Шлях до літературного дебюту: досвід автора українського фентезі Павла Дерев’янка

З Павлом Дерев’янком ми познайомились цього року під час підготовки до Книжкового Арсеналу. Його шлях до першої книжки досить нетиповий для України: Павло не бере участі у літературних конкурсах, не відвідує семінарів та літературних шкіл, називає себе людиною з вулиці і має при цьому всьому справжню літературну агентку. Його перша книжка «Аркан вовків» — перша частина майбутньої трилогії «Litopys Siroho Ordenu» встигла стати хітом продажів магазину Yakaboo, а що в планах у цього автора далі і які виклики кидає йому життя? Про все це поговорили з ним в одній із київських кав’ярень, куди Павло приїхав на власному мотоциклі.

— Я вже бачу, що ти надаєш перевагу каві.

— Ні, я більше люблю чай, просто треба бути бадьорим — я ж за кермом.

— Перше питання буде дуже простим. Чому ти вирішив, що повинен писати книжки?

— Ця історія називається дитяча мрія. У дитинстві, як і майже всі діти, багато фантазував, ким стати, змінював плани щомісяця чи мало не щотижня. Однією з тих мрій було написати книгу. Саме вона не забулася, і, як не дивно, я робив кроки у цьому напрямку (здебільшого то була дитяча писанина). Потім у підлітковому віці відкрив для себе Толкіна та інше фентезі, після чого зрозумів, що хочу писати саме в цьому жанрі. Подальші спроби вже були у фентезійному напрямку, з різними інтервалами, у різні часи. Загалом ця мрія не полишала мене від п’яти років. Можна назвати її закритим гештальтом, але я не збираюся зупинятися та писатиму далі, далі й далі.

— А вірші ти писав?

— Ні! От взагалі. Поезія не моє, абсолютно. Максимум, на який я був спроможний — хайку, бо там не потрібно нічого римувати.

— Але там потрібні філософські думки.

— Так, так. От з цим було простіше, ніж з римою. У мене з поезією все дуже погано, серйозно (сміється).

— Якщо була така мрія, писати книжки, чому ти не став вивчати літературу, чому переклад, як так склалося?

— За дипломом я перекладач, але з дев’ятнадцяти років працюю не за фахом із меркантильних причин: заробіток. Професію обирав для фінансової стабільності, хоча, сподіваюся, років через десять зможу забезпечувати собі життя творчістю. Зараз в українських реаліях це складно, проте цілком здійсненно. А щодо профільного літературного фаху – маю сумніви, що він би сильно допоміг мені зараз. Цікаво писати можна і без ґрунтовної філологічної освіти. 

— З яких мов ти перекладав?

— Англійська і арабська. 

— Це нетипово: арабська. Чому саме вона?

— Думав так: це офіційна мова більше двох десятків країн, які займаються нафтобізнесом і туризмом. Але я не врахував того, що арабська, яку ми вивчаємо, є офіційною літературною мовою: вона використовується дикторами на телебаченні, політиками для публічних промов, авторами при написанні книжок, а в побуті кожна держава має власний діалект, який може ще й різнитися всередині країни. Якщо ти хочеш працювати із Сирією, маєш вчити сірійський діалект, з Єгиптом — єгипетський. Араб із Лівії не зрозуміє араба з Магриба. Якби продовжував цим займатися, то мав би вчити діалекти (коли є база, це відносно нескладно), але я пішов іншим шляхом — запросили в IT-індустрію, коли це ще не було мейнстрімом, і відтоді я у ній залишаюся, про що не шкодую.

— Твій шлях до видавництва нетиповий, бо я не знаю молодих авторів, які б першу книжку видали за допомогою літературного агента, зазвичай до такої співпраці приходять вже пізніше. Тим більше, що в Україні літературні агенти не дуже акцентують на своїй роботі.

— Думаю, мені просто пощастило. Це був приємний збіг обставин. Приблизно у 2016 році я мав збірку оповідань. Як годиться, розіслав її по всіх видавництвах: відповів тільки Олексій Жупанський, за що я йому дуже вдячний, бо всі інші просто проігнорували. Пан Олексій відповів, що в цілому збірка гарна, але «зараз такий формат ми не публікуємо, можливо, пізніше».

— Можеш тепер знову звернутися до нього?

— Тепер, коли ми знайомі, це більш реально, тим паче, що відтоді у Жупанського відкрилася серія «Альтернатива» для українських авторів — тому так, шанси збільшилися.

— І що було далі, як таки видав книжку?

— Побачив оголошення про відкриття літературної агенції, до складу якої входили Любов Кривуца та Марк Оплачко. Надіслав їм цю збірку… І вони відповіли! Прочитали, збірка сподобалася, але мені порадили, що (на той момент) актуальним для початківця був би роман, а не збірка оповідань. Зараз ситуація змінилася, я вже не можу сказати, що це відповідає дійсності. Отже, після листування ми зустрілися на Арсеналі 2017 року, познайомилися особисто, мені порадили подумати над концепцією твору, з яким я можу прийти разом з ними до видавців. Коли літагенти сказали, що можуть допомогти знайти шлях до видавця та беруть на себе цей клопіт, а я можу зосередитися власне на творі, я одразу сказав: «Круто, давайте!».

Далі співпраця відбувалася так: я запропонував ідею, її відхилили. Сказали, що нудними можуть бути тільки відомі письменники, яких і так шанують, бо вони вже відомі (сміється). Запропонував другу ідею, на що мені сказали, що це краще, але щось таке було в Урсули Ле Ґуїн. Тоді народилася ідея Літопису Сірого Ордену, на яку мені дали зелене світло. Я почав продумувати і писати. Згодом пан Оплачко покинув справу через особисті резони, а я продовжив працювати з Любою. Надіслав їй рукопис, вона зробила кілька зауважень. Наприклад, у тексті все було в хронологічному порядку, мені порадили зробити уривки з життя головного героя флешбеками…

— Без спойлерів!

— Жодних спойлерів. Завдяки цим зауваженням твір став кращим! Після правок за допомогою Люби почалися пошуки видавництва, і нам відповіли із «Дому Химер». Ми надіслали твір десь у листопаді минулого року, вони прочитали та відповіли за три тижні. Видавництву рукопис дуже сподобався, і, хоча за планом мали шість книжок до Книжкового арсеналу, вони вирішили видати ще й сьому. Також завдяки літагенці я познайомився з крутою художницею Анастасією Кобенко, яка зробила анімаційний буктрейлер до «Аркану вовків». Потім за допомогою видавців ми домовилися з харківським гуртом Nokturnal Mortum, який безкоштовно надав право використати їхню музику для трейлеру. Така от загалом історія моєї співпраці із літагенцією.

— Тобто ти для себе вирішив, що літагент повинен бути?

— У моєму випадку це було логічно. Добре, коли обізнана з індустрією людина може щось порадити. А тим більше, коли ця людина має відповідну освіту, і може щось порадити з редакторської точки зору — я до критики ставлюся добре, бачу, як переважна кількість зауважень так чи інакше покращують написане. Не відмахуюсь від порад, кажучи, що «це мій оригінальний задум і ви його не розумієте». Це неконструктивно. І допомагає працювати з видавцем.

На вересень ми з літагенткою плануємо невеликий тур. Видавництво зараз завалене підготовкою до Форуму видавців у Львові, і це чудово, коли є людина, яка візьме на себе організаційні моменти. Я не маю цим займатися, видавництву дихається легше, а людина, яка безпосередньо у цьому зацікавлена, робить все найкращим чином.

— «Дім Химер», коли почав свою діяльність, оголошував такий собі міні-відбір, що був схожий на конкурс. А ти за своє життя брав участь у багатьох конкурсах? Надсилав кудись свої роботи?

— Ні, на те є причина. Колись, ще під час «Зоряного мосту» (фантастичний конвент, що проводився у Харкові — прим. авт.), я надіслав туди на конкурс одне оповідання. Пан Андрій Валентінов розніс його просто на друзки. Після цього я вирішив, що у жодних конкурсах участі брати не буду. Звісно, я розумію, що це неправильний підхід, бо зараз конкурси дійсно працюють. Можна згадати і «Вбивство на вулиці», і літконкурс КМ-Букс. Увійти в літературу через конкурс значно простіше… Зараз я би радив початківцю пробиватися саме через конкурси, це може стати справжнім трампліном.

— Ти дуже добре ставишся до критики. А хто твої перші критики, кому ти зазвичай даєш почитати свої твори, крім літагентки?

— Це моя сестра, дружина, а ще є невелике коло посвячених. Коли певне зауваження приходить від трьох людей, то, значить, справді щось не так; коли зауваження різні та стосуються різних речей, це може бути справою смаку — тут можна фільтрувати. Але коли декілька людей вказують на одне місце, то воно однозначно проблемне.

— Тобто ти показуєш чернетку? Не так, що от я все закінчу, а тоді вже буду світити?

— У мене все відбувається двома етапами. Спочатку я закінчую альфа-версію, яку бачить перше коло альфа-рідерів. Вони дають свій відгук, поки я відпочиваю від рукопису — у цей час я його взагалі не відкриваю, забуваю і тільки записую думки, що можна було би додати чи виправити. Через кілька тижнів, зібравши всі зауваження і те, що я сам накопичив, знову сідаю працювати. Після цього текст читає друге коло бета-читачів: вони дають свої відгуки, я ще щось дописую, і, власне, виходить такий реліз-кандидат, який можна надсилати у видавництво.

Такий підхід корисний, це не я його вигадав, а радив Стівен Кінг у своєму творі «Про письменство». Написали, відклали, перечитали, зрозуміли, на що розставити акценти, знову ж таки відклали, і вже після цього у вас є твір, з яким можна щось робити. Це працює. Зараз я на «Аркан вовків» дивлюся і не розумію, хто написав ту цеглину взагалі.

— То ти читав поради Кінга. А кого ще з відомих письменників ти вважаєш нехай не вчителем, але людиною, до порад якої варто дослухатися?

— Останнім часом з письменників про письменство я читав тільки Кінга. Він для мене — рівень, автор, який творить не тільки продуктивно, але й різноманітно. Було би цікаво послухати письменників, які не можуть нічого розповісти, бо вже почили із миром… Планую наступного року зробити собі добірку на цю тему (наприклад, Майка Йогансена «Як писати оповідання») та вивчити. Раніше я ставився до такої теорії доволі легковажно, тепер розумію: треба прочитати, що пишуть розумні люди, які вже набили гулі, аби не повторювати чужі помилки, їхній досвід можна застосувати.

— Взагалі доволі поширені два підходи, коли людина дуже багато читає і набиває руку на своїх власних текстах, виписується, та другий, коли багато навчаються на різноманітних майстер-класах, семінарах, лекціях. То ти людина якого типу?

— Безперечно, першого. Взагалі я людина інтровертивна, мені простіше обкластися вдома книжками: дуже не люблю різноманітні семінари чи майстер-класи, хоча вони корисні. Минулого року я був у Володимира Арєнєва на лекції про те, як подавати рукопис видавцям, і це стало в нагоді. Але мені таки простіше зачинитися вдома і читати-читати-читати. Дивитися, як подають сюжет, персонажів, який у кого стиль, насолоджуватися не тільки з читацької точки зору, але й споглядати з точки зору автора, як воно будується — і що можна використати. Загалом, обидва підходи вважаю цінними.

Згадав про систему Джорджа Мартіна, де він розподіляє авторів на два типи: одні сідають писати як Стівен Кінг і не знають, що у них буде далі (садівники), а інші планують все наперед, як Джоан Роулінг (архітектори). Я належу до других, бо план дозволяє мені розставити потрібні акценти. Я розумію, що і де підкреслити, аби воно потім стрельнуло. Коли придумував майбутню трилогію та сідав за пролог першої книги, то вже знав, чим усе закінчиться.

— Трилогія — це не ризиковано для видавця і автора, коли перша книга — одразу частина трилогії?

— Ризиковано. Якщо перша книга не зацікавить читачів, не приверне увагу, не збере аудиторію, то другої і третьої може не бути.

— Тобі видавець чи агентка не казали: «Давай ми зробимо такий фінал, щоб книга була закінченою, а продовження просто буде у цьому ж всесвіті?»

— Я одразу писав «Аркан» так, щоб закрити відсотків 90 сюжетних ліній, але уважний читач помітить кілька моментів, які залишилися нерозкритими. Та загалом перша книга читається як окремий твір — я не хотів залишати читача посередині якоїсь події.

Хотілося би писати регулярно, але я не пишу регулярно (сміється). Сподіваюся, що друга частина буде навесні, в березні, тобто до Книжкового арсеналу. Планую, що третя вийде у 2021 році, знову на початку весни.

— Тобто в тебе вже на декілька років розписаний план роботи.

— На два роки — так, а потім ще є ті самі оповідання!

— Поговорім трохи про тему книжки. Чому саме така тема: «Держава Хмельницького вистояла». Це альтернативна історія?

— Це не альтернативна історія. Це фентезі, в якому я хотів би розкрити козацькі легенди та слов’янські міфи у сучасному західнофентезійному каноні. Для цього можна було обрати будь-які лаштунки, але я хотів зробити це в наших локаціях на автентичному тлі. Справжня історія мені не дуже годилася, тому переніс усе в фентезійний світ.

Для альтернативної історії тут забагато анахронізмів, на які я пішов свідомо. Це навіть видно з обкладинки: 1845 рік, Український гетьманат… Національні держави як концепт тільки народжувалися у середині ХІХ століття. Якби склався парад планет, і дійсно утворилася національна держава-гетьманат, то він би не назвався українським, тим паче в описаних умовах, коли Російська імперія не повстала (у світі книги вона залишилася Московським царством). Гетьманат би називався Руським, бо саме так звали себе мешканці цих теренів до другої половини ХІХ століття. Наступне — тризуб: це взагалі Грушевський і початок ХХ століття. Якби гетьманат був спадкоємцем Хмельницького, то, скоріше за все, гербом мав би лицаря з самопалом.

Як на мене, ці анахронізми не відповідають категорії «альтернативна історія». Коли я вирішив, що у мене саме фентезі, то дозволив собі ще низку інших анахронізмів. Комусь, особливо історикам, вони можуть не сподобатись.

— Твій тур восени буде масштабний, як у Макса Кідрука, чи поменший?

— Це буде лише кілька міст. Поїду на мотоциклі на тиждень перед Форумом. Згодом думаємо на центром і сходом.

— Пофарбуєш мотоцикл спеціально?

— Та ні, ти знаєш скільки то коштує грошей! (сміється)

Просто закину речі в кофр і поїду. Спочатку буде західна Україна та Форум видавців у Львові, і ще, можливо, Черкаський книжковий фестиваль. Уперше поїду на Форум як автор, який буде сидіти на сцені з розумним виглядом, щось відповідати… Це новий досвід. 

— Що найбільше подобається у цьому новому досвіді автора?

— Я не дуже люблю заходи через велику кількість людей. Подобається знайомитись з письменниками, розмовляти про щось далеке від літературного процесу. Радію, що так рознесені Форум і Арсенал, бо ці події забирають багато енергії. Особливо коли не просто відвідуєш заходи, а ще й виступаєш і намагаєшся вичавити з себе якусь осмислену відповідь. Це прикольно, але треба призвичаїтися, як до чогось нового у житті. Не можу жалітися.

— Як тобі наше сучасне книговидання? Як читачу, і як автору, чого бракує? Кого б ти хотів почитати, може якихось інституцій чи програм підтримки бракує?

— Мені здається, що нам бракує всього. Якщо один фантастичний тайтл виходитиме щомісяця, то я вже буду задоволений. Про нон-фікш сказати не можу, не дуже за ним слідкую, але в українській фантастиці хотілося би бачити 2-3 книжки щомісяця. З перекладною літературою у нас все добре останні роки, а у власній повно лакун. Той же янг-едалт, який дуже популярний у царині сучукрліт: творять багато письменників та письменниць, та все одно у ньому ще писати і писати. Про якусь конкуренцію говорити складно, як і про ринок.

Хотілося, щоби про авторів фантастики знали пересічні люди. Якщо ти спитаєш у Польщі про «Відьмака» людину на вулиці, 70-80% ймовірності, що вона знатиме, хто це і що це. Якщо в Україні ти спитаєш у пересічної людини, яких вони знають сучасних письменників, то назвуть хіба Жадана, Андруховича, Забужко. Як фантастичне виключення — Макс Кідрук, бо він гарує та активно займається своєю промоцією.

Не знаю напевно, що може зробити держава. Думаю, податки в першу чергу: податкові пільги для видавців. Особливо для таких малих та спеціалізованих видавництв, як «Дім Химер». Ймовірно, реклама читання, доволі агресивна. Той самий здоровий спосіб життя нікого не цікавив 20 років тому, але його промотували через агресивний маркетинг, і тепер вважається хорошим тоном підтримувати себе в формі і ходити до спортзалу. З читанням можна зробити так само… Тут великий простір для фантазії, але насправді читачі теж можуть допомагати: якщо ти купив книжку сучасного українського автора, прочитав її та порекомендував своєму другу — це вже добре.

— Ти рекомендуєш своїм друзям когось із сучасних авторів?

— Остання, кого я читав із наших молодих сучасників — Ната Гриценко, її твір також випущений у великій світ за сприяння Люби, до речі. У цієї книжки непросте питання належності до жанру, тому назвемо її просто фентезі. Також із фентезі можна згадати Світлану Тараторіну… Загалом, купуйте живих авторів, бо мертвим це вже не потрібно! Цинічно, але так і є. Книговидання — бізнес, і якщо книжки не купувати, нові твори можна не побачити. Чому у «КСД» так багато закинутих циклів? Бо книжки не купуються, і немає сенсу видавати далі. Дуже мало видавництв готові працювати в мінус.

Так само з електронними книжками. Багато претензій до «Дому Химер», що немає електронних версій їхніх видань. Але ж треба розуміти, що є кілька людей, які чесно куплять електронну версію, а є ще кілька сотень інших людей, які просто скачають її з торентів чи телеграм-каналу. Для малого видавництва це величезна втрата грошей. Вони не можуть собі дозволити так ризикувати і тому залишаються з традиційним паперовим варіантом, бо його так просто не вкрадеш. Загалом, підтримуйте сучасних українських авторів і українські видавництва!

(Visited 473 times, 1 visits today)