Вчителі-словесники стверджують, що література вчить життя. Добре, якщо у віці, коли ти стикаєшся із проблемами і запитаннями, на які не можеш знайти відповідь, до рук потрапить суголосна книжка. І ще краще, якщо вона випередить твої запити.
Сьогоднішнім підліткам пощастило набагато більше, ніж їхнім батькам: між книжками для дітей і дорослих з’явився прошарок творів, орієнтованих саме на тих, хто прощається з дитинством. Кому стає нецікаво читати пригодницькі повісті, хто прагне знайти на сторінках те, що бачить довкола себе: кохання, перший секс, дружбу, зраду, алкоголь і подекуди наркотики. Є письменники, які наважуються говорити про те, що вчорашні діти навряд чи зможуть обговорити зі своїми батьками.
«Тут, у реальному світі»
Сара Пенніпаркер
Приємна новинка для читачів, які стали палкими прихильниками Сари Пенніпаркер, прочитавши її «Пакса» – неймовірно щемку історію дружби хлопчика і лиса на тлі війни та непростих стосунків головного героя з батьком.
«Тут, у реальному світі» – друга книжка письменниці, перекладена українською. В анотації твір було названо «одою всім інтровертам, фантазерам і мрійникам». Яким, зауважимо, у реальному світі живеться набагато складніше, ніж тим, хто ніколи не поривався втекти з нього у кращі та безпечніші місця.
В одинадцятирічного Вейра, який «вічно витає у хмарах» і керується середньовічним лицарським кодексом, сталася катастрофа – батьки на все літо записали хлопця до табору, де кожен його день мав бути наповнений «значущими соціальними контактами». Він ладен заплатити будь-яку ціну, аби уникнути «єднання з гуртом», у якому почувається чужим і зайвим, але питання не обговорюється. Доводиться їхати у табір і не виказувати, що тобі від цього тоскно, бо батьки мріють про «нормальну», товариську дитину.
Незапланована втеча з пробіжки стає для Вейра «порталом» у незабутнє літо, у якому він здобуде і дружбу, і впевненість у собі.
«Воротар і море»
Марія Парр
Книжка, яку можна зарахувати до найкращих зразків скандинавської літератури разом із творами Астрід Лідгрен і Ульфа Старка. Її авторка – норвезька письменниця Марія Парр, котра створила повісті для підлітків («Вафельне серце», «Тоня Гліммердал»), популярні в усьому світі. Після виходу дебютної повісті «Вафельне серце» Марію Парр охрестили «новою Астрід Ліндгрен», а повість включили до шкільної програми і зняли 10-серійний телефільм. Головні герої повісті –шибайголови і вигадьки Трілле та його подруга Лена, які печуть вафлі, протягують між своїми будинками канатну дорогу, «бавляться» у Другу світову війну, перетворюються на вуличних музик, щоб зібрати гроші на притулок для підстаркуватих коней, і будують… Ноїв ковчег.
Книжка, що повертала дорослих у дитинство, закінчувалася несподівано сумно: Трілле і Лена розставалися. На щастя, у «Воротарі і морі» Марія Парр звела їх знову. Для пригод і переживань: бешкетники будують пліт і планують вийти у відкрите море.
«Пік»
Роланд Сміт
«Пік» – перший перекладений українською твір Роланда Сміта, автора пригодницьких книжок для підлітків. У рік виходу роману він був нагороджений золотою медаллю National Outdoor Book Award.
Піком звати головного героя (дякувати батькам, що відкинули варіанти «Бескид» і «Льодоруб»). Ми знайомимося з ним у момент, коли хлопець висить на хмарочосі на висоті 150 метрів. Щоб дістатися горішнього поверху і намалювати свій «фірмовий» знак – синю гору, – руферу потрібно подолати ще 80 метрів, чіпляючись задубілими пальцями за шви між плитками. Нагорі його одразу скручує поліція. За кілька днів «пацан-гекон» дізнається про загибель недосвідченого хлопця, який намагався його наслідувати. Піку «світить» трирічне ув’язнення.
На його щастя, суддя погоджується відпустити обвинуваченого за умови, що він негайно полишить Нью-Йорк. У супроводі батька, якого не бачив останні сім років, найкращого альпініста світу Джошуа Вуда, Пік вирушає до Тибету. Дорогою він дізнається про батькові наміри зробити з нього наймолодшого альпініста, що підкорив Еверест.
У базовому таборі й дорогою на вершину, спостерігаючи за інтригами та стикаючись зі смертю, Пік бореться з негодою, хворобою, втомою і страхом. Виявляється – не для того, щоб прославитися. А щоб зрозуміти: на вершині можна відшукати лише пейзаж божественної краси. Щоб знайти найважливіше у житті, зовсім не потрібно видиратися так високо.
«Мугикай, якщо не знаєш слів»
Б’янка Мараїс
Дебютну книжку Б’янки Мараїс гранично влучно охарактеризували в USA Today: «Роман, який доводить, що життя не поділяється лише на чорне та біле». У ході протестів проти політики апартеїду у Йоганнесбурзі дев’ятирічна Робін із заможної білої родини втрачає батьків, які стають випадковими жертвами заворушень. А Б’юті, чорношкіра п’ятдесятирічна вчителька і мати трьох дітей, губить свою старшу доньку – студентку, яка долучилася до підпільного угрупування.
Робін забирає до себе тітка, яка повинна заробляти гроші і не має достатньо часу для виховання сироти. Доглядати за дівчинкою наймають Б’юті. Через расистські погляди батьків Робін спершу поводиться з нею як пані з прислугою, але жінка має почуття власної гідності і не дозволить ставитися до себе зверхньо… З часом біла дівчинка, яка мала б ненавидіти чорношкірих, через яких загинули її батьки, і чорношкіра жінка, котру білі позбавили доньки, «відігріваються» одна біля одної. Й усвідомлюють, що колір шкіри нічого не означає. «Важить лише душа – а вона не має кольору».
«Дівчина онлайн»
Зої Загг
16-річна Пенні починає вести онлайн-блог: від того, що їй дуже багато чого хочеться сказати, але бракує впевненості, щоб озвучити це, вона почувається як струшена бляшанка з колою, що от-от вибухне. «Я хочу відчувати, що хтось десь зможе прочитати те, що я мушу сказати, – пояснює Дівчина Онлайн. – Ось чому я вирішила почати цей блог: щоб мати змогу сказати саме те, що я хочу, коли хочу і як хочу – комусь. І не хвилюватися, чи те, що я скажу, звучатиме круто, чи я виглядатиму по-дурному, чи втрачу через це друзів. Тому цей блог анонімний».
Такий початок спонукає читати далі. Пенні виявляється абсолютно нормальною дівчиною, якій навряд чи варто перейматися через те, що вона виглядатиме по-дурному. Героїня дотепно і з самоіронією міркує: може, я беру все так близько до серця саме тому, що тінейджерка? Але у підлітка насправді є купа причин для хвилювань! Усі раптом починають звертати увагу на те, що ти вдягаєш, ти маєш виглядати бездоганно у той час, коли твої гормони казяться і тебе обсипає жахливими прищами. При цьому ти повинна вміти позувати як супермодель, щодня робити селфі й викладати їх у соцмережі…
Пенні сподівається, що решта дівчат почуваються так само, і мріє про день, коли всі це зрозуміють і припинять вдавати з себе таких, якими не є. «А до того дня я буду справжньою в цьому блозі. І несправжньою в реальному житті», – зізнається вона. Ласкаво просимо за лаштунки підліткового життя!
«Говори»
Лорі Андерсон
Мелінді 13, але та щаслива пора, коли вона була веселою та життєрадісною, гуляла з друзями і ходила на вечірки, – у минулому. Тепер вона «нікчема, вигнанка, парія». У шкільному автобусі Мелінда – єдина, з ким ніхто не сидить поруч, колись найкраща подруга сміється з неї у своїй новій компанії, і це вже занадто як на початок навчання у старшій школі, до якої ідеш із жахливою зачіскою, жахливим одягом і жахливим настроєм. Героїня непопулярна серед однолітків, учителі оцінюють її здібності не надто високо, і ніде шукати розради: скомпенсувати все це батьківською любов’ю не вийде.
Життєрадісна дівчинка перетворилася на закритого, наїжаченого підлітка після однієї вечірки, де сталося те, про що вона ні зі ким не може поговорити. Тому що це так само соромно, як і боляче. Марно сподіватися, що час полікує: будь-якого дня вона може зіткнутися зі своїм кривдником у шкільному коридорі. Мелінда «розчавлена тривогою, притиснута до землі тягарем сумнівів, провини, страху». Її хочеться обійняти, погладити по голові і дуже переконливо сказати: усе буде добре.
Після виходу книжки на Лорі Андерсон обрушилася злива листів і повідомлень – «сто тисяч секретних сповідей» перед героїнею та авторкою: «Це було в сьомому класі, у десятому класі, після випускного… Я кохала його, я навіть не знала його, він був братом моєї подруги… Ця книжка пробила мою захисну оболонку». Кажуть, «Говори» треба читати не лише підліткам, а й дорослим. Щоб зрозуміти, що потрібно слухати і чути, а не лише говорити.
«Як дві краплі води»
Йоанна Ягелло
Йоанна Ягелло знайома українським читачам як авторка «Кави з кардамоном» і ще трьох книжок про старшокласницю Лінку, у яких її однолітки знаходять, напевно, увесь спектр проблем, характерних для цього віку.
В 2020-му вийшов друком український переклад нової книжки Ягелло про дівчат, які народилися в один день, стали найкращими подругами і мають спільні мрії. От тільки настає час, коли для Ніни мрія здійснюється, а для Анни – ні. Здається, вони залишаються спорідненими душами, але їхній сімнадцятий день народження стає останнім для Ніни, яка вирішує вкоротити собі віку. Анні болить не тільки втрата, а й те, що вона навіть не здогадується про причини такого вчинку.
«Право на дорослість»
Малгожата-Кароліна Пекарська
Перша книжка Пекарської, перекладена українською, – «Клас пані Чайки» –вийшла друком 2012 року. Її охоче читали не лише школярки, а й доросліші «дівчата», які зазначали, що історія про три роки навчання в гімназії учнів Барбари Чайки повернула їх у власні шкільні роки. Після виходу у 2014-му перекладу «Лотереї» інших творів цієї авторки у нас не видавали, доки цьогоріч не вийшло «Право на дорослість».
У книжці на п’ятсот із хвостиком сторінок вирує життя учнів пані Чайки, які закінчили школу і почали стикатися з проблемами, властивими «дорослому життю». Вони почуваються дорослими й самостійними – та чи готові нести відповідальність за власний вибір?.. Є підстави сподіватися, що «Право на дорослість» матиме ту саму тональність, яка відгукнулася читачам у попередніх книжках: персонажі здаватимуться близькими, а їхні почуття – знайомими.
Принципова позиція авторки – не писати повчальних книжок. Вона каже, що добре пам’ятає себе в 11 чи 13 років – зокрема відчуття, коли з тебе сміється весь клас або найкраща подруга зраджує твою таємницю. Підлітком Пекарська шукала книжок, із яких могла би довідатися, про що думають її однолітки. Тепер прагне створювати такі самі. «У «Класі пані Чайки небагато дії – більше того, що коїться в душі підлітка, – пояснює письменниця. – …У літературі для підлітків треба все писати так, щоб читач відчув: це його світ. Але водночас не «робити за нього домашню роботу».
«Дорослі зненацька»
Сергій Гридін
В автобіографії Сергій Гридін пише, що по закінченні інституту інженерів водного транспорту став працювати «за бухгалтерсько-економічними спеціальностями». А свою першу історію – «Федько, прибулець з інтернету» – вигадав, коли виникло бажання «відірватися від реальності».
За перші два роки була видана трилогія про Федька, відтак почали з’являтися книжки для дещо старших читачів. За останні сім років Гридін написав дев’ять книжок, найсвіжіша з яких – «Дорослі зненацька» – побачила світ торік. Дорослішає в ній шістнадцятирічний Тимко, у якому підліток-читач якщо не впізнає себе, то побачить когось подібного. Цим, напевно, і пояснюється популярність цієї та інших повістей Гридіна: «Не такий», «Незрозумілі», «Не ангел», «І паралельні перетинаються», «Відчайдушні»…
Це книжки, які – на відміну від набридлої класики зі шкільної програми та літератури, яку могли би порадити батьки з їхніми геть іншими уподобаннями, – не дисонують із життям, яким його бачать підлітки. Якщо нам бракуватиме тут глибини і витонченості – байдуже: на все свій час. Головне – що «вони» читають.
«У світлі світляків. На порозі ночі»
Ольга Войтенко
Підліткове фентезі, що нині, після трьох кварталів карантину, здається не таким уже й далеким від життя. Єва-Ліза не ходить до школи: у неї є планшет, із яким можна не лише відвідувати онлайн-лекції, а й дивитися фільми, слухати аудіокнижки та здійснювати віртуальні подорожі найкрасивішими містами світу. Мама дівчинки має поліекран, що півколом огортає стіни і стелю в залі, і теж не шкодує про брак прогулянок чи спілкування. А батько не випускає з рук смартфон: якщо не телефонує, то щось надсилає або надиктовує. На щастя, їжу можна замовляти готову або розігрівати у микрохвильовці напівфабрикати: не треба виходити на вулицю, під дощ або сніг.
Але одного дня приємне і безтурботне життя уривається: у місті водночас зникають світло, зв’язок та інтернет. Але і це ще не найгірше: усі мешканці, як у поганій казці, засинають безпробудним сном просто там, де перебували. Настає нескінченна ніч і в серпні починає сніжити. Єва-Ліза виходить із дому в непроглядній і густій темряві, під неосяжну сферу зоряного неба («Ось де воно, справжнє світло! І чому вона досі на нього не дивилася?») й уперше бачить сніг. А попереду її чекає ще багато відкриттів із зворотного боку життя, яким вона нехтувала.