Класика наукової фантастики, що за своєю популярністю перевершила навіть трилогію «Володар перснів», — «Дюна» Френка Герберта. Цього року читачів, що відкладають книжку через кількість сторінок, порадувала його графічна адаптація.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Оригінальну «Дюну» я, відверто кажучи, не читала, хоч перша книжка серії давно стоїть в мене на полиці. Все якось бракує часу зануритися у цей масштабний світ, вигаданий Френком Гербертом. Але познайомитися з цією культовою історією, як з’ясувалося, можна у набагато простіший спосіб — завдяки красивезній і дбайливо пропрацьованій графічній адаптації.
Юлія Дутка: Я вже давно кружляю навколо «Дюни» Френка Герберта , але те, що серія велика і книжки в ній товсті,постійно мене зупиняє. Хоча після прочитання біографії Девіда Лінча (а він створив першу іконічну і, подейкують, не дуже вдалу екранізацію роману), захотілось і глянути фільм, і з романом порівняти. Але поки збиралась вийшла ця красивезна графічна адаптація, яка з моїм браком часу — прекрасний спосіб познайомитись з цим Всесвітом і вирішити, чи хочу читати далі….
Піски Арракіса
Юля: Далека планета одразу зустрічає нас духмяною пустелею, спекою та надмірною сухістю. Вода тут розкіш, але не вона головна валюта. Арракіс — планета спецій. Їх тут видобувають просто серед пустельних просторів величезними потужними машинами. Можна тільки уявити, яким ароматом там повіває. Але, хоч би як смачно там пахло, Арракіс — планета жорстока і виховує людей (якщо ця назва доречна) з жорстким характером. Її не назвеш безсердечними чи закостенілими, вони — продукт важких умов, в яких звикли виживати.
Але правляча верхівка ж не буде виживати, чи не так? Ніде такого не було, та й тут не буде. В Атридів є вода. Стільки, щоб залитись… Та все ж не вона головний капітал, а спеції, які охороняють гігантські черви. І, поки піддані завмерли в очікуванні того, що ж їм готує нова влада, ми спостерігаємо за побутом цього неймовірного світу.
Що найбільше вразило тебе на Арракісі, Віто?
Віта: Мабуть, лише тут плювок може сприйматися не як образа, а як знак найвищої пошани. Бо волога — то серед усіх цих пісків ресурс настільки цінний, що ним не розкидаються у жодному вигляді, його дарують найважливішим, найдорожчим найціннішим особам. Мабуть, лише тут ризики добування спецій — унікальної речовини — пов’язані не з кліматичними умовами та температурними коливаннями, а з реальною небезпекою — гігантськими червами, що здатні проковтнути і твій добуток, і тебе в одну мить.
До речі, ці спеції або прянощі — це не приправа до їжі, як ви могли б подумати, а речовина, яка дає ряд переваг тим, хто нею володіє — наприклад, продовжувати собі життя чи здійснювати міжзоряні перельоти. І чому вона існує лише на планеті, найбільш ворожій для людей? Може, для того, щоб люди просто так не могли її привласнити? Насправді людство вміє і пристосовуватися до нових умов, і вигадувати різні способи приборкати дику природу, навіть якщо йдеться про далекі планети. Але для цього потрібно об’єднати зусилля. А на Арракісі не всі готові співпрацювати…
Жага влади
Віта: Бо виглядає так, що хто володіє Арракісом — той володіє світом. То такий ласий шматочок Галактики, хоч і небезпечний, але якщо ти намісник самого імператора, з купою охорони та заходів безпеки, то боятися не варто. Хіба що в тебе серед найближчих соратників завівся зрадник. Тоді буде непереливки, бо смертоносна природа, скерована зрадливою рукою, залюбки завдаватиме ударів. Для герцога Лето Атріда ці нові володіння — не дар, а прокляття, адже життя людей, надто ж своїх близьких, він цінує значно більше, ніж прянощі. А першим сюрпризом Арракісу стає замах на його сина Пола. І герцогу нашіптують, що до цього може бути причетною його дружина — леді Джесіка, вихованка школи Бене Гессерид…
Як далеко може піти людина, засліплена жагою влади? Придумати жахливий у своїй підступності план? Здійняти руку на найдорожчих? Знехтувати тими. кого любить? Вороги Атрідів з дому Харконеннів вміло плетуть свою пастку. Але у їхньому страшному плані є кілька моментів, про які вони й самі не знають. Бо не всі із залучених до його виконання жадають влади. Комусь достатньо помсти, хтось націлений виконати пророцтво… І все це засліплює.
Чи, може, пророцтво — це теж історія про владу?
Юля: Все може бути, адже те, що пропонує нам ця графічна адаптація — тільки початок величезної серії, яку почав батько, а продовжив син. Така собі письменницька спадкоємність. А от чи вдасться Полу успадкувати те, до чого його готували — це, мабуть, найбільша інтрига «Дюни». Він має не поступатись мудрістю та силою, а ще… а ще так само має прагнути влади. Але чи про це його історія.
Пол вміло ухиляється від замаху — тому що чекає на щось таке чи тому що звик постійно пильнувати? Він ж бо знає, що в зайд на нових землях спочатку не буває союзників, тож розраховувати він може тільки на тих, кого знає давно, але й чи їм можна вірити? Булава правителя аж надто приваблива і вабить не тільки людей достойних, а ці готові на все, щоб виконати свої бажання. Навіть на фізичне знищення.
Не на своїй землі
Юля: Мені завжди подобався цей вайб зайди: рибини, яку викинуло на берег, людини, яка не може знайти себе в нових обставинах, якій важко пристосуватись. За таким цікаво спостерігати, воно викликає емоції, але Пол, здається, знає правила гри і не такий вже й чужий серед цього піщаного безуму. Чи, може, те, що він залишився без підтримки надає йому такої сили духу? Чи це аристократична кров проявляється таким чином?
Він наче одразу став своїм на Арракісі. Можливо, в оригінальній історії Френка Герберта (до якої мені хотілось би колись дістатись, але це не точно), цей перехід займає більше часу, але в коміксі він такий швидкий, що не надто помітний.
То свій він тут чи чужий?
Віта: Я згодна з тобою: переміщення з водної планети на пустельну — це ще той стрес, який вимагає певного періоду адаптації. Проте не забуваймо: Пола довго навчали й тренували, готуючи до життя на Арракісі. Можливо, навіть довше, ніж самого герцога. Тому він має дуже швидку реакцію, що допомагає уникати небезпек, непогано (хоча, звісно, не ідеально) орієнтується у правилах тутешнього життя. І ще має, так би мовити, фактор Х, який робить його водночас і більшим чужинцем, і більш «своїм».
Від усвідомлення своєї інакшості Пол не почувається ані особливим, ані щасливим. Радше вважає себе потворою, яка здатна усвідомити й осягнути більше, ніж будь-хто, але не спроможна по-людськи оплакати батька. Втім, якщо це вміння допоможе йому вижити, і не лише йому, а й тим, хто на нього розраховує, — то чому б і ні?
Перша частина графічного роману «Дюна» дає нам, читачам, лише зав’язку історії і розгортає яскраву картину поля подій. Але вона інтригує достатньо, аби нетерпляче чекати на продовження.
Кому варто читати
Віта: Тим, хто любить красиві графічні адаптації культової фантастики.
Юля: Шанувальникам міжпланетної фантастики і всесвіту, створеного Френком Гербертом.
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто терпіти не може всі ці космічно-фантастичні штуки.
Юля: Тому, хто вважає, що «Дюну» неможливо намалювати і екранізувати.
