Література vs реальність: втеча чи заглиблення? Відповідають українські письменники

Що таке реальність і чим є в ній література? Як вони можуть взаємодіяти між собою і з нами? Українські письменники розповідають про свої стосунки з письмом та читанням, відповідаючи на запитання: література — це втеча від реальності чи навпаки, заглиблення в неї?

Юрій Андрухович: «Усе відбувається в цьому чотирикутнику — література, реальність, мова, уява»

Думаю, що не варто говорити про стосунки літератури з реальністю у відриві від ще двох категорій — мови та уяви.

Якщо література здатна описувати реальність, то лише з допомогою мови.

Якщо література здатна порушувати межі реальності й тим самим їх розширювати, то лише з допомогою уяви.

Фактично все, що нас тепер цікавить, відбувається в цьому чотирикутнику — література, реальність, мова, уява.

Наслідуючи реальність через її опис, література послуговується мовою. Можливості мови обмежені, й література впирається в певне безсилля, вихід із якого через уяву. Для цього треба зі самого початку визнати, що описана літературою реальність уже не та сама. Вона, можна сказати, профільтрована мовою та уявою. Найкраще — усвідомити своїм завданням не копіювання існуючої об’єктивної реальності, а створення власної, суб’єктивної. Описування замінити власне писанням.

Юрій Андрухович

Додам, що колись мені запам’яталось узагальнення Роберта Фроста щодо способів «описання реальності». Я для себе називаю його «квартетом Фроста». За Фростом, способів писання є чотири:

  • звичайно про звичайне
  • незвичайно про незвичайне
  • звичайно про незвичайне
  • незвичайно про звичайне.

Сам Фрост був прихильником четвертого варіанту, і я думаю, в цьому щось є.

Юрій Іздрик: «Письмо — як спосіб бути з жінкою. Бути у тих ареалах реальності, яких немає в межах досяжності і які доводиться створювати самотужки»

Юрій Іздрик. Автор фото — Валентин Кузан

Ну, література як явище й сама — частина реальності. І пишучи або читаючи книгу, ти так чи сяк у цей сегмент реальності заглиблюєшся (створюючи його самостійно «з нуля» чи самостійно ж відтворюючи за канвою чужого тексту). 

Література ж як вид діяльності… Формально, звісно, це можна вважати втечею. Проте втеча ця буває така багатогранна й багатофункціональна, що доречніше було б говорити про специфічну форму стосунків з реальністю. Знаю, скажімо, багато прикладів (із творів колег передовсім), коли люди в літературі зводять порахунки з іншими людьми. Багато прикладів інфантильної і безкровної помсти, так би мовити. Знаю випадки, коли реальність романтично прикрашається або навпаки — пародійно спотворюється. 

Для мене самого письмо найчастіше було актом автопсихотерапії — вербалізація складних і інтенсивних емоційних станів зазвичай допомагає розібратися з травмами минулого (себто вивести їх із підсвідомості на зовнішні носії, аби очистити оперативну пам’ять для продуктивнішого існування в теперішньому). В такому випадку аркуш паперу чи текстовий файл — твій безкоштовний психотерапевт. Механіка зцілення така сама — правильне називання мучівних невисловлених емоцій дозволяє їх позбутися.

Інший вид взаємодії з реальністю через тексти — це деміургійні спроби її реконструкції. Тут уже маєш справу не з минулим, а з майбутнім — коли намагаєшся бодай окреслити контури бажаного завтрашнього дня. І якщо ти справді хоч трохи деміург — цей спосіб також дієвий.

Якось моя приятелька-літературознавець зауважила, що вірші мої — це передовсім спосіб комунікації з моїми жінками. Трохи подумавши, я погодився, додавши, що не лише вірші: вся моя писанина — і прозова, і поетична — це значною мірою спроби порозумітися зі своїми коханнями. Але не тільки. Письмо — це також і спосіб бути з жінкою. Бути інакше, ніж зазвичай, бути у тих ареалах реальності, яких немає в межах досяжності і які доводиться створювати самотужки.

І це лише деякі способи взаємодії з навколишнім світом за допомогою письма. Аби описати їх усі, довелося би створити чергову уявну реальність. Аби втекти у неї. Або жити в ній.

Борис Херсонський: «Реальність буває психічна і фізична»

Мені здається, що література — це заглиблення в реальність. Але реальність буває психічна і фізична. Так от я переконаний, що у психічну реальність це точно заглиблення. А фізична реальність буває різною, у деяку не потрібно заглиблюватись. Бо хоч і неможливо сидіти у вежі зі слонової кістки, але і йти у винарку, щоб дивитися на алкоголіків і писати про те, як вони виглядають (а виглядають вони погано), не варто.

Борис Херсонський. Авторка фото — Юлія Ангелова

Маріанна Кіяновська: «Література як спосіб життя стала для мене простором ілюзії в межах правди»

Маріанна Кіяновська. Авторка фото — Олена Чернінька

Я колись замислилася, чи є реальність для мене джерелом втіхи (не радості буття, а саме втіхи, бо я розрізняю втіху і метафізичну радість тривання). І зрозуміла, що для радості мені потрібна істина, а для втіхи — радше ілюзія, рятівна, зрештою, річ. Ілюзія — щоб залишатися чесною із собою. 

Обставини життя не давали мені місця для самообману. Я мусила навчитися знаходити простір ілюзії в межах правди (властиво, ілюзії як пізнання, як території роботи душі та уяви) в межах тверезого погляду на реальність — поряд із високою радістю буття, але незалежно від неї. Цим простором ілюзії для мене стала література — як спосіб життя і робота з перекладами. Не читання книжок, не заняття, а саме спосіб життя, що значно більше, ніж читання, писання, перекладання, редагування. Парадоксально, але такий спосіб життя є водночас і втечею від реальності, і заглибленням у неї — я свідомо зробила ілюзію одним з інструментів мислення, однією з епістем. Це дозволяє мені думати не тільки образами, а й світами, не тільки словами, а й ритмом.

Література для мене — як резонатор скрипки. Звук генерують струни і смичок, але серце і сутність звуку — у пустоті, що відгукується, причому не одним резонансом, а багатьма. Відповідно, реальність, заради якої смичок рухається по струні, — це не звук, а відзвук. Я вже багато років зосереджую своє життя довкола відлуння. І намагаюся резонувати, нічого не спотворюючи у звучанні.

Галина Крук: «Література — це сфера не лише реального, існуючого, а й можливого, показаного як реальне, і неможливого, показаного як можливе»

Тут усе залежить від того, у якій я ролі — письменник чи лише читач. Коли пишу, то беру якийсь шматок реальності і починаю з ним якісь маніпуляції — видозмінюю, доточую чимось з іншого часопростору, розтягую чи навпаки — викидаю те, що мені не пасує. Але все одно весь матеріал  взятий із реальності, проте певним чином зміксований, вибудуваний із справжніх елементів реальності за принципом, який народжується десь у голові. 

Тут криється ще одна особливість — реальність дається нам в індивідуальному суб’єктивному сприйнятті, і те, як ми її сприймаємо, залежить і від нашої осмисленості, і досвіду, і смаку, і здатності розрізняти перцептивні нюанси. Тому коли пишу, то радше заглиблююся в реальність, намагаюся її зрозуміти. Без цього заглиблення, занурення, копання та самокопання створити повноцінну художню реальність просто неможливо. 

Потім читач уже матиме справу із цією сотвореною письменником реальністю (бо міметичність давно вже не є основною рисою літератури, художній твір не відтворює реальність, а піддає її набагато складнішій творчій трансформації). І от, якщо реальність художнього твору якась надто специфічна, інакша, із деформованим часопростором, з минулого, з майбутнього, з викривленими чи заломленими правилами співіснування, з якимось унікальними персонажами, то читач, щоб осягнути її, теж мусить заглибитися в неї, як зазвичай заглиблюється у справжню реальність.

Галина Крук. Автор фото — Олександр Ласкін

Ось це заглиблення в художню реальність твору і сприймається нами часом як можливість втечі, можливість побути «деінде», «кимось іншим», подивитися на світ очима автора чи його персонажів задля того, щоб зрозуміти щось про себе чи про світ, проаналізувати чи пригадати свої відчуття, зануритися в свої спогади, роздуми, мрії. Література тим і цікава, що це сфера не лише реального, існуючого, а й можливого, показаного як реальне, і неможливого, показаного як можливе. Саме за це ми її любимо, але чи доречно називати це втечею, не знаю.

Оксана Луцишина: «Можна формувати реальність словом — втікаючи від однієї реальності і заглиблюючись у іншу, бажанішу»

Як тільки ми питаємо себе, що таке реальність, як починаються проблеми. Та навіть спитати чотирьох людей про ту саму подію — отримаєш чотири версії, і кожна з них буде правдивою. Згадаймо Акіру Куросаву — «Расьомон», або Фолкнера — «Шум і лють». Плюс, виникає супутнє запитання, актуальне і для літератури: а реальність — це подія чи низка подій, або просто те-що-в-людини-в-голові? Чи реальність — це лише те, що спільне, чи може бути й індивідуальне? Але і зі спільним є проблеми. 

Вальтер Беньямін упровадив термін «колективний сон», або «колективне сновидіння» — це коли заворожені красою великих магазинів і товару-на-вітрині люди перестають мислити логічно і починають впадати у стан ілюзорного задоволення від символічного володіння, яке може і не стати фізичним. А може і стати, але бажання володіти все одно зостанеться, бо радощі консумеризму — вони такі. Але якщо (хоч за останній рік ми переконалися, що це «якщо» — радше «коли») раптом настане апокаліпсис, всі одразу прокидаються, як Джон Коннор у «Термінаторі», і більше не гортають журнали мод та інтер’єрів. Але що з того було реальністю, не всяка людина потрапить відповісти. 

Можна, для збереження рівноваги, спитати себе також, а що ж таке література? Езра Паунд з цього приводу мав гарну класифікацію. Номер 1 — «винахідники», люди, які власне продукують ідеї. Номер 2 — «майстри», ті, хто працює безпосередньо з ідеями, продукованими винахідниками, і іноді «запаковує» їх у кращу художню форму, ніж могли би самі автори ідей. Номер 3 — «розріджувальники», ті, хто, за елегантним виразом Паунда, не мав таланту зробити справу майстра на відмінно, тобто теж працював з ідеями, але подав їх не дуже добре. Номер 4 — «добрі письменники», як правило, люди, яким пощастило мати доступ до певних середовищ і гарну освіту (але забагато душевного здоров’я, натякає Паунд, з якого дійсно добра література не родиться). Номер 5 — «беллетристи» — нормальні такі писаки, без особливих амбіцій, які не намагаються дати «портрет епохи». Номер 6 — «модні автори» — ну, тут Паунд взагалі тонко тролить, а місця в мене тут нема перекладати цілий абзац. Для нього ці автори — «заблудлі душі». Ну і що з цього всього література, а що ні? Для когось і «П’ятдесят відтінків сірого» — література. А для когось література — це виключно висока полиця. 

Я не математик, але так і хочеться вивести якусь формулу. Якщо неможливо дати визначення реальності, бо і спільна реальність, як показав Беньямін, теж оманлива, і так само не можна дати визначення літератури, то виходить, що одна незрозуміла величина або дорівнює, або не дорівнює іншій. Зрештою, так десь воно і є. Адже батьки Нью-Ейджу кажуть, що можна формувати реальність словом, а отже, література це і робить — втікаючи від однієї реальності і заглиблюючись у іншу, бажанішу. Р — реальність, р1 — краща реальність, р2 — ще краща, і так до нескінченності, а можна ще і по мінусах пройтися, по цілій системі координат. Логічно, бо реальність у нас не одна. Зрештою, література теж. Л-література, л2 — глибша література, ну і так далі. Ну а що, Паунд би посміявся. 

Оксана Луцишина. Авторка фото — Valentyna Schneider

Василь Махно: «Література творить свою реальність, слова позначають не тільки видиме, але й незриме»

Питання, здавалося б, просте, й однозначність відповіді закладено вже в його виразній дихотомічній природі. Але, як правило, у позірній простоті криються тисячі варіантів відповідей. Поясненню письма, літератури, взагалі творчості присвячено чимало філософських і літературознавчих концепцій, щоби зрозуміти чи виправдати для чого і чому все це існує. 

Для мене письменник — це людина без професії, бо якщо у маляра є пензлі та фарби, у музики — інструмент, то чим володіє письменник? Словами? А де вони перебувають? Звідки їх черпати? Слова ж належать усім — кожен є паном слів: від дитини, що навчилася говорити, до літнього старця. Уміння впоратися зі словами, надати їм логічної стрункості, скласти з них розповідь, запліднену ідеями, — оце під силу не всім. Ось саме звідси, як на мене, можуть  починатися сумніви щодо літератури та її втеч і заглиблень. Іншими словами — пропорцій. 

Колись в оповіданні «Алеф» Борхес спробував окреслити центр світу і, як з’ясувалося, той центр знаходиться на одній із вулиць Буенос-Айреса, в якомусь підвалі, схожий він на гебрейську літеру Алеф, яку використовують і для написання віршів, і як вічко, через яке вдивляються на світ і всесвіт. 

Література творить свою реальність, слова позначають не тільки видиме, але й незриме, тобто наші відчуття, переживання, внутрішні монологи і т.д. Що означає втеча від реальності? Для мене реальністю є все, що мене оточує, про що я думаю, на що реагую. Тобто реальність — це мій погляд на світ і погляд усередину себе. Отже, про що би я не писав — про події, що відбуваються в точно означеному часі, обираючи прозову форму оповіді, чи про імпульсивні спалахи, до яких краще надаються поетичні форми, — усе для мене є реальністю. Інша справа якою — більш об’єктивною чи зіндувідуалізованою. 

Література в якийсь спосіб намагається собі порадити з навалою інформації, яку приносять сьогодні медії. Але якщо мова літератури урівняється з медійною, то в чому тоді сенс художнього письма? Я ж не заперечую використання різної стилістики для підсилення структури художнього вислову. Не кажу, що література має літати в астральних абстракціях, але кожен письменник повинен уміти порадити собі з поняттям «реальність», зберігши при цьому хоча б дрібку того, що й робить літературу літературою.

Василь Махно. Автор фото — Олександр Фразе-Фразенко

Вікторія Амеліна: «Літературою стає те, про що інакше ніяк не скажеш»

Кожен письменник визначає мету по-різному: хтось хоче зафіксувати реальність, як фотограф, хтось — перетворити й відтак зрозуміти глибше, як безнадійний алхімік. Але література, справжня, все одно врешті-решт виявляється окремим світом. Словами Богдана-Ігора Антонича «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність… В кожному випадку мистецька дійсність є суцільна, в собі замкнена, окрема, із своєрідними законами».

Часом здатність писати відчувається мною навіть як певна неповносправність: не вмієш висловити себе інакше — вмієш по-справжньому говорити з Іншим лише через прозу. Літературою стає те, про що інакше ніяк не скажеш.

Коли читаємо, думаю, ми теж передусім шукаємо контакт з Іншим. І якщо книжка «наша» — знаходимо. Американський письменник Девід Фостер Воллес в інтерв’ю зізнавався, що в дитинстві читав, аби впоратися з самотністю. Я — також.

Отже, для мене читання — не втеча в реальність Іншого, радше її співтворення. Звісно, «окрему дійсність» можна творити й у своїй голові, та тоді вона не стає літературою. Саме тому письменникам важко писати у стіл і саме тому я завжди чекаю на співрозмовника. Напевно, коли письменника перестають читати, в якійсь «окремій дійсності» — кінець світу.

Вікторія Амеліна