотатки з Meridian Czernowitz

Фото узято з офіційного сайту фестивалю Meridian Czernowitz, 
автор — Василь Салига

Вперше приїхати на міжнародний поетичний фестиваль, який відбувається вже вдесяте – точно упустити багато цікавих контекстів, що були прописані у попередній версії сюжету під назвою Meridian Czernowitz. На щастя, у Чернівцях вдруге, і знання зі шкільного курсу історії нагадали про кордони колишніх імперій, письменників та культуру регіону. Отже, сама по собі така подорож має значення, але що місто та його нинішні мешканці можуть розказати про себе зараз?

У програмі фестивалю численні книжкові презентації, поетичні читання, концерти, виставки, чотири офіційні мови спілкування за програмою у чотири вересневі дні. У залі місцевого Центрального палацу культури, де відбувалася левова частка презентацій, на кожній події досить багато відвідувачів різного віку, а для іноземних гостей працює синхронний переклад. Здавалося б, як приємно, що прикордонні регіони та українські міста розвивають регіональну культуру і приваблюють до себе людей з Європи. Хоча з цим у нас не все так просто. Принаймні, про це одразу ж починаєш думати, коли наслухаєшся дискусій на тему «де ж та Україна та її література?». Про це якраз йшлося в останній день фестивалю на дискусії «Meridian Czernowitz – 10 років на культурній мапі Європи», яку модерував есеїст Олександр Бойченко, за участі поета, радіожурналіста Ігоря Померанцева та письменника Юрія Андруховича

Якщо коротко: розмова була присвячена історичному контексту розвитку Чернівців як культурного центру Буковини, відносності самого розуміння поняття «культурної мапи Європи» та складності розуміння українського контексту на європейському континенті. Запитаєте, «а де місце України?», як викрикував до спікерів на дискусії хтось із присутніх у залі. За тиждень після фестивалю та часу на його осмислення спробуємо розібратися у позиціях інтелектуалів та навести власні аргументи, чому Україна таки є на культурній карті Європи. Що важливо: кожен із нас формує таку мапу прямо зараз!

Про умовності «культурної мапи Європи»

Жвава розмова про, здавалося б, місце Meridian Czernowitz на культурній мапі Європи почалася з того, що сама дискусія одразу ж перейшла на глобальні речі: мовляв, словосполучення «культурна мапа Європи» носить досить умовний характер. За словами поета, радіожурналіста та автора ідеї фестивалю Ігоря Померанцева, це, з одного боку, певний умовний образ, а, з іншого – культура (як і будь-яка індустрія) має свої виробництво і споживання. Порівнюючи два європейські міста – чеську Прагу та німецький Мюнхен – Померанцев каже, що Мюнхен – скоріше «споживач культури», а Прага – її «виробник». Європа різноманітна, і у такому різноманітті і є її сенс, пояснює свою позицію Померанцев, знову ж таки додаючи, що культурна мапа Європи – така собі вигадана людьми умовність.

У нас, в Україні, теж є свої письменники – і література активно розвивається, каже Померанцев, бо «повзучий прогрес – це все одно прогрес». І навіть, здавалося б, негативні події можуть створювати надалі важливі, в т.ч. й культурні, зміни. На підтвердження своїх слів він розповідає, як дослідив те, що після австро-угорської революції 1848 року в Чернівцях (тоді – Czernowitz) оселилася дисидентська інтелігенція того часу. Вона згодом і серйозно вплинула на розвиток інтелектуального потенціалу місцевої громади, а на тих ідеях, в певній мірі, виховувалися нові літературні творці. До прикладу, український письменник, редактор газети «Буковина» Юрій Федькович спочатку починав писати німецькою, а вже згодом перейшов на українську. 

Якщо читати/слухати ці речі «між рядків» слів Померанцева, виходить, місце української літератури на культурній мапі Європи таки є: взаємовплив культур та ідей має значно ширші рамки, ніж територіальні кордони сучасних держав. Згадаймо тільки дві постаті: австрійського письменника Грегора фон Реццорі і єврея за національністю, румуна за підданством, німецькомовного Пауля Целана! І дарма, що суміш культур сьогодні дещо відрізняється від старих порядків. Просто на зміну старій (міській) культурі Центрально-Східної Європи для Чернівців із значним єврейським населенням та переважно німецькомовними інтелектуалами настали нові часи із їхніми суспільно- культурними тенденціями.

Немає місця: чи потрібна українська література в Європі?

Письменник Юрій Андрухович значно песимістичніший у своїх оцінках розуміння ситуації «вітчизняна культура/література в Європі» і каже, що за десятки років спілкування з німецькомовним світом не бачить жодних радикальних змін у розумінні українського контексту. Таку свою позицію він аргументує тим, що йому навіть «сьогодні доводиться пояснювати такі елементарні речі, що українська мова відмінна від російської».

«Ми насправді говоримо із великою стіною: нас ніхто не розуміє та й не хоче розуміти», – песимістично розповідає письменник. Зрештою, він додає, що нам все ж варто продовжувати над цим працювати, але «без особливих надій, що нас зрозуміють, одразу ж перекладуть та взагалі це комусь буде потрібно». На думку метра української літератури, залежно від певного контексту наші твори таки стають комусь потрібні у Європі, але тут якраз не треба намагатися змагатися з нашим східним сусідом. Як нам мене, подібна теза взагалі заслуговує уже на окрему дискусію, чи не так?

У якості свого аргументу Андрухович згадує німецького письменника Клауса-Юргена Літке, що побував у Чернівцях у 1990 році та у своїх подорожніх нотатках так обурювався: «Це місто Пауля Целана та Грегора фон Реццорі та місто, де у кожній кав’ярні можна знайти газети різними мовами, але там подають жахливий напій, який навіть не можна назвати кавою». З тих часів Чернівці і в економічному, і в культурному плані значно виросли, наголошує Юрій Андрухович, – і ця епоха уже позаду. Але, як часто буває, є одне «але»: наявність хорошої кави у чернівецьких кав’ярнях не змінить того факту, що нас уявляють як частину «русского мира». Нам треба працювати із інтелектуалами, щоб вирватися з такого розуміння сучасних українських територій, наголошує письменник. 

Це, за його словами, стосується і концепту фестивалю, якому пора змінюватися. Питання «чому» і «як саме» – уже залишилося без пояснень, але залишимо це на розсуд публіки, яка ходить на його події. Поетичний фестиваль у Чернівцях, який існує вже десять років, запрошує із-за кордону іноземних митців та збирає доволі різноманітну українську публіку як за віком, так і за інтересами, – це вже, здавалося б, неймовірний успіх. Але, звісно ж, життя не стоїть на місті і все змінюється, то що тоді говорити про формати культурних фестивалів? Розповідати є про що, але важливо, як це робити.

Бути носієм власної культури

Уже після дискусії кілька разів зловила себе на думці, чи справді все має такий поганий вигляд для українців/літературних споживачів з боку? Як на мене, не зовсім. Можливо, Андрухович-письменник і правий, що іноземним гостям фестивалю буде доволі складно відповісти на питання про «місце міста Чернівці на культурній карті Європі?». Але ми ж розуміємо: носитиме така відповідь відверто суб’єктивний характер. Але від того, чи знатимуть поети з Німеччини щось про Ольгу Кобилянську та «чи поїдуть додому, знаючи вірші Сергія Жадана?», уже залежить від нас як носіїв такої різної української культури. Бо, думаю, це уже сфера комунікації і скажу більше: як персональної для кожного з нас, так і культурної дипломатії в державних масштабах. Комунікація керує світом, як не крути. Принаймні, для мене як культурного споживача все має саме такий вигляд. Це вже інше питання, що дискусія, де за задумом мав обговорюватися десятирічний досвід фестивалю на культурній мапі Європи, одразу ж перейшла у ширший (і часом сумнівно зрозумілий) контекст: і про культурну карту Європи та її літературну складову, а ще суміш культур, яка супроводжує нас і зараз, просто в іншому значенні.

Виглядає, що умовні культурні кордони, сучасна українська територія – у цьому випадку Чернівці та Буковина – яка колись була частина колишньої імперії, але пам’ятає про свою історію та створює нові сеанси у історичному та сучасному контекстах, заслуговує на те, щоб вважатися помітною точкою на культурній карті Європи. Але знову ж таки: все залежить від задуму та його подальшої комунікації. Візьму приклад з учасників дискусії у широті думки та скажу, що, за бажанням, на онлайн-запит «уродженці …» можна знайти багато цікавих імен, але що про цей родовід міста/регіону/країни ми розповідаємо як на шкільних уроках, так і в глобальному масштабі? 

P.S.

Дорогою назад до Києва отримала на телефон два цікавих sms-повідомлення: «вітаємо в Румунії» та «вітаємо в Молдові». Бути прикордонною територією непросто, але тут, знову ж таки, важливе питання комунікації та самоідентифікації. Культурна карта Європи формується та еволюціонує прямо зараз, і це від нас залежить, якою вона буде (після)завтра. Виключно особиста думка, а вибір і зміни, як кажуть, – то вже за вами.

Оксана Купер
Аналітик та дослідник з дипломом юриста та великою любов'ю до книжок та кіно. Авторка книжки «Музейні скарби України. Книга-путівник культовими картинами» для корпоративного видавничого проекту «Ощадбанку» (2019). Зачитуюся літературою в жанрі нон-фікшну, веду юридичний кіноблог та Telegram-канал, де розповідаю про право через кінокейси. Найулюбленіший журналістський жанр — інтерв'ю. Вірю, що в Україні успішно може розвиватися власна бізнес-література, просто вона ще пишеться

1 369 thoughts on “Як Андрухович та Померанцев про культуру Європи говорили. Нотатки з Meridian Czernowitz

    Добавить комментарий