Кохати генія: Красива і трагічна історія дружини Ернеста Гемінґвея

Бути дружиною письменника-початківця, який намагається завоювати собі гідне місце у суспільстві — нелегка задача, в чому Гедлі Річардсон переконалася на власному досвіді. Вона була першою дружиною славнозвісного Гема, який вів далеко не скромний спосіб життя.

Американська письменниця Пола Мак-Лейн вирішила зробити цю історію більш художньою, додумавши певні моменти, але залишивши саму суть без змін. Авторки блогу Yakaboo вже мають про її книгу #ДвіДумки.

Оглядачки

Юлія Дутка: Біографії Ернеста Гемінґвея подобаються мені більше, ніж його твори. Після тієї травми, якої у школі завдав мені «Старий і море» (хоч що б там не казали критики, але гіршої нудьги у своєму читацькому житті я не бачила), довго не могла зважитись спробувати щось ще. Це ж можна знову натрапити та конаючу рибину і дурнуватого старого, який не може визнати своєї поразки. Та потім роман «Прощавай, зброє» запав в душу, а втім все ж менше, ніж біографічні розповіді про мачистого генія, його дружин, котів та вічні пошуки «одного правдивого речення».

Віталіна Макарик: Я також після «Старий і море» довго не могла взятися за Гемінґвея. Але коли взяла до рук ВСЛ-івське видання «Фієста. І сонце сходить», зрозуміла: це любов. А от про його біографію нічого, крім загальних речей (багато дружин, «пий напідпитку, редагуй тверезим», Нобелівка, фінальний постріл у голову), не знала. «Паризька дружина» стала не лише віконцем у життя Гема, а й чесною історією про те, як це — бути дружиною письменника.

Муза ще невідомого генія

Віта: Коли Гедлі Річардсон познайомилася з Ернестом Гемінгвеєм, він був письменником-початківцем, який страшенно хотів досягнути успіху, але не дуже в це вірив. Але тексти (а точніше — листи, які він писав їй часто і захоплено) стали один із важливих гачечків, які захопили її і спонукали їхати разом із ним хоч світ за очі. Гедлі вірила в те, що цей чоловік спроможний досягти успіху. І коли авторитетні літератори нарадили їхати за натхненням і визнанням у Париж, то майже без вагань поїхала з ним. Аби бути поряд, забезпечувати побут, складати компанію і вселяти впевненість у собі.

Втім, Гедлі не була ідеальною музою. Якщо чесно, вона спершу мене тааак дратувала! І я співчувала бідолашному Гему, якому доводилося терпіти оці нерви й вибрики. То вона незадоволена тим, що він їде у відрядження (камон, він же цим заробляє вам на життя!), то губить всі його рукописи (ненавмисно, та все ж). Тоді, коли не було ні бекапів, ні хмарних сховищ, які плюс-мінус надійно зберігають інформацію, загубити текст означало втратити його назавжди. А відновити з пам’яті виплекане-виписане — і зовсім нереально. Я все думала про те, що не впевнена, чи на місці Гемінґвея могла б їй це вибачати. І лише потім зрозуміла, що він має більше підстав просити у неї вибачення.

А у тебе, Юлю, Гедлі які емоції викликала?

Юля: Гедлі мене зовсім не бісила, тому що я вже читала історію, яку розповідає «Паризька дружина» у біографії Гема від Мері Дірборн і знала, до чого йдеться. З усім тим, тут мені відкрилась інша Гедлі, бо все ж тут в центрі вона, а не її буркотливий чоловік, постійно зайнятий підбором слів, журналістською роботою, матадорськими вправами та пияцтвом з богемою. Така непомітна і домашня, вона безумовно йому підходила, адже вміла зібрати воєдино суперечливу душу чоловіка, якому завжди було трохи замало того, що він робить. Вона не зуміла зцілити душевні рани, які він отримав в дитинстві, але, мабуть, серед його дружин вона була найближчою до того.

В Гедлі не було лоску парижанок та того вродженого відчуття стилю, розтягнуті светри і зношені спідниці не додавали їй краси, але вона вміла заощаджувати та купувати для свого Ернеста найкраще на ринку, де так любила гуляти. Вона навіть трохи розчинялась у своєму капризуватому чоловікові, але вони й були добряче схожі, особливо з однаковими стрижками.

Як мило та трепетно починалось їхнє кохання… 

І сонце сходить...

Юля: У біографії Гемінґвея від Мері Дірборн, яку читала задовго до «Паризької дружини», Гедлі приділено не так багато уваги, там на себе ковдру перетягують Гертруда Стайн, Скотт Фітцджеральд, Езра Паунд… Ця богемна тусівка сяє десятками прожекторів, які розтинають нічне небо Парижа. А Гедлі… вона геть зовсім у тіні. Не більше, ніж компаньйонка, а потім всього лиш матір потішного первістка Джона, який мав такий ведмедикуватий вигляд, що його прозвали Бамбі.

Тут же ми бачимо тільки Гема, сонце, яке засліплювало для неї усіх інших, сонце, яке часто ховалось за хмари і по-зимовому зовсім не гріло, ховаючись від усіх у комірчині під дахом. Сонце, ще не визнане світом, але від того не менш яскраве.

«Паризька дружина» — це сходження сонця Гема серед інших не менш полум’яних зірок літератури. Те Сонце зрештою зуміло затьмарити всіх інших та стати центром галактики письменників втраченого покоління. Гем, який був у Гедлі, був ще доволі стерпною версією себе.

Віта: Цікаво (і сумно) спостерігати за тим, як змінюється формат спільного паризького дозвілля у цього подружжя. Спершу вони проводять вільний (цебто не зайнятий роботою і творчістю Гема) час удвох, але щойно він починає обростати літературними покровителями і прихильниками, Гедлі відходить на далеку орбіту. У легендарному салоні Гертруди Стайн її приймають доволі приязно, але чітко вказують, де її місце — з дружинами. І поки митці фонтанують яскравими ідеями і пристрасно їх обговорюють, дружини знуджено п’ють чай. Для Гедлі — далеко не дурної жінки — це випробування, яке сіє в ній відчуття власної нікчемності. Тому вона зрештою і хапається за давнє захоплення грою на фортепіано, адже це допомагає почуватися реалізованою ще десь, окрім сім’ї.

Втім, мандрують вони переважно разом. І ці їхні канікули-мандрівки мають вигляд надзвичайно цікавих і романтичних. Хоча інколи виявляються й доволі болісними для Гедлі. Як ота, яку Гемінгвей так реалістично описав-відтворив у романі «Фієста. І сонце сходить». Чому він списав своїх героїв з усіх, окрім Гедлі? І чому вона зрештою зуміла побороти у собі ревнощі, які мучили її під час усієї поїздки? На ці питання Пола Мак-Лейн пропонує свої відповіді, доволі переконливі і заспокійливі.

Переможцю не дістається нічого

Віта: Але спокій — не той стан, у який ти можеш безпечно зануритися, коли ти — дружина генія, який відчуває пристрасть не лише до літератури. Можна втішати себе думкою, що всі ці жінки, які вішаються на нього і яким він так галантно відповідає, — це лише матеріал для творчості. Аж поки не настає момент, коли усвідомлюєш: його серце вже вкрали. І зробила це жінка, яку ти добровільно впустила у своє — у ваше! — життя.

Але в цій історії, як на мене, немає жертв, бо нема переможців. Ця драма кожного з учасників примушує страждати: і того, який каже (не сумніваюся — справді так відчуває), що кохає обох, ту, яка намагається налагодити відкриті, сучасні стосунки (байдуже, що в душі ця лямур-де-труа викликає спротив), і ту, яка почувається зрадженою обома. 

«Паризька дружина» — красива і сумна історія про те, як народжується і помирає любов. Але її закінчення — це насправді початок нового життя. На Гема чекає слава, часточку якої він навічно присвятить Гедлі. На неї ж чекає майбутнє спокійне, розмірене, далеке від паризького блиску і шуму — і від того, мабуть, щасливіше. Для тебе, Юлю, ця історія має присмак хеппі-енду?

Юля: Гемове життя, як і, мабуть, життя кожного з нас, схоже на його збірку «Переможцю не дістається нічого» — десятки історій щоденних поразок. Хоча… які десятки… З одного боку, Гедлі програла битву за коханого, з іншого — вона знову знайшла сімейне щастя, коли шлюб з шаленим Несто колапсував. Вона не програла, бо перед тим, як пустити собі кулю, змучений та добрячий Гемінґвей все ж зателефонував їй, а не ще комусь зі своїх досі живих друзів. 

Полін перемогла. Полін, яка увійшла в дім Гемінґвеїв як подружка Гедлі, зрештою витіснила своєю енергетикою та харизмою непомітну і домашню дружину. Її історія залишається за кадром, адже у «Паризькій дружині» ми бачимо очима Гедлі, але, думаю, вам варто знати, що другий шлюб Гема був вервечкою скандалів, хоча, мабуть, не таким перченим, як третій… Гламурна Полін постраждала від власної отрути, адже в неї Гема переманила Марта — сильна та цілеспрямована військова кореспондентка. 

Тож нехай Гедлі і не виграла у боротьбі за Нобелівського лауреата, але вона однозначного витягнула щасливий квиток у життя. 

Пряма мова

— Хочу позбутись цього імені. Ернест — це так… тупо. А Гемінґвей? Кому треба Гемінґвея?
— Та, певно, кожній дівчині звідси й аж до Мічиґан-авеню, — думаю я, втупившись собі під ноги, щоб не запалати рум’янцем.

 

— А що у тебе за плани?
— Творитиму історію літератури, мабуть.

 

Господи, як же добре таке чути. Іноді здається, що насправді мені потрібні тільки слова однієї людини. Що мені вдається. Що я не б’юся головою об стіну.

 

Він виглядав красиво. Красиво — саме це слово йому найбільше відповідало. Він виглядав дещо фемінно і водночас досконало та трохи героїчно, ніби щойно вискочив із грецької поеми про любов та війну.

 

— Нічого особливого, — відповіла я, хоча, звісно, це була неправда. Усе, що стосувалося Ернеста Гемінґвея, було особливим.

 

Він кам’янів від паніки: почувався як риба в сітях, яка інстинктивно щосили б’є хвостом, аби звільнитися. Гедлі не винна. Одруження — його ініціатива. Та він не зізнався їй, як сильно боїться. Здавалося, йому треба пересилити себе. В моменти неконтрольованого страху це завжди спрацьовувало. Він боявся шлюбу, але ще більше боявся самотності.

 

— Мені подобається питати, — промовив він. — Мені подобається чути відповідь, навіть якщо я знаю її наперед.

 

— Хочу написати одне правдиве речення, — повторював він. — Якщо мені вдасться написати одне речення, невимушене і правдиве, на день, я буду задоволений.

 

«Відкинь усе зайве, — проголосив Езра». — Подивися в очі моторошності скорочення. Не кажи аудиторії, що ти думаєш. Покажи їй це діями».

 

Розумом це тяжко пережити, — додав Ернест. — Неможливо без наслідків перескочити цю прірву. Ти застрягаєш або в одному світі, або в іншому, чи зависаєш десь поміж ними. А потім різкий колапс. 

 

Невірність не заразна. Це не кір.

 

Жоден письменник чи художник — будь-яка людина, хто вкладає душу у свою працю, — не залишила б ту валізку в потязі. Бо вона знала б її вартість.

 

— Не можу довіряти людині, яку не бачив п’яною до втрати свідомості.
— Чоловіки чують те, що хочуть почути, і навигадують решту.

 

Її слова ідеально пасували до його вух. Вона говорила саме те, він найбільше хотів почути. Ці слова стали могутньою панацеєю для них обох.

 

Кохання — це кохання. Люди під його впливом чинять непоправні дурниці.

Кому варто читати

Юля: Шанувальникам Гемінґвея та його біографій. Ця несхожа на інші, тому раджу її навіть більше. 

Віта: Тим, кого цікавить природа творчості, і зокрема — постаті тих, хто забезпечує письменницький «тил». А також шанувальникам непопсових романів про стосунки й історії кохання.

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто вірить лише документально підтвердженим фактам і кого дратують охудожнені біографії.

Юля: Тим, хто вважає, що у всьому і завжди винна жінка. Від принципів все ж важко відмовлятись. 

Схожі книги

Юля: Раджу біографію пера Мері Дірборн «Гемінґвей» і, певна річ, збірку «Переможцю не дістається нічого», щоб відчути стиль Гема на власній шкірі. 

Віта: «Паризьку дружину» варто читати в парі з романом «Фієста. І сонце сходить», щоб зрозуміти, про що йдеться Полі Мак-Лейн. А якщо хочете дізнатися про Гема більше перевіреної, правдивої інформації — беріться за книжку «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя» Майкла Катакіса.

(Visited 231 times, 1 visits today)