Юлію Ілюху називають майстринею хорошої реалістичної прози. Герої її оповідань — звичайні люди; маленькі, на перший погляд, люди зі своїми великими трагедіями, драмами, перипетіями, зі своїми справжніми щастями. Очевидно, що треба добре знати людей, аби писати про них правдиво і чесно. І схоже, Юлія Ілюха не лише знає людей, вона ще й вміє вловити небо, вигадувати дитячі казки і говорити просто про складне. Українська письменниця, журналістка, волонтерка АТО, Юлія ділиться своїми секретами людинознавста, рецептом хорошого тексту та планами на майбутнє.
Для кого тобі краще пишеться: для дорослих чи для дітей?
Я починала з дорослих оповідань і ніколи не думала, що писатиму дитячі казки. Але з’явився син і так все й закрутилося 🙂 Тепер він замовляє мені книжки і допомагає вигадувати сюжети. Напевно, для дітей писати важче, бо треба весь час в процесі тестувати написане на власному синові, перевіряти, чи цікаво йому, чи відгукується тема, чи просить він продовження. Мені подобається, що, пишучи для дітей, можна не стримувати фантазію і вигадати, наприклад, фантастичну історію з балакучими котами на Марсі. Крім того, дитячі історії пишуться швидше, бо вони менші за обсягом. Але я точно не хочу, щоб мене сприймали лише як дитячу письменницю й хочу повертатися до тих дорослих історій, які я ще не розповіла, бо мені є що сказати.
Ти написала чудову дитячу казку «Про Грицика і Муху Нехочуху». Зізнавайся, написала із виховною ціллю для сина? Є якась історія, пов'язана із народженням і розвитком сюжету?
О так! 🙂 Думаю, всі батьки стикалися з періодом «нехочунства» у дитини. Коли Івану було 5 років, така халепа сталася і в нас. Головний герой казки — хлопчик Грицик, який більше за все на світі любив вередувати, дуже схожий на мого сина зразка 2018 року. Тоді мені захотілося вигадати якусь історію про вередуна, який зміг подолати своє вередунство. Вдень я швиденько накидала половину казки і прочитала сину увечері, і це був перший раз, коли він слухав просто текст без ілюстрацій. Наступного вечора я забирала його з дитсадка і він з порогу запитав, чи будемо ми сьогодні читати про Грицика. Так я зрозуміла, що історія йому «зайшла», і тепер син часто любить повторювати, що книжку про Грицика я написала спеціально для нього.
Нещодавно вийшла твоя чудова яскрава дитяча новинка «Космокоти. Марсіанські хроніки Мурка Мняуска». Вона більше розважальна чи повчальна, як гадаєш? Чи плануєш надіслати примірник Ілонові Маску?
Спершу це мала бути суто розважальна пригодницька історія про котика Мурка, який мріє познайомитися з винахідником Ілоном Маском та полетіти на Марс, щоб стати першим у світі котом-марсонавтом, але в процесі написання все як завжди пішло не так. Ця книга і розважальна, й пізнавальна, і повчальна. Розважальна тому, що там купа різноманітних котів і купа пригод, які ці коти створюють і в які потрапляють. Пізнавальна — бо у ній є інформація про космос, про Сонячну систему, про планети, про Ілона Маска, врешті-решт. Повчальна — бо котик Мурко Мняуск не зупиняється, не впадає у відчай, якщо йому щось не вдається, а вперто йде до своєї мети. Найголовніший посил цієї книги — у кінці. Не буду спойлерити, краще почитати, але якщо коротко — то це меседж берегти свою планету та дбати про екологію.
Щодо Ілона Маска, то після закінчення рукопису мені снився син, ніби я полетіла до США, щоб подарувати йому примірник книги. Тож хто знає, що буде, коли закінчиться карантин.
Загалом чи допомагає наявність вдома дитини із пошуком сюжетів для дитячих книжок? + Чи часто твій син Іван просить тебе розповісти/написати історію «під замовлення»?
Кілька років тому Іван уточнив, чи працюю я письменницею, і почав замовляти мені книжки. Ще до цих замовлень я написала для нього «Історії Цвірінька» — збірку історій про незвичне курча, яке народилося у качиній родині. Він послухав одну з історій Цвірінька й сказав: «Це для дівчаток, напиши щось хлопчаче для мене». Книжку «Як Грицик Муху-Нехочуху переміг» він слухав із більшою цікавістю і навіть просив перечитувати багато разів. А оскільки Іван дуже любить котів, наступну книжку він попросив написати про котика. Вийшла повість про незвичного котика Мурка Мняуска, який став першим у світі котом-марсонавтом. Якщо перші дві книги скоріше для дошкільнят, то історія про Мурка більш доросла, вже для дітей молодшого шкільного віку. Я впевнена, що з часом писатиму і підліткову літературу, адже син дорослішатиме й дорослішатимуть його замовлення.
Тепер, мабуть, доведеться писати книги у співавторстві з Іваном, бо він уже запланував 5 частин продовження пригод Мурка Мняуска у теперішньому й минулому, на землі й у космосі, і мені треба лише встигати їх вигадувати й записувати.
Твою найпершу книжку «Неболови. Навчи мене мріяти» люблять читачі і часто про цю книжку кажуть, що в ній «все, як у житті». Коли ти пишеш, ти більше вигадуєш чи переповідаєш те, що колись чула, свідком чого стала? Який відсоток вигадки і правди у твоїх книжках для дорослих?
Я завжди заспокоюю читачів, які кажуть що плакали над книжкою, що 95 % у ній — це моя вигадка. Дуже часто питають, чи ці історії списані з реального життя. Можу сказати, що з реального життя у «Неболовах» взятий сюжет лише одного оповідання «Марш сепаратистки», але в реальності там був чоловік, а не жінка, й історія у нього була інша. Хоча звісно якісь деталі я випадково підслуховую на вулиці в розмовах незнайомих людей, і вони наштовхують мене на подальший розвиток історії. Взагалі люблю вигадувати й конструювати людські долі, а не списувати їх з життя чи з прототипів. Коли мені кажуть, що ця книжка занадто сумна, бо занадто життєва, я переповідаю історію жінки, яка замовила у мене збірку. Вона написала, що давно вже думає про самогубство, а при отриманні на пошті книжка в неї випадково розгорнулася на оповіданні «По той бік», героїня якого вирішила вкоротити собі віку. У жінки з оповідання все закінчилося добре, і читачка вирішила, що це знак, що в неї теж все буде гаразд. Сподіваюся, так і сталося.
Ти стала фіналісткою конкурсу «Коронація слова» і вийшов у світ твій роман «Східний синдром». Що важливо було тобі сказати у цій книжці?
«Східний синдром» — це дуже важлива для мене книга. З 2014 року я займалася волонтерством, ми з подругою збирали тактичні аптечки для українських бійців в АТО. За три роки передали їх більше 500 штук і я знаю, що принаймні три з них урятували життя. За цей час я чула і бачила багато історій з війни — веселих, сумних, страшних. Якось мені подзвонив хлопець, підрозділу якого ми допомагали, сказав, що він у Харкові й запросив на каву. Ми зустрілися в кафе у великому торгівельному центрі. Тоді мене вразила його поведінка — він був немов затиснутий з усіх боків, нервувався, коли хтось підходив до нього близько, особливо, коли відчував рух за спиною. Коли він взяв чашку з кавою, я помітила, як у нього дрижать руки. За кілька днів він знову подзвонив мені й попросив знайти психолога. Так я дізналася про посттравматичний стресовий розлад, або ж ПТСР.
«Східний синдром» — це книга не про війну, а про повернення з війни. Про людей, яким пощастило повернутись із неї живими тілом, але які не повернулись мозком і душею. Насправді ж це величезна проблема — кілька сотень тисяч людей, які були на війні, мають травматичний бойовий досвід, та їхньою психологічною реабілітацією ніхто, крім купки волонтерів, не займається. І ця проблема буде з нами ще багато років після закінчення війни — а наша війна ще навіть не закінчилася, і хлопці в 20 років уже мають статус ветеранів і ПТСР на додачу.
«Східним синдромом» я якраз хотіла привернути увагу до цієї проблеми — проблеми повернення, проблеми соціалізації в мирному житті тих, хто пройшов війну і кого вона досі не відпускає. З трьох головних героїв книги повернутися з війни й тілом, і душею вдається не всім. Я багато говорила і з військовим психологом, і з хлопцями, щоб ця книга вийшла правдивою. Бо це тема, яка мені боліла і про яку я мала сказати.
Розкажи про проект «Там, де вдома». Як з’явилася ідея і наскільки легко чи важко було пройти шлях від ідеї до книжки?
Мультимедійний соціально-поетичний проект «Там, де вдома» з’явився завдяки видавництву «АССА», зокрема завдяки його директорці Світлані Фельдман. Якось за розмовою вона запропонувала мені видати збірку віршів. Спершу була ідея видати суто жіночу збірку, але таких книг багато. А оскільки в той час я вичитувала верстку «Східного синдрому», то запропонувала зробити книгу про любов та війну, яка стала б своєрідною творчою реабілітацією для всіх учасників проекту. Адже поети, вірші яких увійшли до книги, воювали чи досі воюють на Донбасі, а поетки волонтерили чи чекали когось із війни.
Ми планували, що четверо жінок писатимуть про любов, а четверо чоловіків — про війну. Але в процесі ці теми міцно переплелись: поетки, серед яких я, Марко Терен, Юлія Баткіліна та Наталка Маринчак, писали про війну, адже вона їм боліла, а поети — Валерій Пузік, Влад Сорд, Максим Кривцов, Олександр Лисак — про любов, яка допомагала вижити на війні. Коли я порахувала відібрані для проекту вірші, їх виявилося 112. Я подумала, що це глибоко символічно — адже 112 є номером служби порятунку, і наша книга теж може бути своєрідним порятунком, реабілітацією від війни. Глибоку та змістовну передмову до збірки написав Сергій Жадан.
Проект «Там, де вдома» — це не просто збірка віршів українською, це ще й ютуб-канал з відеопоезіями, де вірші із книги озвучили різні відомі особистості — письменники, актори, журналісти, співаки; а також це книга-білінгва з перекладами віршів англійською. Він став можливим завдяки гранту від Українського культурного фонду. Увесь наклад і української версії книги, і білінгви ми передали в бібліотеки України, громадські організації, військові підрозділи. Цей проект дуже важливий для мене, важливий для багатьох людей, і я рада, що книги знайшли свій шлях до читача, а канал відеопоезій продовжує жити.
Над чим працюєш зараз?
Наразі почала писати повість — продовження пригод Мурка Мняуска, але це буде зовсім інша історія, ніж перша. А ще працюю над новим романом, правда робота майже не посувається через повну й безповоротну відсутність вільного часу на карантині.
Люди часто інтуїтивно відчувають: хороша історія чи погана. Який твій рецепт хорошої історії?
Рецепт хорошої історії простий — повірити в неї самому письменнику. Зануритися в неї, прожити її разом із героями. Прокрутити її в голові у вигляді уже знятого фільму і зрозуміти, чи повірить у цю історію глядач і читач. Якщо ти віриш у неї сам — обов’язково повірять й інші.
ТОП-5 книжкових рекомендацій від Юлії Ілюхи
Оскільки зараз із сином я читаю більше дитячих книжок ніж дорослих, то половина списку буде для дітей:
- Серія «Історії порятунку» Люсі Деніелс. Ми з сином уже прочитали всі чотири книги і з нетерпінням чекаємо продовження. У них ідеться про друзів Сема та Амелію, які допомагають ветеринарам рятувати тваринок.
- Серія «Коти-вояки» Ерін Гантер для дітей 9+. Ми з Іваном пробували її читати, але для нього вона ще задоросла, тож відклали її на потім, але для підлітків, які люблять пригоди та котів — це саме те, що треба.
- Збірка оповідань «Моноліт» Валерія Пузіка. Це один з авторів проекту «Там, де вдома», який пише не лише вірші, а й болючу прозу про війну.
- Роман «За спиною» Гаськи Шиян. Літературна премія Європейського Союзу та погляд на війну з іншого боку — з боку жінки, яка залишилась чекати вдома.
- «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена» Сергія Жадана. Думаю, ці вірші вже не потребують жодних рекомендацій. Їх хочеться читати і перечитувати.
277 thoughts on “Юлія Ілюха: «Я завжди заспокоюю читачів, які кажуть що плакали над моєю книжкою»”