У всьому винен ведмідь? #ДвіДумки про «Хованки з хижаком» Ендрю Мейна

Автор книжки «Хованки з хижаком» є не лише письменником, а й ілюзіоністом — ще підлітком він поїхав у свій перший ілюзіоністський тур, а згодом виступав із самим Девідом Копперфілдом. Книга вміщає аж 84 коротенькі розділи, впродовж яких читач дізнається загадкову історію смерті колишньої учениці спеціаліста у сфері обчислювальної біології. Оглядачки блогу Yakaboo вже дізналися усі таємниці розслідування і мають про них #ДвіДумки.

Оглядачки

Юлія Дутка: Коли побачила анотацію роману, зрозуміла, що нас чекає щось феєричне та нелінійне, адже не так часто побачиш розслідування, яке провадить науковець. Те, як це робить Тео Крей, мене захопило. Так, книжку я прочитала практично за один сеанс.

Віталіна Макарик: Я люблю розумних героїв, які використовують спеціальні знання для того, щоб розплутати якийсь секрет. Читаючи про них, і сама ніби розумнішаю – принаймні, дізнаюся нове. Сподівалася, що «Хованки з хижаком» стане однією з таких книжок, які не просто розважають, а й дають насолоду мізкам. І не помилилася.

Тео Крей – програміст з лопатою

Юля: З перших сторінок ми стикаємось з чимось страшним. Ми бачимо дівчину біля вогнища, хлопець якої відійшов «в кущі», тільки щось довго не повертається. Вона йде на пошуки і знаходить черевик… А потім на неї нападає щось велике і масивне. Ведмідь? 

«Келсі гадки не мала, що на неї напало. Але, заціпеніло лежачи і стікаючи кров’ю, одне вона знала напевно – що ніколи не чула про тварину, яка ранить тебе, а потім просто сидить поруч, споглядаючи, як тебе покидає життя».


Ведмедя звинувачують і у смерті молодої науковиці Джун, яку біолог, чи радше біолог-програміст, Тео Крей знав особисто: викладав у неї. Він навіть не підозрював, як сильно вплинув на майбутнє дівчини. Спочатку він думає, що дівчину згубила необережність, адже ведмеді нападають на людей дуже рідко, якщо їх не провокувати. Та Джун не здавалась легковажною. Вона була така виважена. Що ж сталось? Крей недалеко від місця трагедії і хоче з’ясувати, що ж відбулось насправді.

Віто, тобі теж щось не сходилось у версії з ведмедем? 

Віта: Так, і я подумала, що в цьому замішаний доктор Крей 🙂 Зрештою, такі підозри були не лише у мене. Дивись: дивний, відлюдькуватий, аж надто сильно перейнявся смертю ледве знайомої колишньої студентки, пішов шукати місце злочину (а, як відомо, злочинців завжди туди тягне!), а його знань цілком досить, аби зімітувати напад звіра. Не дивно, що детективи недовірливо поставилася до його гіпотез і порадили забиратися подалі від їхнього міста й не шукати проблем на свою геніальну голову.

Але шалений доктор не послухався і, озброївшись лопатою, почав у буквальному сенсі розкопувати страшні таємниці. І ось в довколишні поліційні відділки надходять жіночі трупи різної давнини, а в окрузі все більше говорять про дивного вченого. Що ним керує: рішучий намір знайти вбивцю, ким би він не був? Прагнення врятувати потенційних жертв? Чи бажання відкрити світу злочини, про які він, цей світ, досі – ні сном, ні духом?

Мені доктор Тео Крей видався страшенно розумним, цікавим і водночас ненадійним оповідачем. Саме тому від його історії не хотілося відволікатися аж до фіналу.

Пекло з Монтани

Віта: Доктору Крею важливо з’ясувати, ким були інші жертви (і чи були вони взагалі). Пошуки приводять його у маленькі депресивні містечка штату Монтана, в яких нема жодної ознаки того, що ці міста намагаються вижити. Дорогі тачки біля напіврозвалених будинків – це важливий симптом соціальної хвороби, яка пожирає тутешніх мешканців. І пов’язана вона не зі зміною пріоритетів, як спершу хибно вважає професор, а зі способом життя, зав’язаним на наркотиках і проституції. Ну бо, а чим ще зайнятися в цій глушині, де не з’являється нічого нового, а все, що було, успішно занепадає?

Ці містечка – дорога у пекло. Тутешня молодь, особливо дівчата, — надзвичайно вразливі. Нікому їх захистити, нікому вони не цікаві й ніхто їх не шукає, коли вони зникають. Небайдужі знайомі хіба втішаться: вирвалася, значить, з цієї діри! Ці дівчата – ідеальна жертва для вбивці, ким би він не був. А містечка Монтани невтомно їх постачають.

Юля: Тео Крей називає мешканців містечок, які проїжджає, – епідемією. «Це місто –  приклад того, що стається, якщо вбивають найкращих та найхоробріших. Усе, що лишається – епідемія, гірша від ракової, яка перетворює молодь на жорстоких соціопатів». Ніхто не дивується, коли хтось зникає, мабуть, люди просто їдуть, бо ніхто не хоче тут жити. Крей одразу отримує в зуби – бо це один з місцевих бізнесів: чистити пики заїжджим і відбирати гроші, але він й не думає відступати.

Мабуть, спрацьовує впертість науковця, який готовий проводити дослід за дослідом, щоб знайти підтвердження для своєї теорії. Йому раз за разом кажуть: ведмідь, ведмідь, ведмідь… Але з кожною жертвою це здається все менш переконливим. А все тому, що у розслідуванні бракує висококласних експертів-криміналістів та патологоанатомів, щоб побачити, що ушкодження – не від зубів і кігтів.

Наука розслідування

Юля: Хоч раніше дуже любила дивитись серіали «CSI – місце злочину», де злочинця знаходять за часточками ДНК, волокнами та іншими мало не магічними штуками, та «Криміналісти: мислити як злочинець», де ватага науковців-профілювальників з ФБР ліпить такий точний портрет вбивці, що ми його бачимо, те, що робить Тео Крей у «Хованках…» мене здивувало. Його алгоритм з великою точністю відшукує жертв, а знання з біології підказують, де може бути тіло. Тварюка не залишає нікого в живих, окрім… Тому знайти її сліди геть непросто. Ще й тоді, коли у твою версію не вірять. Але Тео Крей творить якусь криміналістикау майбутнього.

Хоч у США вміють ловити серійних вбивць (чомусь саме там їх густота найбільша), –  більшість з них білі чоловіки середнього віку, які мають непримітну роботу і таку ж зовнішність, але злочин такого масштабу і неабиякого рівня зухвалості важко уявити. З «ведмедем» простіше. Цікаво, кого ж натураліст ловитиме у наступній частині, goodreads каже, що їх вже чотири є. 

Віта: «Хованки з хижаком» – це роман, який рішуче руйнує стереотип про те, що місце науки – лише в університетських кабінетах і дослідницьких лабораторіях. Доктор Тео Крей – не класичний біолог, він працює з інформаційними технологіями. І те, що виникає на перетині цих дисциплін, здійснило визначальний вплив на його розслідування. «Натураліст» (саме так, до речі, звучить назва роману в оригіналі), провадячи свої «польові дослідження», робить приголомшливі відкриття. І до останнього не може бути певний, що отримає за них – престижну премію, кілька метрів сирої землі чи місце у буцегарні.

Помічати те, що довкола, фіксувати факти й аналізувати їх – це те, на що надихає діяльність науковця-детектива, і те, що не завадить в повсякденному житті. Взагалі мене вразило те, наскільки легко маніпулювати реальністю або ж, навпаки, розбивати ілюзії з допомогою наукових підходів. І, що важливо, Ендрю Мейну вдалося описати це не сухо й занудно, а справді захопливо. Можливо, тому, що він не лише письменник, але й відомий ілюзіоніст.  Тож, дочитавши цю книжку, шкодуєш лише про одне: надто швидко вона закінчилася. Але тішить, що пригоди Тео Крея продовжуються в наступних романах письменника. І ми з Юлею нетерпляче чекаємо на їхній переклад, правда ж? 😉

Пряма мова

«Голодного ведмедя можна зустріти в межах чутності шосе, де електромобілі «Тесла» мчать під автоконтролем, а у трейлерах дітлахи, швидше за все, дивляться на великих екранах «Зоряні війни», доки в мікрохвильовці вибухає поп-корн.

Природа поруч, хай навіть ви її не помічаєте».

 

«Його вбили у мить спокою, а не в розпалі запеклої битви. Він помер тихо і несвідомо, як і мав. 
Як мала і Джуніпер, у глибокій старості».

 

«Я знаю, що, сидячи тут, у темряві, відповіді я не знайду.  Я просто набираю номер і сподіваюсь, що хоча б раз у житті знатиму, що слід сказати у потрібну мить». 

 

«Жодна тварина не заходить так далеко, як ми, коли настає час захищати членів своєї спільноти».

 

«Ми звикли до телевізійних шоу про резонансні справи, у яких за підозрілих обставин зникають дружина чи чоловік. Чи коли доньку востаннє бачать дорогою кудись, і вона так і не повертається додому.

Всі ці справи мають дещо спільне – тісні сімейні стосунки.

А що ж із самітниками? Що з людьми, які живуть на межі?

Якщо одного дня зникне беззуба жінка, яка жебрає біля входу до супермаркета, хто про це повідомить?

Люди постійно випадають із суспільства. Наркотики, проблеми з психікою… причин багато».

 

«Природа контролює нас більше, аніж нам хочеться визнавати».

 

«Ти срана жертва. Нещасний випадок сповільненої дії, що ось-ось має статися. Якщо чесно, я не маю сумнівів, що ти здатен знайти цього убивцю. Але це мене й лякає. Боюся, ти підеш шукати якісь зачіпки й це буде останнім, що ми про тебе почуємо. Якщо ти маєш рацію стосовно того, що чи хто це зробив, то тіла не буде. Не буде й місця вбивства. Ти просто перетворишся на статистику».

 

«Це убивство мало на меті вирішити проблему. Вас цікавить таке, що було вчинене просто з бажання убивати. Ви розлучаєтесь з дружиною, бо не любите. Ви вбиваєте її – бо ненавидите».

 

«Я дивлюсь у вікно за тим, як наближається тінь. Як воно – заподіяти стільки смертей. Ти перестаєш вважати себе людиною? Уявляєш себе богом, замкненим у людському тілі? Ти взагалі щось відчуваєш? Чи стаєш істотою, здатною на сам лише чисту реакцію — мов рядки коду?»

Кому варто читати

Віта: Тим, хто любить «розумні» детективи і цікавиться науковими дослідженнями.

Юля: Тим, хто хоче вийти за межі просто детективу і дізнатись щось геть нове, побачити розслідування геть з іншого боку. 

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто хоче отримати відповіді одразу, а не після довгих досліджень. 

Віта: Тим, кого дратують наукові терміни і концепції у жанровій літературі.

Схожі книги

Віта: Тему «темної сторони Америки» і занепаду маленьких містечок можна знайти у загадковому трилері Саманти Гант «Містер Сплітфут» або у веселому нон-фікшені Білла Брайсона «Прогулянка лісами». А от трилер чи детектив, в якому розслідування теж веде науковець, я так і не змогла пригадати. А ти, Юлю?

Юля: Я знаю тільки ті, де розслідування веде патологоанатом, – таке є в «Двійнику» Тесс Геррітсен, але так, щоб зі справжнім гіком, то згадалась тільки дитяча серія «Фелікс, Нет і Ніка» Рафала Косіка – тут і винахідник, і програміст розплутують загадки, щоправда, безкровні. Тема зникнення людей нагадала мені ще одну новинку – «Дівчата, які нічого не скажуть» Еріка Рікстеда, та все ж «Хижак» яскравіший. 

(Visited 196 times, 2 visits today)