Оксана Луцишина — письменниця й дослідниця літератури, що вже багато років живе в Америці. Та, попри відстані і кордони, що відділяють її від рідного Ужгорода, не полишає писати про нього. У новому романі «Іван і Феба» авторці вдалося на прикладі життя однієї родини створити справжній «портрет» міста з усіма його культурними особливостями. Втім, книжка не лише про Ужгород, хоча значна кількість подій і відбувається саме тут.
Окрім опису життя в найменшому обласному центрі України в перші роки її незалежності, маємо багатошаровий історичний зріз, широку проблематику, чимало сюжетних перипетій, тонку психологію героїв і багату мову — все те, що характеризує добре написаний роман.
Географія книжки
Загалом, багатоплановий текст Оксани Луцишиної повертає нас на початок 90-х і дуже реалістично занурює читача у тогочасну атмосферу. Події відбуваються у трьох українських містах — Ужгороді, Львові та Києві.
«Ужгородська» частина найбільша, але й найтрагічніша. Хоча саме вона підкорила мене на початку оповіді — тут йдеться про часи мого дитинства (я, як і авторка, народилася й навчалася в Ужгороді) — нелегкі для нас усіх 90-і. В якийсь момент герої навіть приходять у район, де я жила. Вони спілкуються закарпатським діалектом (у місті він не такий виразний, як у селах, але й чистою літературною мовою тут ніхто не говорить) із вкрапленнями у мову угорських слів. Оксані Луцишиній вдалося майстерно передати колоритність найменшого й водночас найзахіднішого обласного центру, його інакшість. У інтерв’ю для блогу письменниця розповіла, що вела у 90-і нотатки, які допомогли їй відтворити тодішню атмосферу правдоподібно. Бо пам’ять такі деталі з часом знищує.
У тих епізодах тексту, що присвячені Львову, йдеться про студентські роки головного героя, тому тут переважно присутні описи гуртожитків та місць зібрань студентів за інтересами. У центрі їхніх обговорень — незалежність України та дії, які необхідно вчинити на шляху до неї. А в Київ герої потрапляють на перший Майдан — Революцію на граніті, де беруть активну участь у поваленні радянського режиму.
Революція на граніті як передумова проголошення незалежності
«Іван і Феба» — чи не перший роман сучукрліту (у нон-фікшні про це багато говорить Оксана Забужко, зокрема в книзі інтерв’ю Ізі Хруслінській «Український палімпсест»), що так детально описує події часів Революції на граніті — першого Майдану, завдяки якому, не останню чергу, вдалося здобути незалежність. Це вже пізніше виявилася неспроможність українських еліт до побудови держави, незгуртованість щойностворених організацій, далися взнаки економічні проблеми.
Зі сторінок роману нам сьогоднішнім стає більш очевидно, чому за майже 30 років незалежності так багато всього залишилося поза контролем держави. І звідки ота згуртованість і швидка самоорганізація наступних Майданів — у 2004-му й 2013-му. Події Революції на граніті, те, що їм передувало, та їхні наслідки в Україні досі не були належним чином відрефлексовані.
«У кишенях вони з Географом мали збірки віршів Василя Стуса — кожен свою. Тоді його вперше видали в Україні, за книжечками стояли черги, їх розхапували з приголомшливою швидкістю, хоча, як стало зрозуміло вже дуже скоро, мало хто був здатний цю поезію власне прочитати. Стус був складний, причому навіть для тих, хто регулярно відвідував поетичні вечори. Але все одно половина студентів, які протестували тут, на граніті, купили собі книжки і носили «Дорогу болю» в кишенях плащів. Якщо заарештують, книжечка має бути при собі, на тілі. Зараз вона пекла Іванові кишеню. Доторкався до палітурки, немов тримався за оберіг. Просив собі сили. Просив упевненості.
Стус же теж голодував. До кінця, як і вирішив.»
Авторка не використовує у тексті імена реальних активістів — хто впізнає й відчитає, отримає окрему насолоду від тексту. Та, навіть якщо ви не відкриєте для себе ці пласти, книжка не стане менш цікавою й промовистою.
Ужгородські будні: що відбувається за зачиненими дверима
Через певні несприятливі для нього обставини головний герой Іван повертається в рідне місто Ужгород, де знаходить роботу й невдовзі одружується. Тут глибоко розкриваються інші суспільні проблеми — вже не масштабу країни, а такі, що залишаються за зачиненими дверима будинків і навіть спалень. Одруженню не раді ні наречений, ні наречена (хоч до цього їхні стосунки й були непогані). Та в обох є вагомі причини створити сім’ю — його змушують батьки (зокрема матір), бо наполягають на тому, щоб мав дітей і добудував частину хати, її — теж батьки, щоб не сиділа у них на шиї.
««Маєш дівчину?» — питала вдома Маргіта. Вона вже знала, бо в місті Івана бачили з якоюсь. Тут завжди всі всіх бачили, наче сто тисяч населення, але насправді село селом: поки пройдеш пішохідним мостом або по Корзо, то зустрінеш і друзів, і ворогів, і ще купу родичів на додачу. «Но та шо?» — відповідав Іван питанням на питання. «Та нич, — знизувала плечима Маргіта, так ніби новина її не надто цікавила, а тоді примружувала очі й кидала, ніби мимохідь: — Та приводи її сюди, будеш туй на кухні на другому поверсі шкафи ставити, а вона при тобі посидить, хоч хати ся будеш тримати». Спершу Іван подумав, що це Маргіта так фіглює, щедро присмачуючи жарт сарказмом, як вона вміла, але вже скоро з величезним здивуванням зрозумів, що ні. Вона справді готова була терпіти в хаті якусь незнайому молоду жінку, аби лише прив’язати цим Івана до дому.»
Такий безперспективний початок сімейного життя не обіцяє нічого хорошого в подальшому. Тож так і стається — народжується дочка, чоловік із жінкою спілкуються все менше, батьки (особливо матір) пиляють їх ще більше. Будинок все одно не добудовується, от тільки єдина втіха матері, що тримає сина поряд із собою.
Морально важке співжиття в одному обмеженому просторі тягне за собою проблеми й зовні будинку — на роботі, з іншими родичами тощо. І все це на тлі змін у країні — здобуто Незалежність, державні підприємства розвалюються, бізнеси беруть під свою опіку бандити, кожен намагається крутитися, як може. Та в Івана на подібне немає сил — ані фізичних, ані душевних. Так він і живе поміж докорами матері й мовчазним осудом жінки. Тоді як поряд спиваються близькі, помирають його друзі та родичі, не вщухають конфлікти всередині родини.
Книжка вражає своєю безпросвітністю чи, радше, розгубленістю, безпорадністю людей, що жили в 90-і, і коли думаєш — от-от нарешті розвиднюється, зараз все буде добре, заживуть по-людськи — як стається нова трагедія, ще один крок назад. Але такі були часи, і в нечесності чи фальші авторку точно не звинуватиш. Перегортаєш останню сторінку і думаєш: ми це пережили. Добре, що воно все залишилося в минулому. Хоча про багато питань звідти думатиметься ще довго.
Кому читати
Тим, хто цікавиться історією України — не лише давньої, а й на покоління назад; хто любить глибоку прозу, що залишає по собі більше питань, ніж відповідей; хто не надто піддається впливам настрою тексту і не боїться загрузнути в безвиході, перейнявши тональність історії.
Кому не читати
Хто не любить у текстах гіркої правди життя, а ховається від неї в книжках з гепі-ендом.
Схожі книжки
«Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською», «Б-52» Анатолія Дністрового, «Дім для Дома» Вікторії Амеліної, «Район “Д”» Артема Чеха, «Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу» Сергія Плохія.
22 thoughts on “«Іван і Феба»: кохання й ненависть в Ужгороді”