Марія Титаренко — кандидатка наук із соціальних комунікацій, до 2012 року викладала на факультеті журналістики в ЛНУ ім. І. Франка, і після цього заснувала Магістерську програму з медіакомунікацій в Українському католицькому університеті. Її книга «Комунікація від нуля. Есеї для Мані» подає порівняння в спілкуванні між дорослими й дітьми, показуючи комунікацію, яка не входить в звичні нам рамки, — з позиції дитини, ще не обтяженої шаблонами та кліше. Авторки блогу Yakaboo вже мають про цю книгу #ДвіДумки.
Оглядачки
Віта: Прокачувати комунікативні навички ніколи не пізно, і вже точно їх ніколи не буває досить. Бо хоч ми все активніше користуємося різноманітними месенджерами і гугл-транслейтами, які дозволяють доставити повідомлення будь-якою мовою у будь-який куточок світу за лічені секунди, людство досі страждає на misunderstanding. «Комунікація від нуля» – це спроба зануритися до витоків, до первісної комунікації, без слів. І вже від неї вибудувати вміння говорити з людьми так, щоб тебе почули й зрозуміли.
Юля Дутка: Список з рекомендованою літературою, яку задала нам студентам-журналістам Марія Титаренко, яка тоді тільки повернулась з Америки, до заліку, в мене ще десь зберігається серед університетських паперів. Треба було прочитати по твору до кожного напрямку, а вибирати було з чого. І як ми всім курсом читали: на кожній перерві, через пару… Я навіть насмілилась почитувати Діккенса на парі в професора. Спалилась, звісно, але не вигнав, бо все ж Дікенс. Словом, про Марію Олексіївну в мене найтепліші спогади, тож, коли побачила у неї на сторінці у FB, що незабаром вийде книжка, знала, що мушу її прочитати.
Як для доні
Юля: Ця книжка дуже тепла. Погодьтесь, важко знайти щось тепліше, ніж спілкування мами й доні. Але ж орієнтована вона на дорослих, тому авторку я бачу перед собою як коліжанку-наставницю, яка за доброю кавою (хоча для цієї вже холодної осені радше какао з зефіром або й глінтвейн) розповідає про те, в чому розуміється краще. Вона захоплена та осяйна, а те, що вона розповідає, фантастично цікаво і зовсім не відірвано від мого повсякдення. Намагаюсь запам’ятати деякі цитати, ось як ця:
«Колобок мусив померти. І не тому, що втікати від батьків чи бабусі-дідуся – погано. А тому, що спрацювали елементарні закони комунікації: помилка у спілкуванні коштувала Колобкові життя. Звісно, я так пояснюю не трирічній Мані, а своїм студентам. У казці, по суті, закладено головний алгоритм комунікації, інакше кажучи, відому базову модель комунікації Лассвелла (ще 1948 року): адресант – повідомлення – канал – адресат – ефект».
Зізнаюсь, саме з такого «підручника»-збірника коротких есеїв, кожен з яких концентрує певну думку, я хотіла б почати своє вивчення комунікації, зокрема масової, в університеті, але й зараз не надто пізно вчитись комунікувати ефективніше та приємніше.
Віто, а що ти взяла з цієї книжки?
Віта: Для мене ця книжка також дуже легка і весела. А ще вона про те, що навчати й навчатися – це ті процеси, які мають рухатися паралельно, особливо якщо справа стосується комунікації. Навчаючи доньку комунікувати із зовнішнім світом, авторка і сама навчається в неї помічати дрібні, але важливі нюанси, модифікувати слова, щоб якнайкраще передати півтони і відтінки сенсів, створювати нові слова, керуючись глибинною і чистою логікою дитини. Маня генерує надзвичайно влучні новотвори – «їсторан» замість «ресторану» (справді, ми ж ходимо туди їсти!), «кінопланетяни» замість «інопланетян» (бо де їх побачиш, як не в кіно?), «білясніжники», бо ж ростуть ці квіти біля снігу, а не під ним… Слухати її, нотувати за нею – чисте задоволення для мами-журналістки і медіадослідниці.
Але насправді кожен із нас, хто має вдома дитину (чи свою, чи молодших братика-сестричку або племінника/цю), отримує унікальну можливість спостерігати за творенням нової мови. З «лепетання» малюків можна виловити справжні діаманти, які мають усі шанси колись поповнити академічні словники. Моя донька Саша, коли їй було зо три роки, вигадала збірне слово, яким називала жіночок, котрі співали з її бабусею в церковному хорі, – «аміньки» (від часто повторюваного «амінь»). Воно міцно прижилося в нашій сім’ї і вийшло за її межі. Бо ж наскільки зручніше замість довгого і формального «церковна хористка» сказати коротке і зрозуміле «амінька».
КоМАНІкація для професіоналів
Віта: І хоч Марія Титаренко написала есеї для Мані, насправді це швидше така собі Манина наука, коМАНІкація, уроки якої авторка бере у своєї доньки і згодом передає студентам. А ще авторка активно використовує на своїх заняттях з медіакомунікації досвід і поради закордонних колег. І ці різноманітні креативні вправи, які дозволяють випробувати найрізноманітніші техніки мистецтва спілкування, справді прокачують майбутніх професіоналів. А у мене викликають напад заздрощів до тих, хто брав участь у цих практикумах-семінарах, де студенти малювали словами, перекладали на писаний текст мову чайника, вели щоденник брехні і виконували безліч інших дивних, але корисних завдань. Адже усе це допомагає відточити найдрібніші складові комунікації – від подолання страху виступів до використання метафор, від інтонації до зовнішнього вигляду.
На цих заняттях скотч, який зазвичай асоціюється із перерваною комунікацією (символ – заклеєний скотчем рот) перетворюється на «злітну смугу», що допомагає налагодити комунікацію в товаристві, стає ефективним айсбрейкером. На цих заняттях студенти виправляють викривлення багатовікового «зіпсутого телефона», відкриваючи для себе, що літописний мудрець розтікається мисью-білкою, а не мислію-думкою по древу. Вони дізнаються про комунікацію за межами можливого і пробують вивчати світ з точки зору дитини – у буквальному сенсі з тієї висоти, з якої маленька дитина бачить усе, що її оточує. І якщо короткий переказ цих вправ і практик справляє на читача wow-ефект, то можу собі лише уявити, що відбувається на заняттях!
Юлю, ти була студенткою Марії Титаренко, тож певно чимало знаєш про ком(А/У)нікацію?
Юля: Ми багато говоримо про комунікацію, та чи насправді це вміємо? Часом ніяк не вдається донести свою думку, і наштовхуєшся на відверте нерозуміння або й ігнор. А от діти… діти завжди домагаються свого. І я не про лемент «мамо купи-купи-купи» (хоча він теж часто дієвий). Ви бачили, як легко вони знаходять спільну мову і друзів навіки просто біля пісочниці? Як змушують всіх довкола посміхатись? Як елегантно ставлять незручні запитання, від яких хочеться провалитись під землю? Що це – магія? А от і ні, не магія (адже навіть в «Гаррі Поттері» нормально керувати магією можна тільки з 11 років), а правильно підібраний адресат і спосіб комунікації, бо це критично важливо.
Діти постійно запитують, бо так найкраще здобувати інформацію та дарувати співрозмовникові відчуття важливості. А ще вони не бояться помилок, особливо цього нашого дорослого «облажатись» чи бовкнути якусь дурницю. Ви колись чули, щоб слово «облажався» вживали до якогось дитячого вчинку? Ха-ха, ні! Тому що їхні фейли суспільство сприймає поблажливо. Та й дорослих теж, якщо від цього ніхто не постраждав, — це ми переважно себе накручуємо і мучимо всілякими «а що якби все склалось інакше».
Тож, може, почнемо комунікацію від нуля і повчимось трохи в Мані? Я б не проти.
Покоління тачскринів
Юля: Я з тих старомодних людей, які люблять паперові книжки і рідко дивляться Youtube, бо мені простіше прочитати інструкцію чи рецепт, ніж дивитись ті фільмування (і це не жарт). І вчусь я теж переважно з книжок, бо так звичніше, мабуть. Але мене захоплює, що сучасна малеча поглинає інформацію та напрацьовує корисні навички, переглядаючи відео. Вони не напружуються, але від того їхній запас скілів не стає гіршим за мій. Вони стають відеографами з пелюшок, вони через одного блогери (не творці великих текстів, а інстаграмери чи ютюбери). Що й казати, вони керують цим століттям, бо швидше пристосовуються до нових вимог. А я поки остронь, хоч теж прошарена у соцмережах та додатках, просто не така занурена в них.
Мені хочеться сказати про це століття словами авторки:
«Це буде загальна історія, а отже, нічия. Століття, яке промине повз нас. Як велетенський лайнер повз людину за облавком. Я хочу побачити ХХІ століття не збоку. І не з хвиль за бортом. Хочу його пропустити крізь нас. Я цього вже зробити не встигну. Утім встигне моя доня. Тож це буде її століття. Століття моєї Мані».
Нехай же покоління тачскринів живе в мирі та спокої, нехай на нього не чигають небезпеки з усіх сторін, нехай їй вдається робити правильний вибір чи не щодня.
Віта: Зрештою, хтозна, який вибір буде правильним через 20 років. А через 50? Факт, про який авторка пише з легким смутком, лишається беззаперечним фактом: покоління сучасних дітей зовсім не таке, як наше. Їм легше порозумітися з гаджетами, аніж з однолітками. Вони нетерплячіші, бо знають: паузу можна вимкнути, мультик перемотати, відповідь на повідомлення отримати за кілька секунд після того, як відправиш своє. Вони живуть, не залишаючи за собою чернеток (адже в електронному світі все можна виправити, відредагувати, підрихтувати), зате залишають «цифрові сліди», часто і самі про це не знаючи.
«Комунікація від нуля» – це також нагадування про те, як ми вписуємо в «цифровий світ» своїх дітей задовго до того, як вони самі зможуть погодитися на це або заборонити. Адже кожна мила світлина малюка в соцмережі, кожен запис-згадка пишуть його історію, і то так, що потім «не вирубаєш сокирою» – кеш і логи пам’ятають усе. Тож ця книжка – гарна нагода поміркувати про відповідальність за майбутнє «покоління тачскринів», яке вже живе у цифровому світі, і спробувати налагодити з ним особливу комунікацію. Ту, яка обходиться без знаків і слів. Ту, де слухаєш/говориш серцем.
Пряма мова
- «Мамо, ти забула?» – улюблене запитання моєї трирічної Мані разом із «Мамо, ти не знала?». Дитяча пам’ять не перестає мене дивувати: вона чіпка, як реп’ях. Манина свідомість працює у неперервному режимі save. Я ось думаю, коли відбувається перехід в режим delete? Наша прабабуся Іванка у 80 років почала витирати всі поточні апдейти, зберігаючи на своєму сервері пам’яті усе своє життя до 80 років у найменших деталях. Її внутрішній комп’ютер більше не вміщав інформації».
- «Коли я запитую своїх студентів, чи є комунікацією сон, молитва, сповідь собі, спогади, задума чи ведення щоденника лише для себе, вони найчастіше це заперечують. І дивуються, і навіть дискутують, коли дізнаються, що це теж форма комунікації, яка називається автокомунікацією – спілкуванням зі собою».
- «У топі таких-от списків «страшків»: страх видатися нерозумним, страх неспоможності відповісти на запитання із залу (тобто знову видатися нерозумним), страх забути слова й розгубитися (і знову – нерозумний), страх сказати якусь дурницю (те саме), невдало пожартувати (знов), заговоритися, не вкластися в час тощо. Практично усе це зводиться до одного: всі ми хочемо бути бездоганними. Непомильними. Досконалими. Щоб комар носа не підточив. І в цьому хиба: ідеальних не буває. А якщо такі є – вони викликають підозру. Недовіру. І навіть спротив. Ідеальним не вірять. Ідеальних не люблять. Ідеальні виступи рідко запам’ятовуються, бо вони не вирізняються нічим особливим. Надто рівні. Як щільно підігнані дошки, колоди і камені, між якими комар носа не підточить (звідси – і фразеологізм). На ідеальних дорогах водії засинають – нерівності на дорогах закарбовуються в пам’яті надовго».
- «Те, що людина вибирає сказати про себе за цей коротесенький час – промовляє більше за людину. У стресовий момент (бо представлення перед публікою завжди стресує) та ще й надзвичайній ситуації вогню перед обличчям, людина говорить щиро, як на духу. Вона не має часу грати роль, вигадувати чи брехати. Це зазвичайні прицільні й точні автобіографічні репліки».
- «Наші помилки мають іще один неймовірний і часто недооцінений потенціал: еврики. Помиляючись, ми можемо вийти на нові, досі невідомі рішення. Відкриваємо Америку замість Азії. Винаходимо пеніцилін. Мікрохвильовку. Кока-колу. І пребагато іншого. Отож помилки можуть дорого коштувати – і в позитивному, і в негативному значеннях».
- «Я не можу зрозуміти, чому ми так сліпо віримо й приймаємо політику виходу зі зони комфорту. Чому, навпаки, не плекаємо своїх талантів і дарування в нашій зоні комфорту, інакше кажучи, в зоні сродної праці. Адже ще Григорій Сковорода казав, що така праця робить людину щасливою, бо до неї в людини є хист і покликання, а отже, вона дається легко й натхненно. Чому ми маємо йти проти себе і проти природи? Вочевидь, є у житті випадки, коли варто долати свої страхи, непевності, випробовувати щось нове, пливти проти течії, але не пересаджувати себе на чужий грунт постійно і щоденно, не випирати себе із зони самого себе».
- «Ми часто називаємо дітей «серденьком». Або коханих чи дорогих нашому серцю людей. Думаю, наше серце – найпарадоксальніший орган. Маючи серце, можна бути безсердечним. Мати зачерствіле серце, будучи ще молодим. Мати поранене серце від нерозділеного кохання, а все-таки бути живим-здоровісіньким. Серце вміє вистрибувати з грудей. У п’яти тікати. Стукотіти у скронях. Розриватися. Мліти. Співати. Мріяти. Підказувати. Бути пихатим. Холонути. Нити. Обливатися кров’ю. Завмирати. На серці можуть коти шкребти. І миші. Гадюка ссе коло серця. Говоримо, поклавши руку на серце. На серці можна камінь носити. Під серцем носимо дитинку. Яке ж це серце різне й метафоричне!».
Кому варто читати
Юля: Медійникам однозначно. Тим, хто працює з людьми та прагне налагодити комунікацію якнайкраще, – теж. А ще всім, хто любить притчі та цікаві дитячі словечка.
Віта: Тим, хто працює зі словами, текстами і сенсами, але відчуває, що йому не вистачає креативних інструментів і нестандартних підходів у комунікації. «Комунікація від нуля» стане для вас зовсім не «нульовим» джерелом ідей і натхнення!
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто не любить заморочуватися усіма цими штучками гуманітаріїв, а також тим, хто читає лише художню літературу.
Юля: Тим, хто не прагне порозуміння і взагалі не цікавиться ефективною комунікацією як такою.
Схожі книги
Юля: Посібники з творчопису, зокрема «Пиши. Легкий шлях від ідеї до книжки» Таіс Золотковської.
Віта: Якщо ви хочете поглибити уміння комунікувати/писати сильно, яскраво й переконливо, то можете продовжити з книжкою-воркбуком «Пиши сильно!».
12 thoughts on “Чого діти можуть навчити дорослих у спілкуванні: «Комунікація від нуля. Есеї для Мані»”