«Ти гадаєш, що всі, хто тобі подобається, особливі…» - про що розмовляють з друзями герої роману Саллі Руні.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Як і більшість читачів, про Саллі Руні я дізналася завдяки її бестселеру «Нормальні люди», який мені дуже сподобався. Братися за другу (а точніше — за першу, адже «Розмови з друзями» написана і видана раніше) було трішки страшнувато.
А що, як розчаруюся? Що як отой класний роман письменниці вдався випадково, а те, що було до, і те, що буде після, — не дотягуватиме до нього? Найкращий спосіб боротися з сумнівами — взяти і спробувати.
«Розмови з друзями» переконали, що проза Саллі Руні — це дуже моє. Водночас змусили міцно задуматися: а за що, власне кажучи, вона мені так подобається?
Юлія Дутка: У мене з «Нормальними людьми» трапилася цікава історія. Ця книжка вирушила зі мною у єдину мандрівку 2020 року. Що ж, їй вдалось політати на повітряній кулі світанковою Каппадокією і прочитатись під час трансферів літак-інтерсіті.
Вона стала однією з тих книжок, які подобаються, але подобаються з невідомої причини. Спочатку я грішила, що враження розмиті через те, що читала її далекувато від улюбленого читального місця і взагалі в часи великих емоцій, тож «Розмови з друзями» мали мені відповісти, чи справді Саллі Руні моя письменниця.
1+1=3
Юля: Знаєте, це теж історія про «нормальних людей», які переважно бояться сказати, що відчувають, чого прагнуть і що хотіли б отримати від життя. Здогадуйся, мій милий, здогадуйся… Чи радше, моя мила?
Маємо двох подруг ще зі школи, які досі дружать. У них є минуле, адже колись вони й коханками були, але, схоже, в такого розвитку їх стосунків майбутнього вже немає, але… Не зарікаймось. Екставертка Боббі й інтровертка Френсіс, яка промовляє до нас з цієї книжки. Щоб уявити її, читайте:
«Моя зарозумілість завжди була проблемою. Я знала, що інтелектуальні досягнення щонайбільше морально нейтральні, але, коли зі мною траплялось щось погане, мені ставало краще від думки, яка ж я розумна. Коли в дитинстві мені не вдавалось ні з ким подружитися, я уявляла, що розумніша за всіх своїх вчителів і за будь-якого учня, який коли-небудь вчився в школі. Уявляла, що я — геній, який ховається серед звичайних людей».
Вона мені видається юнкою, яка заплуталась у світі тих, які вже знайшли свої ніші.
Френсіс же торкається порожнечі, яку понад все прагне заповнити. Чому б не заповнити її кимось? Звідси й виростають ще одні дивні стосунки.
Віта: Математика любовних стосунків у цій історії працює не дуже добре. Здавалося б, є дві пари (окей, Френсіс і Боббі одразу заперечили б, що вони не пара, принаймні не в романтичному сенсі — але ж вірші читають разом), і вони, схоже, от-от обміняються партнерами.
Бо спочатку видається, що між бунтаркою Боббі і фотографкою Мелісою виникає якийсь особливий зв’язок. Френсіс почувається між ними третьою зайвою (хоча саме її вірші звели їх разом) і вимушено складає компанію Ніку, Мелісиному чоловіку.
Вона й не сподівається, що вродливий актор, якого можна побачити на театральній сцені чи на екрані ТБ, зверне на неї увагу. Навіть не в романтичному сенсі — в будь-якому. Але стається інакше. І от поки в Боббі з Мелісою відбувається незрозуміло-що (незрозуміло, чи взагалі щось відбувається), Френсіс і Нік закручують роман.
Здавалося б, це має усе спростити: в кожного своя інтрижка на стороні. Але що як кожна дійова особа по-різному це сприймає?
Френсіс тримає броню з покерфейсу і сарказму, за жартами і холодною поведінкою ховаючи жагучі почуття. І їй лишається тільки гадати: чи кохає Нік Мелісу? Чи Меліса достатньо занедбала чоловіка, щоб не зважати на його амурні пригоди? Їм байдуже чи вони одне одного ранять? А що з Боббі? Це вона так ревнує, намагаючись привернути увагу довколишніх до того зв’язку, який бринить між Ніком і Френсіс, чи вона намагається застерегти подругу?
Усе так заплутано в цих стосунках, замішано і на любові, і на відчутті власної неповноцінності, і на ревнощах, і на небажанні змін.
І коли вже здається, що нарешті кожен знайшов найоптимальніше для себе рівняння стосунків, випадковий дзвінок усе повертає до первісного хаосу.
Наче з мему «Я не з такої сім'ї, я з богатої»
Віта: Якби йшлося тільки про кохання чи жагу, все це було б, імовірно, простіше. Але є ще й класова різниця.
Студентки-інтелектуалки Френсіс та Боббі — прихильниці «лівих» ідей (що в західному суспільстві значить зовсім не те, що у нас). А надто Френсіс, яка називає себе комуністкою й дещо осудливо ставиться до величезного будинку, в якому мешкає пара їхніх дорослих друзів, та дещо зневажливо до, так би мовити, проблем першого світу, якими вони переймаються.
Якими смішними видаються переживання через те, який сорт перцю обрати чи оберемки яких троянд придбати для того, щоб прикрасити кімнати, якщо в цей самий час інші люди не можуть купити собі поїсти.
Вступаючи в дискусії про капіталізм і комунізм, критикуючи буржуазний спосіб життя, Френсіс висловлює влучні міркування, але мовчить про те, що бідність — не просто концепт, яким послуговуються інтелектуали.
Бідність — це її реальність, в якій доводиться звертатися за соціальною допомогою для оплати навчання чи тижнями жити впроголодь, бо батько запив і забув перекинути на її рахунок ті невеликі гроші, якими досі їй допомагав. Тому вона оглядає чудовий великий будинок Мелісси і Ніка примруженими очима — поглядом не зневаги, а потаємного бажання. Насправді їй хочеться мати цей будинок, ці меблі, це життя.
Як гадаєш, Юлю, якби вона росла з іншим бекграундом — ця історія склалася б інакше?
Юля: Знаєш, Віто, мене щоразу дивує комунізм в очах західного світу і його романтизація. Ідеалізувати явище, якого не знали, — вельми нормальна людська практика.
Це як мріяти про фантастичну мандрівку, надивившись фоток в інстаграмі, а потім приїхати і побачити, який там срач… Але вони не можуть торкнутись комунізму… хіба що в Китаї, але туристи не особливо його відчувають.
Що може бути доброго в комунізмі? Поки ми цього не розуміємо, для ірландців, а надто для такої голодної богеми як Френсіс, він не просто ок, а, мабуть, єдина можливість жити краще (спойлер, за комунізму їй би краще не було, бо загриміла б за тунєядство).
Вселенська несправедливість того, що всі ми народжуємось з різними ресурсами і можливостями боляче тисне на Френсіс, але вона якось не думає про те, що робота могла б виправити її становище. А могла би.
Вона вибирає заздрити та прагнути до життя, якого не має. І в цьому вона мені вельми не подобається. Тому що ідеалізуванням комунізму не покращиш свого становища.
Аж ніяк. Але спишемо це на її молодість, непристосованість до життя і взагалі поетичний склад розуму, який не бачить приземленого. Наприклад того, що гроші можна було б заробляти й на тому стажуванні, яке вона не цінувала…
Тому ні, не думаю, що в житті Френсіс щось би помінялось.
Нормальне чтиво нормальних людей
Юля: Попри те, що романи Саллі Руні не чіпляють якимись неймовірними пригодами чи несподіваними сюжетними поворотами, їх приємно і цікаво читати. Це немовби спостереження за сусідами, яких не можеш сказати, що любиш, але й ненависними не назвеш. Ти просто живеш поруч і бачиш, що їхні проблеми вельми схожі на твої. Хоча сусідів-поеток та інтелігенток в мене не було, але, впевнена, вони б виглядали саме так.
«Розмови з друзями» окрім багатьох діалогів, які зовсім не оформлені як діалоги, це ще нескінченний потік думок, серед яких чимало перлин.
Як, наприклад, оце: «Ніби коли наші стосунки закінчились, він повернув мене до попереднього статусу знайомої. Роман, може, й закінчився, думала я, але щось закінчене — це не те саме, чого ніколи не траплялось». Ніби й само собою зрозуміле, але як влучно сказано.
Після «Розмов з друзями» важко сказати про що саме ця книжка. Та чи завжди ми можемо пригадати, про що говорили з друзями? Ми радше пам’ятаємо емоції, які пережили у той момент, і післясмак, який залишився. Так от: в цієї книжки післясмак витриманого вина.
Віта: Безумовно, у романів «Розмови з друзями» і «Нормальні люди» є багато спільного. Це і така трішки богемна, університетсько-інтелектуальна атмосфера. І проблема класової нерівності, яка впливає на стосунки героїв. І пряма мова без розділових знаків 🙂 Але подобаються вони мені не за це. А за стиль, який в авторки відчутний і впізнаваний. За розмови героїв — такі, знаєте, з претензією на інтелектуальність, на оригінальність міркувань та ексклюзивність осяянь, причому навіть у максимально побутових ситуаціях.
Вони не просто говорять — вони формулюють свої думки і почуття. Можна було б сказати, що в реальному житті люди так не балакають, але я бувала в середовищі студентів-снобів (привіт, Могилянка!) і знаю, що вони вміють ще й не так 🙂
Проза Саллі Руні — це тексти про молодість. Про спроби примирити читане в книжках, у працях філософів і сучасних романах, із реальністю. Про пошук себе, невідривно пов’язаний із пошуком кохання і своєї ролі в романтичних стосунках (бо коли тобі 20, то саме цим і пора перейматися?).
Герої письменниці, як на мене, часто поводяться інфантильніше, аніж наші знайомі їхнього віку (мені повсякчас доводилося нагадувати собі, що Френсіс і Боббі — 21, бо виглядали вони геть на 16, максимум 18). Але мені страшенно подобалося за ними спостерігати й читати їхні розмови.
«Розмови з друзями» мені дуже сподобалися. Так само вони можуть сподобатися вам. А можуть і ні — такі тексти, підозрюю, заходять далеко не всім. І це нормально. Але все ж таки варто дати їм шанс.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто сумує за снобським університетським середовищем і любить слухати чужі розмови.
Юля: Тим, хто цінує емоцію понад сюжет.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто прагне літератури з чітким сюжетом.
Віта: Тим, кого дратують сюжети, зав’язані на любовній драмі.
