Сценарист, драматург, журналіст і письменник Донато Каррізі створив цілий цикл книг про Маркуса і Сандру, що почалися як оповідь історії справжніх серійних вбивць; першою з циклу стала книга «Ловець невинних душ». Оскільки автор також є фахівцем з кримінології та біхевіоризму, його герої виходять психологічно-складними і правдоподібними. Вплітаючи в роман кілька сюжетних ліній, гідні кінематографу описи та незвичні перепони на шляху до розгадки, в Каррізі вийшло створити інтригуючий, трохи несхожий на інші детектив. У чому його особливість? Про це вже дізналися оглядачки блогу Yakaboo — і діляться про свої #ДвіДумки:
Оглядачки
Юлія Дутка: Донато Каррізі не є для мене абсолютно новим автором, адже два роки тому його роман «Дівчина в тумані» (La ragazza nella nebbia) в оригіналі мені подарував італійський знайомий. З того часу я прочитала аж 20 сторінок, бо за 8 років майже без практики мова добряче забулась, а можливості витрачати на 2-3 сторінки цілу годину у мене нема. Але навіть те, що вдалось прочитати, дало зрозуміти, що Каррізі чудово володіє словом (я кільканадцять виразів виписала) і будує сюжет, який затягує.
Віталіна Макарик: По-перше, Рим – «Вічне місто», яке в романах Каррізі є не просто місцем подій, а повноцінним персонажем. По-друге, таємничі зникнення із зачинених зсередини приміщень – такі історії захоплюють мене ще з часів, коли я зачитувалася Агатою Крісті. По-третє, не звичайний поліціянт, а спеціаліст з аномалій в ролі детектива – хто він, в чому полягає його особливий хист, які загадки він приховує?
Виміряти справедливість
Віта: Уявіть, що перед вами особа, яка колись завдала жахливого болю, скривдила когось із ваших близьких. І ви маєте вибір: відплатити їй чи відпустити разом з її гріхами. А що, як це убивця найдорожчої для вас людини? Ви залишите роль вершителів справедливості органам правосуддя, які досі не спромоглися розкрити цей злочин, чи візьмете її на себе? Один із перших епізодів роману – про лікарку «швидкої допомоги», яка, прибувши на виклик і виявивши чоловіка без свідомості, розуміє, що це той, хто жорстоко позбавив життя її сестру. На його грудях витатуювано «убий мене» – і ніхто з колег-медиків, які знають цю історію, не засудить її, якщо вона просто дозволить йому умерти.
Чи буде це помстою чи справедливою відплатою? А як її взагалі виміряти, цю справедливість? І хто має на це право? Невже той, хто влаштовує потерпілим від непокараних злочинів побачення тет-а-тет зі своїми мучителями, давши до рук всі можливості для покарання? З’ясувати, хто він, цей вершитель людських доль, беруться двоє детективів: Маркус, який належить до таємного ордену, та інспекторка-криміналістка Сандра, у якої є свої причини відшукати правду.
Юля: Але хто ми такі, щоб вирішувати: що справедливо, а що ні? Хай кине камінь, той, що без гріха – так же говорять у Біблії. Чи не відчула б себе та лікарка убивцею, коли б дозволила злочинцеві померти? Чи не опустило б її це до рівня хижака, який прагне крові? Так, колеги зрозуміли б такий вчинок, суспільство б швидше за все теж прийняло, але чи вона сама собі таке б простила?
Кому ми довіряємо повернення справедливості: правоохоронцям, суддям і… священикам. Ось впритул наближаємось до таємного ордену, який тлумачить це поняття значно ширше, ніж традиційна церква. Я уявляю їх своєрідними хрестоносцями: з хрестиком на грудях та мечем під боком. Ні, вони вбивають не за віру, а за справедливість, достроково відправляючи до пекла, і розуміють, що й самі ніколи не потраплять до раю, бо уподібнились тим, на кого полювали. Самі перейшли межу дозволеного.
Ступити на межу світла і темряви
Юля: Пенітенціарії ховаються у сутіні, бо з одного боку вони чинять по за законом рівноваги, здійснюючи правосуддя (з точки зору Декстера Моргана) там, де немає доказів, з іншого – вони все ж вбивці, бо яким би не було життя людини, карати її на смерть занадто. Але тим часом їхня діяльність не відповідає закону, закріпленому державою, ні закону Божому. Тому вони такі таємні, тому ніхто не знає ні їхніх імен, ні точної кількості, крім хіба одного, головного.
«Є місце, в якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання – повернути це щось назад, до світу темряви».
Маркус – пенітенціарій, з яким ми стикаємось у «Ловці невинних душ», – складна і пошрамована особистість. Здається, на ньому нашаровано багато попередніх досвідів, і їх так багато, що не видно самої суті. Який він? Важко сказати. Ми бачимо тільки, що він – природжений детектив та людина з загостреним почуттям справедливості. Та чого в ньому більше – світла чи темряви… Одразу не скажеш. «Ловець…» – перший роман з серії про Маркуса, тому, думаю, цього персонажа ми ще побачимо у розвитку і врешті дізнаємось про нього, якщо не все, то дуже багато.
Віто, а яким тобі видався Маркус?
Віта: Людиною, яка не пам’ятає свого минулого, але покладається на свою інтуїцію — оте особливе чуття, яке допомагає йому на місці злочину помічати «аномалії», що наводять на правильний слід. Людиною, яка так сильно хоче чинити правильно, що понад усе боїться скоїти зло. Взагалі Донато Каррізі, тримаючись в рамках заплутаного і гостросюжетного кримінального детектива, ставить перед героями (а отже, і перед читачами) фундаментальні проблеми, що стосуються природи добра і зла й тих-таки добрих намірів, якими, як відомо, вимощена дорога до пекла.
На початку роману ми з Маркусом перебуваємо в однакових умовах: в нього глибока амнезія, нам також нічого про нього не відомо. Тож відкривати правду – про злочини, не пов’язані між собою на перший погляд, про студентку, яка зникла із замкненої зсередини квартири, про таємничий і напівлегальний орден пенітенціаріїв і, зрештою, про самого Маркуса – будемо разом з ним. Цей шлях виявиться нелегким і дивним, приведе у несподівані місця – наприклад, у Київ і місто-привид Прип’ять. Але всі люди, речі, сюжети, обставини, які траплятимуться на шляху, будуть там не випадково.
Перемогти смерть
Віта: Мертвий розплющив очі – і з цього усе почалося. Ні, «Ловець невинних душ» – це не історія про зомбі-апокаліпсис. Швидше, про те, що кожен носить у собі смерть – свою або своїх близьких. Комусь вдається її перемогти (або перемагати щодня, розплющуючи, ніби вперше, очі), а когось вона підкорює і нищить. Багато уваги автора присвячено темі переживання втрати, саме за неї чіпляється чимало сюжетних гачків і поворотів. Адже від того, чи зуміли герої відпустити свій біль, напряму залежить, чи поведуться вони на провокацію невідомого ляльковода, чи захочуть безпосередньо поквитатися із кривдниками.
Особливі стосунки зі смертю має й одна з центральних героїнь, криміналістка Сандра. Звикла перетинатися з нею на місцях злочинів, Сандра по-іншому сприймає смерть, коли та відбирає у неї коханого чоловіка. Залишившись 29-річною вдовою із купою запитань без жодної притомної відповіді, жінка повільно, не завжди вдало і не цілком успішно, але переживає свою втрату. Розплутування оцього клубка дивних подій, яким їй доведеться зайнятися у Римі, стане для неї важливим етапом у цьому процесі.
Я оце все пишу і дивуюся: хто б міг подумати, що в цьому захопливому, жорсткому й динамічному детективі відкриється така безодня глибоких світоглядних і філософських підтекстів? Тебе, Юлю, це не здивувало?
Юля: Я вже трохи читала Каррізі до того (аж 20 сторінок!), тому загалом була готова до будь-якого повороту подій… Майже. Окрім хіба того моменту, де розпочинається мандрівка героя в Україну. Так, персонаж Каррізі спочатку відвідає науково-дослідний інститут, а потім і зону відчуження, аж до мертвого, застиглого на десятиліття міста – Прип’яті. Хто він і що шукає? А що знайде? Інтрига зберігається мало не до останньої сторінки, хоча серед тексту є кілька підказок.
Географію «Ловця» не назвеш бідною: тут й Італія (Мілан, але все ж головні події відбуваються у Римі), спогади про Чехію, слід з Австрії і нарешті мандрівка в Україну. Куди ведуть ці всі дороги? До Рима, звісно, до Рима, якому все почалось і де закінчиться. Хоча, хто знає, адже це тільки перша частина у багатокнижжі про Маркуса. І я вже хочу читати наступні.
А взагалі Каррізі вдалось дуже круто пов’язати кілька розрізнених історій, бо десь на середині мені почало здаватись, що йому ніколи не вдасться дійти до якогось єдиного та остаточного фінішу. Але це було феєрично!
Пряма мова
«Часто забувають, що чудовиська теж колись були дітьми. Є речі, які ми носимо в собі з дитинства».
«Якщо тебе завжди сприймають як потвору, легко до того звикнути. З часом ти розумієш, що то єдине, завдяки чому ти стаєш кимось особливим. Твоє обличчя є в газетах. Коли сидиш у судовому залі, люди до тебе придивляються. Одна річ – не подобатись нікому, інша – зробити так, щоб тебе боялися. Ти призвичаївся до байдужості й презирства, а тепер люди мусять тебе помічати. Не відвертаються, бо відчувають потребу дивитись на те, чого найбільше бояться. Проте не тебе, а того, що могли б стати такими, як ти. І що довше вони дивляться, то більше почуваються іншими. Завдяки тобі вони можуть почуватися кращими. З іншого боку, саме для цього існують чудовиська…»
«За добро завжди платять якусь ціну. А зло нічого не коштує».
Кому варто читати
Юля: Шанувальникам детективів з багатьма невідомими, де авторові зрештою вдається все звести у неймовірний візерунок, та шукачам нових письменницьких імен.
Віта: Тим, хто любить динамічні й напружені історії, які стрибають туди-сюди в часі й просторі та де за яскравим сюжетом ховається глибина сенсів.
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто любить, аби все у романі було зрозуміло тут-і-зараз, і не має терпіння дочекатися, поки сюжетна мозаїка складеться докупи.
Юля: Тим, хто не шанує детектив як жанр.
Схожі книги
Юля: «Ловця невинних душ» можна було б порівнювати з «Янголами і демонами» Дена Брауна, та все ж ближчим до нього мені видається Жан-Крістоф Ґранже з його «Пасажиром» – є дещо спільне, дуже несподівано спільне.
Віта: А я от одразу подумала про Дена Брауна – і про те, наскільки, у порівнянні з ним, Каррізі вдалося круто показати непопсові і страшенно цікаві локації Рима. Втім, якщо вас цікавить Рим і «Янголів і демонів» ви досі не читали – то вперед).
7 thoughts on “У пошуках втраченого від Прип’яті до Рима — думки про роман «Ловець невинних душ»”