Юрій Іздрик: «Відповідальність можлива лише перед самим собою» (інтерв’ю 18+)

Авторка використаних у матеріалі фото: Настя Телікова

Майже 30 років тому Юрко Іздрик дебютував як письменник, тоді ж входили в літературу нові форми, було багато експериментів. Пліч-о-пліч з Андруховичем, Єшкілєвим і ще кількома молодими на той час письменниками згенерували поняття Станіславського феномену і стали представниками одного з найгучніших мистецьких явищ. Тоді вони увірвались, як панки, і змінили «правила гри».

Озираючись назад, як гадаєте, що було найскладнішим на старті?

Мабуть, повірити, що вся наша бурхлива діяльність – сенсовна, вчасна й доречна. Хоча, з іншого боку, віри у власну геніальність нікому з нас не бракувало. Можливо, найважчим був вихід із матриці біполярного світу, де існували тільки «ми» і «вони», «свої» і «чужі». Ця радянська матриця насправді не те щоби сильно радянська – це страшно архаїчний алгоритм категорізації світу, і він дуже спрощує його картину, зводячи все до системи дихотомій; чорне-біле, добро-зло, плюс-мінус. Маючи в мозку такий нейросемантичний імплант, нелегко переорієнтуватися згодом на сприйняття багатовекторного, поліфонічного, мультифункціонального, безсистемного і – в основі своїй – непізнаваного світу. Мабуть, оця переорієнтація і була найважчою.

Ви вже у зовсім іншому статусі, іншого рівня відповідальність перед собою і перед слухачем. Наприклад, прийти вчасно на подію, вкластися і відпрацювати на «відмінно» — рідкість. Часто автори нехтують і віджартовуються, що «рок-концерти ніколи не починаються вчасно». Чи визначає це тих, кому судилися вершини, чи навпаки велика сила означає велику відповідальність?

Ви про безвідповідальність і необов’язковість артистичної братії? Ну, мабуть, серед митців і справді найчастіше трапляються «особи з низьким соціальним тонусом», нарциси, егоцентрики, гопніки та різні інші соліпсисти. Проте навряд чи пунктуальність і етичні стандарти якось корелюють з талантом і успіхом. Своєю чергою, ані талант, ані успішність не виправдовують долбойобства, распіздяйства і похуїзму. Хоча відповідальність, за найвищим рахунком, можлива лише перед самим собою.

Часто у нас авторів прив’язують до міст, остаточно ідентифікуючи саме з якимось конкретним. Наприклад, Сергій Жадан — Харків, Іван Малкович — Київ, Галя Крук — Львів. Протягом життя вам, мабуть, неодноразово випадала можливість пов’язати себе з якимось з них. Врешті ви обрали Калуш. Який він для вас? Чи є остаточне відчуття, що він ваш і навзаєм?

Калуш – місто, де я народився, виріс і прожив більшу частину життя. Калуш зараз – це дупа світу, глухі єбеня і місце сили. Це мій мікрокосмос, мій закуток всесвіту. Тут мій дім і оболонка. Ну і, врешті-решт, я – почесний громадянин цього міста, йопта!

З вами не часто прочитаєш інтерв’ю, ще рідше колонку чи прозу, однак можна почути живі виступи з Грицем Семенчуком і майже щодня почитати новий вірш у фейсбуці. Але у 2016 році у ВСЛ вийшла прозова збірка «Номінація». Це спроба підбити підсумки прозової епохи (закрити гештальт)?

Ну, збоку воно саме так, мабуть, і виглядає. Ба більше – власне «закриттям прозового гештальту» це видання, по суті, і є. Проте, як і зазвичай, це сталося само собою, без жодних ініціатив чи зусиль з мого боку – я лише вчергове відповів згодою на чергову видавничу пропозицію ВСЛ. Люблю це видавництво. Видати всю прозу під однією обкладинкою? Чому б і ні? Звісно, тоді я ще не міг знати, що то буде остання прозова книга, що прозовий гештальт закриється сам по собі, а перехід на віршування виявиться таким радикальним. 

Чи є надія, що ви повернетеся до прози?

Ну, надії як такої немає – бо я не відчуваю ані ностальгії за прозою, ані потреби в ній, а отже не плекаю жодних пов’язаних з нею надій. Але, звісно, завжди – поки живий – залишається можливість. Хтозна, як іще і на що саме відгукнуться мої допитливий розум, спраглий дух і щире серце.

Окрім цього, все частіше можна побачити Ваші візуальні роботи: дизайни книг, ілюстрації, а зовсім недавно я навіть натрапив на вашу картину в одному з арт-об’єктів Луцька. Як на Вашу думку — це певний етап у житті чи бік особистості, який вимагає, щоб на нього звернули увагу?

Все своє життя з більшою чи меншою заангажованістю займався візуальним мистецтвом – графіка, живопис, книжковий дизайн, акціонізм. Проте з моїх талантів цей – найскромніший, хоча парадоксальним чином донині приносить найвідчутніший дохід, навіть попри те, що за останніх років 20 я майже нічого в цій сфері не зробив. Паразитую на творчих здобутках давно минулих днів.

Незабаром у вас День народження. А які роки були найбільш знаковими для Іздрика-прозаїка, поета, музиканта, художника?

1991 – остаточний злам радянської системи; 2004 – рік, коли зав’язав з алкоголем (після 15-річного досвіду хронічного алкоголізму).

Є якісь творчі очікування/запити до себе на найближчі 5 років?

Ніт. Потреб і запитів нема як таких. А бажання лише одне – жити якомога ненапряжніше і бажано в кайф, і бажано не дуже довго.

І насамкінець — цього літа ви пофестивалили на славу. Як вам молодь на фестивалях зараз? Хтось вразив?

Молодь як молодь – всяка різна трапляється. Ну, іноді стрічаються якісь цікаві особистості, яскраві, нахабні, талановиті. Але щоби аж так, щоби хтось вразив?.. Це ж я тут, типу, для того існую, щоби їх, молодих вражати, а не навпаки. А враження я і сам на себе справляю цілком нефігове.

Ваші побажання читачам.

Діти. Бережіть себе. Нічо не бійтесь. Але будьте уважні і обережні. І будьте ліниві і ніжні. І не беріть важкого в руки, а дурного до голови. 

Натомість намагайтеся якомога частіше думати головою всякі-різні думки: голова – це орган для думання думок, а не вотетовсьо. Миру всім.

(Visited 299 times, 12 visits today)