- -Як ви почали писати дитячі книжки, адже ваш попередній бекграунд – робота в наукових інститутах та парламенті?
- - Що найбільше вразило в ПАР? Ви зацікавилися етнічним розмаїттям Африки після переїзду на дипломатичну роботу у Південно-Африканську Республіку?
- - Ви й сьогодні займаєтеся перекладом творів поетів країн Африки українською? Чому нам важливо це читати?
- - У книжці згадані зулуси, тсване і водаабе. Як збирали традиції та культурні особливості різних народів?
- - Який історичний період описує книжка?
- - Чому оповідь ведеться від зебреня, а не людини?
- - Ви з сумом розповідаєте про звірів у зоопарку. Вам близька ця тематика? Чим зоопарки в ПАР відрізняються від українських?
- - Чи вдалося, на вашу думку, Анні Сурган передати всі культурні тонкощі на ілюстраціях? Африканські народи дійсно носять таке вбрання чи це задум ілюстраторки?
Оксана Куценко поєднує дипломатичну роботу з письменництвом та наразі працює у Посольстві України в Південно-Африканській Республіці. Її книжка «Лерато означає «любов» знайомить українських дітей з африканськими однолітками: зулуським хлопчиком Зітулеле, який дружив із зебреням-альбіносом, дівчинку-тсване Лерато, що перемогла мамбу та дорослішання пастушка Амаду з племені фульбе. Африканський світ строкатий, етнічне розмаїття вписане в ДНК ПАР, а з дітьми треба говорити на складні теми, уникаючи оцінок та моралізаторства - про все це Оксана пише у книзі «Лерато означає «любов».
-Як ви почали писати дитячі книжки, адже ваш попередній бекграунд – робота в наукових інститутах та парламенті?
— Відповідаючи на це запитання, згадаю про свої поетичні книжки і проекти, пов’язані із поезією. Спочатку були вірші, а вже потім – університет, робота, дисертація, подорож до Африки. Можна сказати, що мої книги для дітей виросли з віршів. Перша з них, «Печені яблука», не задумувалася ні як книга, ні як дитячий твір – просто був настрій покласти на папір враження одного дня. Дві наступні книги для дітей також не зовсім «правильна» дитяча література – не раз чула, що дорослим вони також до душі, особливо тим, хто любить поезію.
- Що найбільше вразило в ПАР? Ви зацікавилися етнічним розмаїттям Африки після переїзду на дипломатичну роботу у Південно-Африканську Республіку?
— Етнічне розмаїття сучасної Африки стало предметом моїх зацікавлень, ще коли я працювала над перекладами віршів відомого сенеґальського поета Леопольда Седара Сенґора. Від нього, зокрема, довідалася про один із найзагадковіших африканських народів, – фульбе або фулані, — скотарів-кочівників, розсіяних територіями багатьох сучасних країн, які попри це зберегли спільну мову і культуру.
У книзі «Лерато означає «любов» є оповідання про маленького пастушка водаабе Амаду, який належить до етнічної групи фульбе. Прочитавши його, ви, напевне, здивуєтеся, яким несподівано різним є наш світ – і розподіл ґендерних ролей, і побут, і естетика водаабе надзвичайно вражають.
Що ж до Південної Африки, — переїхавши сюди працювати кілька років тому, зрозуміла, наскільки етнічне розмаїття може бути «вшитим» у життя сучасного суспільства, який вагомий ресурс розвитку і консолідації містить у собі. Напевно, цим країна захоплює найбільше: не так традиційними культурами та їхнім колоритом, як їх спільним життям і творенням актуальної культури. Принаймні збоку це виглядає як дуже конструктивний діалог на користь майбутнього, хоча в самому суспільстві щодо цього безліч дискусій.
- Ви й сьогодні займаєтеся перекладом творів поетів країн Африки українською? Чому нам важливо це читати?
-Читати і перекладати сучасну Африку – це, у першу чергу, велика естетична насолода. Минулого року на запрошення Львівського міжнародного літературного фестивалю в рамках проекту Versopolis я перекладала поезії Тані Габерланд, яка має у своїй ідентичності південноафриканську складову, а зараз живе у Європі.
Думаю, її зв’язок із Африкою чи з Маврикієм, островом, де вона довгий час жила і створювала цікаві міждисциплінарні проекти, дозволяє їй побачити теми, що сьогодні хвилюють світ, через особливу оптику. Це і самотність у натовпі, і розуміння жінкою власної суб’єктності, і проблеми екології – але поза європейською визначеністю і вивіреністю, які часом завадять розуміти світ за межами впливу Європи.
Сьогодні ми багато говоримо про пам’ять і про те, наскільки неможливо без неї рухатися вперед, а лише по колу, наступаючи на одні і ті самі граблі, якими є кривда і завдані нею травми. Важливо розуміти, що випробування, через які вже понад три століття проходять африканські народи, резонують у глобальному вимірі. Тому не читати і не розуміти Африку – все одно, що жити з заплющеними очима.
- У книжці згадані зулуси, тсване і водаабе. Як збирали традиції та культурні особливості різних народів?
-Якщо серед зулусів і тсване в мене є друзі, сусіди, колеги, зрештою, я щодня бачу їх на вулицях Преторії, міста, де зараз мешкаю, а також маю можливість дізнатися про них більше, скажімо, в музеях чи бібліотеках, то з водаабе я познайомилася завдяки вже згаданому тут Сенґору. Важливим джерелом створення оповідання про водаабе стала лекція Ігоря Козловського, відомого філософа та релігієзнавця, присвячена світогляду і культурі фульбе, яку організувало видавництво «Портал».
Розповідь пана Ігоря надихнула мене на створення образу чорних корів як метафори безкінечності та підказала сюжет про ініціацію маленького водаабе.
- Який історичний період описує книжка?
— Вимогою проекту було познайомити дитячу аудиторію з культурою певних народів, відштовхнувшись від конкретних історичних подій. У оповіданні про альбіноса-зебреня і зулуського хлопчика Зітулеле, якого його однолітки вважають недостатньо войовничим, зображені події ХІХ століття, час правління найвідомішого у світі зулуса, володаря Шаки.
Пошуки відповіді на питання «що таке любов?» дівчинки тсване на ім’я Лерато та її перемога над мамбою змальовані також у реаліях XIX століття. Це період, коли голландські колоністи, перейшовши напівпустелею Кару, осіли на землі тсване і, після періоду суперечок, розпочали будувати з ними спільне життя.
А от оповідання про водаабе вийшло загубленим у часі – тут я дозволила собі абстрагуватися від історії, зосередившись на поглядах і традиціях і на зв’язках людини зі світом природи.
- Чому оповідь ведеться від зебреня, а не людини?
— Складно побачити себе очима іншого, практично неможливо. Зебреня-альбінос спостерігає за селищем зулусів і ніби порівнює життя людської спільноти з тим, як спілкуються і дбають одне про іншого його родичі, зебри. Це дозволяє уникнути оцінок і моралізаторства, показуючи людину у світлі її протилежних якостей.
- Ви з сумом розповідаєте про звірів у зоопарку. Вам близька ця тематика? Чим зоопарки в ПАР відрізняються від українських?
— Про що б не говорили сучасні письменники, питання, які їх хвилюють, так чи інакше стосуватимуться екології. Тим більше, коли мова про Африку, природу якої весь світ за звичкою вважає первозданною, хоча насправді вона потерпає від людей. Ми постійно змінюємо світ навколо себе, і не завжди на краще. Звірі у зоопарку – лише блідий приклад тієї шкоди, якої ми завдаємо собі та іншим. Яким би сучасним не був зоопарк – це територія людини, на якій вона почувається господарем, а звір – … ні, не гостем, – бранцем.
Зовсім інша річ – заповідники, національні парки, якими особливо відомі країни Африки. Там звірі залишаються у природному середовищі, ще й захищені від винищення. І це вже – територія природи, де людина почувається гостею. Їй може пощастити побачити, як тварини в полудень ділять між собою водойму, або як на заході сонця міряють кроками савану. Хоча може й доведеться відчути себе бранцем, коли якийсь зі слонів вийде на дорогу не в гуморі і потрощить автомобіль.
- Чи вдалося, на вашу думку, Анні Сурган передати всі культурні тонкощі на ілюстраціях? Африканські народи дійсно носять таке вбрання чи це задум ілюстраторки?
— Ця книга має ще й освітню складову, тому і переді мною, і перед Анною стояло завдання максимально точно передати всі нюанси побуту чи природи. Робота ілюстраторки викликає у читачів захоплення і безліч питань: звідки вона це знала? як їй вдалося настільки правдиво передати світ Африки? Оскільки це вже друга наша спільна книжка, нам легко було працювати «в команді». Щоразу як я опинялася за містом, робила для неї багато фото, хоча вона й без мене добряче опрацювала всі доступні інтернет-джерела. Пам’ятаю, як я здивувалася, побачивши серед ілюстрацій зебреня між рожевих ромашок – невже такі ростуть у Південній Африці, а я їх досі не бачила? Лише згодом, коли книга вже вийшла, я потрапила до місцевості, рясно всіяної цими квітами – це було у провінції Квазулу-Наталь, серед зелених пагорбів, де й мешкали зебреня і маленький зулус Зітулеле.
Працюючи з Анею, мене вражає, наскільки доречно і тонко вона доповнює текст візуально, від чого книжка стає особливою і може сказати ще більше, ніж задумувалося письменником.
Взагалі, варто переглянути роль ілюстратора у створенні книжки для дітей і розглядати її не як допоміжну, а як повноцінне співавторство. Саме такою є «Лерато означає «любов» — спільний проект видавництва «Портал», письменниці, художниці, і, звичайно ж, великої і прекрасної Африки.
