Що ж там ховається поміж зорями? Ви готові до відповідей? Впевнені? Тоді, повний вперед на швидкості світла!
«Фрактальний шум» Крістофера Паоліні – це напружена подорож до найтемніших глибин космосу та людської свідомості. Там наука стикається із ірраціональним, а логіка – з жахом незвіданого. Віддалена планета Талос VII приховує жахливі таємниці. Що то за величезна діра? Наслідок катаклізму, відбиток іншої цивілізації… Екіпаж космічного корабля «Адамура» відчайдушно скеровує звій зореліт саме туди! Що кожен із героїв знайде в результаті цієї одіссеї? Чи взагалі пожалкує про те, що зазирнув в ту Скриньку Пандори… Шанувальники космічних трилерів та філософських романів – особлива увага! Приємного знайомства із твором!
Уривок з книжки
РОЗДІЛ І
* * * * * * * *
ЗМІНА ПЕРСПЕКТИВИ
1.
25 липня 2234 року було виявлено аномалію.
На борту НСС «Адамури» була корабельна ніч і всі вогні були або вимкнені, або приглушені та налаштовані на червоне світло, аби не порушувати циркадний ритм екіпажу. Коридори та кімнати корабля наповнила тиша… проте не абсолютна. Вентилятори системи життєзабезпечення створювали постійне фонове гудіння: заспокійливий білий шум, який невдовзі ставав непомітним.
Поза межами «Адамури» газовий гігант кольору піску Самсон віддалився на чорному тлі космосу.
2.
У лабораторії корабля було тісно. Обладнання виступало зі стін, займало центр приміщення, залишаючи вузькі проходи. Через роботу комп’ютерів тут було тепло, а повітря було важким, задушливим. Численні крихітні індикатори скидалися на сузір’я, розкидані серед темних деталей техніки.
Алекс Кричтон сидів біля голографічного дисплея, розташованого в одному з кутків, і намагався прочитати результати з датчика, який вони напередодні спустили в атмосферу Самсона. Вуглець, аміак, метан… Список розпливався перед його очима. Було вже далеко по опівночі. Проте він все ще не закінчив свій звіт, на який капітан очікував з самого ранку.
Було б розумно написати звіт того дня, коли він мав ще трохи сил. Це було б найкращим рішенням. Алекс знав це, однак не міг примусити себе надрукувати бодай слово. Як і в інші дні, він не почувався мотивованим у години активності. Ночами було не набагато краще: іноді напад паніки призводив до короткого сплеску продуктивності, але навіть тоді якість його роботи була низькою. Алекс страждав від недосипання, але не хотів приймати таблетки для підвищення працездатності, як-от стімвер. Бо який у цьому сенс? Щоб почуватися краще? Цього б не сталося. Допоки йому вдавалося уникати чергової прочуханки від капітана Ідріса, його не хвилювало, чи потрібно щось робити. Зрештою, нічого з цього не мало значення. Принаймні не для Алекса.
Голограма пливла перед ним, а цифри ніби відірвалися від тла.
Алекс покліпав очима, але це не допомогло. Змучений, не маючи сил впоратися з фрустрацією, він схрестив руки на пластиковому столі та поклав на них голову. Пасмо чорного волосся впало йому на чоло, затуляючи очі.
Як давно він стригся? Три місяці тому? Чотири? Це було перед тим. У цьому він був упевнений.
Він уткнувся обличчям у складені руки, і ще довго гудіння вентиляторів було єдиним звуком, що лунав у лабораторії.
3.
«Раніше».
Ще ніколи якесь слово так не мучило Алекса. Перед від’їздом з Ейдолона. Перед тим, як записатися в дослідницьку експедицію. Перед похороном.
«Раніше»…
В А-образному меморіальному центрі було яскраво і сонячно. Так яскраво і сонячно, як буває тільки в нічних кошмарах. На панахиді були всі їхні друзі, його та її. Родина також. Це було найгірше. Її батько з великою кошлатою головою бурмотав поради та висловлював співчуття, які нічого не означали для Алекса. Її мати, крихітна, худорлява жінка, вчепилася в його руку, ридаючи так несамовито, що Алекса це дуже відштовхувало. Звісно, вони хотіли як краще. А як інакше? Їхня єдина донька була мертвою, а тут був він — живе нагадування про дитину, яку вони втратили.
Але їхня прихильність була нестерпною для нього. Кожна мить була мукою. Він спіймав себе на тому, що дивиться повз її батьків на лави з темного дерева яккаме. Вони здавалися гострими, як бритва, у ясному, схожому на скло світлі, що струменіло крізь вікна, які виходили на схід. Таким був увесь цей світ, вирізьблений найгострішим і найболючішим з інструментів — скорботою.
У передній частині центру стояв бетонний вівтар, а на ньому — те, на що він не хотів, не міг дивитися: полірована титанова урна, яку він вибрав три дні тому, не зважаючи на вигляд, поки директор похоронного бюро пропонував йому різні варіанти. Лейла, як і всі колоністи, які загинули на Ейдолоні, була кремована. Прах до праху, попіл до попелу… Алексу було боляче уявляти, як полум’я охоплювало її тіло. Йому здавалося непристойним те, що її тіло зазнало таких мук, що її клітини — все ще живі за більшістю біологічних показників — повинні були кипіти, тліти і спопелятися в печі похоронного бюро.
Меморіалістка була поважною жінкою з похмурим обличчям. Вона ставилася до процесу належним чином, розповідала про все детально й виважено. Алекс слухав її, але не чув.
Згодом меморіалістка принесла йому урну. Її сіра уніформа була охайною і чистою, але від неї тхнуло консервантами, наче вона була забальзамована. Від цього запаху Алексу хотілося втекти.
Він відчув вагу урни. Вона була важка, наче тягнула його донизу, до землі, до кінця всього сущого. Він на це не зважав. Життя мусить мати вагу. Неважливо, старий ти чи молодий, прах не має бути легким.
Алекс не подивився на урну, коли отримав її. Ані тоді, коли приніс її до їхнього з Лейлою купола. Ані тоді, коли поставив урну на полицю в глибині її шафи. Ані тоді, коли через чотири тижні він спакував свою єдину сумку, замкнув герметичні двері і пішов. Урна і прах у ній не належали їй. Вони були чимось іншим, тьмяним і неживим, безбарвним.
Але навіть не глянувши на неї, Алекс бачив урну, її відполіровані вигини, відчував, як вона стоїть вдома, наповнена тягарем істини, яку не можна заперечити.
І він ненавидів її.
4.
Тихий сигнал розбудив Алекса.
Він розгублено озирнувся довкола. У лабораторії, як і раніше, було темно. Нічого не змінилося.
Алекс витер засохлу слину з рота і перевірив свій дисплей, було 2:14. Він мав би бути в ліжку ще кілька годин тому. У кутку дисплея блимало повідомлення. Він натиснув на нього.
<Прийди до мене. Ти нізащо не повіриш. — Йона>
Алекс нахмурився. Чому Йона все ще не спав? Картограф не був совою. Ніхто з команди дослідників не був совою, окрім Алекса. І навіщо запрошувати на розмову? Інші зазвичай не взаємодіяли з ним, і це цілком влаштовувало Алекса. Розмови забирали забагато енергії.
Протягом хвилини він розмірковував над тим, чи варто йому вставати. Алекс не хотів цього, але, незважаючи на свою виснаженість, він втомився бути самотнім, і прихована цікавість здолала його.
Врешті-решт він виштовхнув себе з маленького стільця, що був втиснутий у стіл. М’язи його спини боліли, коли він стояв, а ліве коліно нило — давня лижна травма нагадувала про своє бісове існування. Незважаючи на всі чудеса сучасної медицини, дещо виправити було неможливо. Лікарі стверджували, що суглоб у порядку. Було просто… боляче. Як це часто буває в житті.
Алекс взяв свою чашку з челлом — напій був вже холодним, але все ще мав пряний аромат — і вийшов з тьмяної, залитої червоним світлом лабораторії.
У головному коридорі було пусто. Сірий метал відлунював його глухі та самотні кроки, наче нікого, крім нього, на «Адамурі» не лишилося.
Він не став дзвонити, коли дістався до станції спостереження, — просто натиснув кнопку біля дверей, і вони відчинилися з гучним брязкотом.
Йона відірвав погляд від дисплея. Світло від голограми залило його виснажене обличчя нездоровим жовтим кольором. Невиразні зморшки проступали навколо його очей, наче дельти пересохлих річок. Вони навіяли Алексу згадку про річки Ейдолона. Як би він хотів, щоб вони їх не нагадували.
— Отже, ти прокинувся, — сказав Йона. Його голос був напруженим і хрипким. — Комп’ютер сповістив про це.
— А як щодо тебе?
— Я був зайнятий. Не міг спати; це не має значення. Іди поглянь. Цього разу я влучив у самісіньке яблучко, — його очі виблискували гарячковою напруженістю.
Алекс зробив ковток челлу і став поруч із Йоною. Чай обпік йому губи і рот, залишивши відчуття тепла.
На дисплеї було зображення пласкої коричневої рівнини. Він здогадувався, що це десь на північній півкулі Талоса VII, другої планети в системі. Маленька темна пляма, наче крапля чорнила, виднілася в центрі порожнього ландшафту.
— Ти про це? — запитав Алекс і вказав на ту точку.
— Так, — підтвердив Йона. Він потягнувся до зображення і, розвівши руки, збільшував його до тих пір, поки пляма не заповнила весь екран.
Сплеск адреналіну почав розвіювати туман у голові Алекса. «Чорт».
— Ага.
Це була не пляма. Це була діра. Ідеально кругла діра. Коли Алекс втупився в зображення, печіння в його очах посилилось.
— Ти впевнений, що вона справжня? А може, це якась тінь від чогось… або гра світла?
Йона взявся за краї голограми і повернув її, показуючи ландшафт з усіх боків. Безсумнівно, чорна ділянка була дірою.
— Я помітив її відразу ж після обіду, але мені довелося зачекати, щоб зробити знімки під іншим кутом, щоб впевнитися на всі сто відсотків.
— Чи може бути, що це яма?
Йона фиркнув.
— Така велика?
— А який масштаб?
— П’ятдесят кілометрів звідси сюди, — Йона вказав на точки в протилежних сторонах діри.
— Чорт!
— Ти вже казав це.
Цього разу його тон не дратував Алекса. Діра. Кругла діра. На незаселеній планеті, що розташована майже за сорок світлових років від найближчої колонії. У будь-якому разі вони вважали, що вона безлюдна. Всі ознаки вказували на те, що Талос VII була мертвою, сухою планетою. Хіба що на ній було поховане все живе. Або ж воно настільки змінилося, що його неможливо впізнати.
У нього під пахвами стало волого.
— А що сказала Шара?
— Я ще не сказав їй. Знаєш, розум нашого корабля теж потребує сну.
— А хіба в правилах не вказано…
— Я повідомлю про це вранці. Немає сенсу квапити події, поки я не отримаю більше даних. — Йона зиркнув між ним і дисплеєм. — Але я не міг тримати це все в собі.
Я мусив це хоч комусь розповісти, а ти наш штатний ксенобіолог. То що думаєш?
— Я… Я не знаю.
Якби діра була штучно створеною, це був би перший прямий доказ існування розумних, самосвідомих інопланетян. Про це ходили чутки і натяки, навіть ще до експансії гуттеритів, але жодного разу не було суттєвих доказів. Жодних чітких підтверджень.
Алекс зробив ковток, дивлячись у центр безодні. Вона була занадто великою. Занадто досконало симетричною. Навіть з огляду на всі досягнення протягом останніх кількох сотень років, він не вважав, що люди могли зробити подібну діру. У них би просто не вистачило вільного часу або енергії. Та й взагалі, для чого? Досконалість передбачає серйозність мети, і було лише кілька цілей, які здавалися цілком імовірними: продовжувати наукові дослідження, допомогти захиститися від якоїсь екзистенціальної загрози, задовольнити релігійну потребу або слугувати витвором мистецтва. Останні два варіанти лякали найбільше. Будь-який біологічний вид, який міг би дозволити собі використати таку кількість ресурсів на несуттєвий проєкт, міг би з легкістю знищити будь-яке людське поселення, включно з Землею.
Досконалість у цьому випадку була попередженням, до якого слід прислухатися.
Запаморочення порушило його рівновагу, коли Йона нахилив зображення. Алекс вхопився за край дисплея, щоб втриматись і запевнити себе, що він все ще стоїть в «Адамурі».
Діра наводила на нього жах. І все ж він не міг відвести від неї свій погляд.
— Чому ж ми не помітили її раніше?
— Вона занадто далеко, і ми з Єшею не мали на це часу. Ми були завалені складанням мапи всіх супутників навколо Самсона.
— Ти впевнений, що це не яма?
— Це неможливо. Вигин краю змінюється менш ніж на пів метра. Точна величина буде невідома, поки ми не підійдемо ближче і не зможемо отримати більш якісне сканування, але ця діра неприродна, це я тобі можу сказати з упевненістю.
— Наскільки вона глибока?
— Знову ж таки, цього я не можу сказати. Поки що не можу. Глибока. Можливо, навіть кілька кілометрів завглибшки.
Поту під пахвами Алекса стало більше.
— Кілометри.
— Так… Якщо це те, чим воно здається…
— Що б це в біса не було.
Йона продовжував наполягати на своєму.
— Якщо це те, на що воно схоже, тоді ми говоримо про одне з найважливіших відкриттів в історії. Нарівні з надсвітловою швидкістю. Чорт забирай, навіть якщо це й справді просто велика діра, про нас все одно напишуть у всіх журналах звідси й до Землі.
— Хм.
— Що? Ти так не вважаєш?
— Та ні, просто… Якщо це було кимось створено, то де, бляха, ті, хто це зробив?
