Іван Андрусяк — дитячий поет, письменник, головний редактор видавництва української дитячої літератури «Фонтан казок»; лауреат Корнійчуковської премії, премії імені Лесі Українки та номінант від України на Премію імені Андерсена. Ми розпитали в Івана про те, якою він бачить сучасну українську дитячу літературу та свою роль у ній.
Номінація на Премію імені Андерсена — розкажіть, будь ласка, яке значення це має для української літератури та для вас особисто. Ви коментували цю подію, як «номінація від України на «дитячого Нобеля»; пік моєї «кар'єри» дитячого письменника. Просто далі летіти вже нема куди»...
Премія Андерсена – найвища у світі відзнака в літературі для дітей, у цьому контексті її й називають «дитячим Нобелем». Номінують на неї національні організації IBBY – Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги, і вже сам факт номінування дуже престижний, це фактично визнання того, що у своїй національній літературі автор, письменник чи художник, досяг чогось особливого, що варте уваги також і у світовому контексті.
Я дуже пишаюся тим, що мене висунули від України на Премію Андерсена. Це неймовірно почесно – направду, я не міг про таке і мріяти! Та, водночас, я дуже тверезо оцінюю свої шанси її отримати. Бодай тому, що мої книжки повною мірою «живуть» в українській мові й українській ментальності, перекладів навіть на ту ж англійську, не кажучи вже про інші європейські мови, мало, та й ключові мої тексти – поетичні – взагалі неперекладабельні.
З перекладами взагалі сумно – якщо кілька наших «дорослих» письменників за останнє десятиліття пробилися на європейський ринок, то з «дитячих» наразі не пробився ніхто – наш дитліт поза Україною поки що мало кому цікавий. Зрештою, не лише наш: за всі роки існування Премії Андерсена лише один-єдиний раз її отримав слов’янський автор – чех Богуміл Ржига, та й то це було в далекому 1980-у році. Так що тут багато факторів, як об’єктивних, пов’язаних зі складністю перекладання й ментальною різницею, так і суб’єктивних – бо, скажімо, наші дитячі письменники наразі не дуже охоче беруться за художнє прописування глобальних чи трендових у світі тем, чимало з яких для нашого маленького читача є просто неактуальними і такі книжки на нашому ринку не мають попиту.
Однак дуже важливо те, що українська секція IBBY, відколи нею заопікувалася Національна бібліотека України для дітей, нарешті запрацювала, себто процес представлення української дитячої літератури світові стартував – і через участь у важливих міжнародних книжкових виставках, і через номінування наших авторів на престижні премії. Я в цьому контексті залюбки побуду в ролі такого собі першопрохідця, піонера (у питомому, ясна річ, значенні цього слова), ні на що особливо не претендуючи особисто, однак торуючи шлях до майбутнього широкого визнання світом української дитячої книжки.
І я певен, що цього визнання чекати не так довго, як видається, – але наразі, мабуть, усе-таки не в літературі, а в книжковій ілюстрації, адже вона перекладу не потребує. Тож я «тримаю кулаки» за прекрасного українського художника Владислава Єрка, який цього року так само номінований на Премію Андерсена як ілюстратор.
Уперше на теренах сучукрдитліту вийшла Антологія літературної казки «Фонтан казок. Сучасні українські казки». Ви є упорядником книги, в якій зібрана 21 казка від відомих письменників та письменниць. Що об’єднує ці твори і витворює із 21 казки антологію? Чому так багато часу знадобилося українській літературі для створення такої книги?
Власне, ідея, як то кажуть, висіла в повітрі – нам залишилося її просто реалізувати. Я сам дивуюся, що досі цього ніхто не зробив. Мабуть, уся річ у тому, що ми досі орієнтуємося на чуже, а не на своє. Це ще з радянських часів такий комплекс, де будь-який імпортний товар був кращим від вітчизняного. У нас досі таке інтерполюється навіть на книжку: перекладна література продається краще за українську, іноземні автори в нас краще «розкручені» за своїх. Так не має бути, так не є в жодній притомній країні – й ми, видавництво «Фонтан казок», спеціалізуючись винятково на сучасній українській літературі для дітей, доводимо своїми книжками, що наші найкращі письменники нічим не поступаються іноземним, навпаки: для нас вони цінніші й цікавіші, бо осмислюють світ нашими очима – очима українців. Якщо ми дивитимемося на світ чужими очима, постійно недооцінюючи себе, – то, зрештою, самознищимося.
Яка вона – сучасна українська казка?
Різноманітна – і це найважливіше. Базується на традиціях, передовсім народних, і водночас ретранслює сучасні смисли.
Після семирічної перерви «Фокус» видає рейтинг «25 найкращих письменників України». З-поміж 5 категорій і 25 номінантів ви потрапляєте у цей список у категорії «дитяча література», перебуваючи на 13 місці. 7 років тому цей рейтинг було сформовано дещо в іншому фокусі, але там не було категорії «дитяча література», навіть більше, серед 25 найуспішніших письменників не було дитячих авторів (за винятком одиничних творів, які є у творчому доробку переможців). Чи можемо говорити про розквіт літератури для дітей? Як відбувається цей поступ і чи відбувся вибух у цій царині?
Я думаю, що про розквіт вести мову поки що рано – але це, безсумнівно, поступ, і то дуже серйозний. За останнє десятиліття наша дитяча література принаймні досягла того, чого не мала за весь час свого існування: вона майже утвердилась як повноцінна й «рівноправна» в контексті національної культури. Наголошую: майже, бо ще далеко не всі комплекси й стереотипи подолані, роботи ще дуже багато – але поступ уже очевидний і, я сподіваюся, незворотний.
Адже цілі півтора століття в нас на дитячу літературу дивились як на щось другорядне, вторинне, яке можна робити «мізинним пальцем лівої ноги». Так повелося ще з тих часів, коли Олена Пчілка видавала свою «Молоду Україну» – перший український дитячий літературний журнал, і мусила вижебрувати навіть у третьорозрядних авторів «бодай щось», а здебільшого заповнювати шпальти сама і силами своєї сім’ї, – ну бо «це ж дитяче, це несерйозне, за кого ви мене маєте»… В радянські часи у спілці письменників тим писакам, у яких нічого путнього не виходило, різні «доброзичливці» полюбляли радити: «а ти пиши для дітей» – вони, мовляв, штубаки «несмишльонні», для них «і так сойдьот». І що б ви думали – дехто в такий спосіб навіть у «класики дитліту» вибився. Грицько Бойко, скажімо – хоч Максим Тадейович Рильський кілька разів «проїхався танком» по його стишках, виловлюючи очевидні дурниці, але це його аж ніяк не спинило; так що навіть зараз купа хрестоматій і різноманітних збірників повні тих дурниць.
До того ж, у нас не було, та нерідко й досі немає, навіть бажання елементарно розрізнити, що таке дитяча література, а що – зав’язаний на роботі з дітьми прикладний текст. Скажімо, Василь Сухомлинський – прекрасний педагог, який збагнув, що витлумачити малюкам моральні засади значно дієвіше на прикладах із різноманітних житейських ситуацій, аніж просто казати «будь добрим», «будь ввічливим» тощо. У своїй сфері – педагогіці – його тексти прекрасні і, може, й досі дієві, – але ж вони не мають жодних ознак художньої літератури. Уявляю, як обурюватимуться поважні люди в якій-небудь академії педнаук, якщо їм показати це інтерв’ю, – «ах, Андрусяк посягає на святе!» Насправді ж ні: від усвідомлення того, що ми маємо справу з прикладними, а не літературно-художніми текстами, заслужена слава Сухомлинського меншою не стане, – а нам суттєво додасться розуміння суті речей.
Та, зрештою, скільки я навіть на свою адресу чув: «от Андрусяк – яким прекрасним поетом був, «Нова деґенерація», «Отруєння голосом»… – і тепер ось до чого докотився». Але ж у тому й річ, що я до дитячої літератури не докотився, а доріс!
Так от, за останнє десятиліття я такі дурниці – «щось несерйозне», «мізинцем лівої ноги» і «докотився» – з кожним роком чую все рідше, а притомне розуміння суті, ролі й місця дитячої літератури в літературному й суспільному процесах проявляється все частіше. Це результат нашої роботи – провідних сучасних українських дитячих письменників; притомних дитячих видавництв, яких стає все більше з кожним роком (від «А-ба-ба-га-ла-ма-ги», яка була першою, до «Крокуса», який з’явився щойно в травні цього року); видань про дитячу літературу, таких як «БараБука»; громадських ініціатив, таких як «Батьківський контроль»; педагогів і бібліотекарів, зрештою, ще багатьох розумних і небайдужих людей. І я дуже радий, що рейтинґ «Фокуса» це зафіксував. Працюємо далі.
Дитячі книжки про війну. Чи вони є та чи потрібні? Якщо так, якими вони мають бути? І чи є автори, які впораються із цим завданням — можливо, вже існує українська «нарнія»?
Є кілька книжок, у яких тема війни звучить, але поки що дуже несміливо, другим чи третім планом. На повноцінне художнє осмислення наші дитячі письменники ще не можуть зважитися. Можливо, має пройти якийсь час, а можливо, її пропишуть уже діти цієї війни, коли виростуть і самі стануть письменниками.
І, як на мене, краще вже така обережність, аніж баналізація, «опопсіння». Бо знаєте… Мені й зараз перед очима школа в Станиці Луганській, яка стоїть буквально на лінії фронту – фасадом до річки, одразу за якою позиції російських окупантів. Я спілкувався там з учнями, – а це в мене зазвичай проходить весело, зі смішками, жартами, іграми, навіть трохи балуванням. І ось після зустрічі до мене підходить мама одного з тих хлопчиків, яка спостерігала за нашим спілкуванням, і каже: ще недавно ці діти взагалі не сміялися, не могли сміятися – після того, як кілька місяців відсиділи в підвалах під обстрілами…
Якщо писати про війну по-справжньому – то так, щоб передати цей стан, коли дитина не може сміятися. Колись у нас з’явиться автор, здатний на це, – але то мусить бути письменник рівня Григора Тютюнника, не менше.
Ви частий гість бібліотек із різними проектами: авторським «ЛітФонтаном», проектом PEN «Мереживо», який щойно завершився, Благодійним Фондом Жадана «Книжка на Схід», в межах яких спілкуєтесь із читачами. А от щодо шкільних бібліотек — як на вашу думку, держава має займатися ідеологічним, патріотичним вихованням школярів? Що наразі продукує українська школа? Що у чинній програмі з літератури ви б змінили?
Мені подобається те, як в останні роки реформується молодша школа. Те, що закладено в ідеології НУШ – «нової української школи», – як на мене, має великий практичний сенс. І я це дуже виразно бачу, зустрічаючись із дітками. Особливо в цьому сенсі тішать першокласники – десь із другого семестру, коли вони вже адаптувалися до шкільних вимог і здатні притомно спілкуватися. Лише з лютого до травня цього року я побував, мабуть, у двох десятках перших класів – у різних куточках України, в сільських і міських школах, у державних і приватних, у цілком звичайних і «страшенно елітних»… Так от, незалежно від локації й «ступеня елітності», скрізь очевидною є така тенденція: першачки, які навчаються за програмою НУШ, якісно відрізняються від своїх ровесників, які навчаються за традиційною програмою, – гнучкістю мислення, сприйнятливістю різних емоційних ситуацій у художньому тексті, природністю й легкістю висловлення власної думки.
Великий плюс і те, що в школу, в шкільну програму, нарешті прийшли сучасні, актуальні художні твори для дітей – живий літпроцес. І зараз дуже важливо знайти адекватний його баланс із класикою, яку категорично не можна відкидати, як це пропонують деякі гарячі голови. Тут дуже багато залежить від учителя – і молодших класів, і відтак філолога. Адже, за великим рахунком, головне завдання вчителя літератури – привити дітям любов до читання, показати, якою важливою є художня книжка для роботи душі дитини. Це можливо лише тоді, коли ненав’язливо схилити дитину до «співучасті» в художньому тексті, до того, щоб вона приміряла на себе сюжетні колізії та емоційні ситуації твору.
На жаль, підготовка таких учителів видається мені що далі, то більш проблемною. Я трохи знайомий із ситуацією на філологічних факультетах наших педагогічних вишів, і ця ситуація мене відверто лякає. Притомних викладачів, здатних привити студентам розуміння природи художнього тексту, все частіше виживають з університетів, натомість там править бал псевдонаука педагогіка, розсадниця плагіату й корупції, яка перетворилася нині мало не на аналог «історії партії» радянських часів. І це справжня катастрофа.
І тим паче, я боюся, що «зелені неуки», які зараз прийшли до влади в Україні, на догоду своєму безпросвітному електорату знищать ці чудові паростки шкільної реформи, які щойно почали прокльовуватися, і ще більше поглиблять руйнацію вищої освіти. Дай Боже, звісно, щоб я помилявся, – але передчуття в мене в цьому сенсі дуже тривожні…
У промоції книжок, де місце зустрічам у бібліотеках? І яку вагу мають медіаканали для отримання інформації (інформагентства, facebook, instagram, онлайн платформи для продажу та просування)? Живе спілкування, напевно, ефективніше за спілкування онлайн, але не у кількісних показниках, тим більше із наймолодшим поколінням. Як балансувати між цими платформами?
Як ми вже згадували, у видавництві «Фонтан казок» уже кілька років активно працює програма «ЛітФонтан», метою якої є популяризація сучасних українських письменників і сучасної української дитячої книжки. Це десятки зустрічей щомісяця – ми нещодавно прикинули, що вже понад двісті тисяч дітей в різних куточках України, від Львова до Краматорська, від Одеси до Чернігова, мали змогу поспілкуватися з Сашком Дерманським, Олегом Чаклуном, Сергієм Пантюком, Галиною Манів, Сашею Кочубей, Олесею Мамчич, Сергієм Куцаном, Діаною Мельниковою, Мією Марченко, Сергієм Товстенком, Юрієм Бедриком, Оленою Горобець, Оленою Колінько та іншими сучасними дитячими письменниками. Деякі наші поїздки вже стали традиційними: у листопаді – в Кропивницький, у лютому – в Луцьк і райцентрами Волині, у квітні-травні – в Полтаву… Як показує практика, в школах після візиту такого «письменницького десанту» спалахує справжній читацький бум, а в бібліотеках за сучасними українськими книжки, причому не лише цих авторів, стоять черги.
Це доводить, що живого спілкування таки ніщо не замінить. Але це спілкування було б значно менш ефективним без сучасних засобів комунікації, без інтернету, без соцмереж, де ми так само активно працюємо. Тут усі засоби важливі, але найважливіша – сама книжка, яка має бути доступною дитині. А з цим у нас якраз усе дуже сумно, зважаючи на відсутність притомних книгарень навіть у багатьох обласних центрах, а про районні годі й казати.
Кілька останніх років Український інститут книги, а перед тим мінкульт проводили тендери на постачання актуальних сучасних книжок у бібліотеки. Це дуже важливо, але є одна суттєва проблема: закуплених книжок навіть публічним бібліотекам катастрофічно не вистачає, – а в шкільні, де якісна дитяча література потрібна чи не найбільше, книжки не потрапляють узагалі! Уже десятки років туди не потрапляє нічого, крім підручників! Це проблема, на яку, врешті-решт, мусять звернути увагу притомні державні очільники – якщо вони в нас, звісно, ще залишаться після останніх виборів…
У нас з’явився якісний неперекладний дитячий нон-фікшн?
Починає з’являтися. У цьому сенсі мені, скажімо, дуже імпонує робота письменника і художника Дмитра Кузьменка, відомого також як Кузько Кузякін, письменниці Юлії Смаль з освітою хіміка, письменника Олеся Ільченка з освітою біолога, художниці Марисі Рудської та ще кількох чудових авторів. Але роботи тут ще багато, це ще епізодична, а не системна пропозиція на ринку.
Де проходить межа літератури як ринку та літератури як мистецтва?
У душах читачів. «Ринкові» проекти спалахують щонайбільше на рік-два і гаснуть, інтерес до них втрачається. А література вічна – чи принаймні здатна хвилювати читача багато років.
Потрібне і одне, й інше. Проекти насичують ринок – і на їхньому тлі помітнішою стає література, яка без ринку, зрештою, не зможе повноцінно дійти до читача.
Нещодавно почула від вас думку, що множення видавництв, «як грибів» є позитивним явищем. Водночас, багато хто говорить про недостатню компетенцію у створенні видавництв – брак якісних перекладів, ілюстрацій, редактури і, власне, оформлення. І це не завжди стосується новостворених, зокрема, Євген Стасіневич характеризує цілісну картину із книговиданням як «страх транслювати геть непопулярні речі», що, до речі, є світовою тенденцією. Чи відчуваєте ви, як видавець, тенденції, які воліли б обходити? І чи немає відчуття, що модне та миттєве заслоняє справжнє і чесне, але не таке приємне, емоція перемагає етику?
Зараз ситуація дещо змінилася. На ринку, навпаки, відчувається спад – цього літа він особливо помітний. Навіть великі видавці, які в останні роки пропонували десятки новинок щомісяця, зараз анонсують по дві-три. Ринок перенаситився перекладами, головно нон-фікшн і бізнес-літератури – більше він «прожувати» наразі не може, продажі падають, тим паче, на фоні загалом непевної ситуації в країні. Зрештою, це невід’ємний етап становлення молодого ринку, де лише починають усталюватися спеціалізації і пріоритети. І найдужче від цього потерпають якраз маленькі «нішеві» видавництва, які пропонують унікальний, але дорогий продукт – боюся, що чимало з них змушені будуть узагалі закритись, якщо ситуація не зміниться найближчим часом. А крупні гравці, звісно, на етичні моменти зважати не будуть, – не всі, ясна річ, але більшість із них, – і тому справді є загроза зниження якості видань.
Гадаю, що наш ринок іще не раз так лихоманитиме – принаймні доти, доки він не структурується і великі видавництва не визначаться зі своїми спеціалізаціями. Бо зараз усі, хто має змогу, видають усе, до чого дотягнуться, – головне дешевше придбати права в Європі, хто як може перекласти текст, уписати його в оригінальну верстку і викинути книжку на ринок. Ось тепер цей «бум перекладних видань» і грає з нашими видавцями злий жарт…
З усім тим, я певен, що майбутнє все-таки за нішевими видавництвами, які не женуться за кон’юнктурою, а мають свою спеціалізацію і свого читача, якого вони самі собі старанно вишукують, добирають і плекають. Створюють, так би мовити, перспективний попит на роки наперед.
Але все це стане можливим лише тоді, коли ми матимемо налагоджену й поширену на всю країну систему продажів – принаймні кілька великих мереж книгарень, а не одну-єдину мережу «Є» лише з якимись двома чи трьома десятками магазинів. Поки що наш ринок – це Київ і кілька обласних центрів. Це не ринок, це сльози. Не дивно, що гравці на такому ринку, навіть крупні, мусять кидатися в крайнощі й повсякчас ганятися за кон’юнктурою…
Неможливо не спитати про поєднання дорослої творчості із дитячою — як взагалі це можна поєднувати? Трансформувавшись з декадентських віршів крізь «розщеплення семантики» до медитативної пейзажно-філософської лірики у дорослій творчості, яким є вектор розвитку в дитячій?
Я волію не перейматися «векторами розвитку» – то парафія літературознавців і критиків, – а просто робити те, що мені цікаво. Поезія мені цікава завжди, бо це жива емоція, це «ловлення ритмів світу». А вже в який спосіб ці ритми виливаються на папері, в «дитячий» чи «дорослий» – це ірраціональні речі, де «що менше знаєш, то краще пишеш».
Топ-3 книжки на книжкові канікули:
для дошкільнят:
- Фонтан казок. Антологія сучасної української літературної казки;
- поезія Юрія Бедрика – збірки «Тьотя Бегемотя» і «Снюсь-нюсь-нюсь»;
- серія дитячої фантастики «Мікробот» Олега Чаклуна
для молодших школярів:
- Сашко Дерманський. Серії про Чудове Чудовисько і принцесу Маляку; «Мері»;
- Леся Воронина. Серія «Таємні товариства», «Суперагент 000»;
- Галина Малик. Серії про Алю і вуйка Йоя
для школярів середнього шкільного віку:
- Володимир Рутківський. Серія «Джури», роман «Сині води»
- Зірка Мензатюк. «Таємниця козацької шаблі», «Дике літо в Криму»
- Саша Кочубей. «Сім нескладух Говорухи», «Книга рекордів Говорухи».
1 202 thoughts on “Іван Андрусяк: «Я до дитячої літератури не докотився, а доріс»”