«Це теж зробила вона» — це можеш і ти: нові 50 історій активних та амбітних

Ніхто не любить сиквелів. Мовляв, новий фільм чи книжка «у продовження» не завжди зможе виправдати очікування, а то й взагалі розчарувати. «Це теж зробила вона» (видавництво «Видавництво», 2018), в якість мірі, теж є сиквелом — другим томом проекту про видатних українок від давнини до сучасності. Втім, це жодним чином не робить його гіршим, а якраз навпаки: концепція тут та ж сама, а підбір героїнь — українок, про яких знає ледь не весь світ — навіть перевершує очікування. Отже, дорослими очима із серйозними поглядами на життя уважно читаємо та оглядаємо другу книжку проекту.

Нові 50 видатних українок: які постаті обрали у «Це теж зробила вона»

Концепція та формат другої частини проекту — то й же, що й у першій: про кожне із 50 (нових) імен (як за покликанням, так і за походженням) розповідає оригінальні авторський текст та ілюстрація його героїні. «Маючи амбітну мету відкрити незаслужено обділені увагою імена українок, що досягли виняткового успіху у своїх галузях і часто впливали на хід світової історії, видавництво «Видавництво» повторює успішну формулу і випускає книжку “Це теж зробила вона”», —  йдеться в анотації до видання.

Класна ідея, шикарні ілюстрації й багато невідомих широкій публіці прізвищ. Примітно, що серед цих 50-ти «Це теж зробила вона» багато саме жінок XX століття і нинішніх наших сучасниць. За нашими підрахунками, майже половина з них мали досвід еміграції (до прикладу, Софія Левицька, Соня Делоне, Віра Вовк, Емма Андієвська, Квітка Цісик та ін.) та, так чи інакше, постраждали від більшовицького режиму (Вероніка Черняхівська, Алла Горська, Надія Суровцова). Мабуть, саме тому у передмові до другої книжки дуже вдало виглядає мотиваційна передмова в.о. міністра охорони здоров’я, доктора Уляни Супрун, яка наголошує, що «у дитинстві батьки вчили мене, що я можу досягти всього, чого забажаю, якщо наполегливо працюватиму». І це сміливо доводить кожна героїня проекту.

На сторінках видання юні читачі 12+ дізнаються, що Соня Делоне, яка стала першою жінкою-художницею, якій влаштували виставку у Луврі, родом з української Полтавщини; меценатки Варвара Ханенко та Наталія Уварова були із роду Терещенків; а донька українських емігрантів Квітка Цісик, серед іншого, працювала голосом американської автомобільної компанії Ford аж до власної смерті. Кілька історій відверто захоплюють і майстерністю авторської подачі текстів, розповідаючи чи про талант молодої художниці Марії Башкирцевої та сміливість першої дипломованої лікарки Австро-Угорської імперії Софії Окуневської, історії життя першої професійної художниці Галичини Олени Кульчицької та онкологині Надії Добровольської-Завадської, яка почала життя заново у Парижі в 43 роки (бо ніколи не пізно). 

Одна з розповідей, котру неможливо не згадати, — життя модельєрки Валентини Саніної-Шлеє. Уродженка Києва, яка в дитинстві мріяла стати акторкою, вона стає популярною за океаном у якості дизайнерки. Хоче не все сталося так просто і швидко: на спочатку була проста робота костюмером у театрі. Це вже згодом вона дає інтерв’ю для журналу «Vogue», поки у її ательє одягаються голлівудські зірки. Втім, поступово мас-маркет наступає на п’яти та… невдовзі Валентина закриває свій будинок моди. Але спочатку була Валентина, не Valentino.

Поза шаблонами: окремі проблемні моменти

Це гарна література для дітей, яка покликана сформувати проактивну модель поведінки для дівчаток. Але деякі речі, певно, батькам все ж доведеться додатково пояснити донькам. Попри все позитивне враження від книжки знову (як і з першим томом) є окремі питання. Звісно, це все моє «суб’єктивно» і формат викладу різниться у кожного автора (це ж, в принципі, зрозуміло). 

В цілому, у декількох текстах помітила такі проблемні моменти: 1) окремі історії написані особливо «не для дітей» (заскладний формат викладу) та надміру концентруються на особистому житті героїв (кількості шлюбів як, наприклад, в історії Софії Левицької та Вероніки Черняхівської); 2) чи роблять панянок надто патріотичними та не надають великої ваги окремим важливим моментам біографій.

Щоб це не виглядало надмірно прискіпливим снобізмом, наведу три вибіркові приклади історій, які особисто у мене викликають питання: 1) до ілюстрації, що видається дещо недоречною; 2) до тексту, як описується життя видатної жінки; 3) до вибору героїні у дитячій книжці. І, звісно, наводжу власні аргументи з цього приводу.

Так, однією із перших історій видання є те, як Марія Вілінська стала Марко Вовчок (у дитячому варіанті її біографії, звісно) — перша жінка в українській історії, що писала свої твори під чоловічим іменем. У самому тексті трохи йдеться про те, що її цікавили «нежіночі теми» та й сама вона мала славу «фатальної жінки». Щось мені здається, що варто буде пояснити дітям, що ж значить у нашому мінливому світі. Важливо, що виразно доповнює все це ілюстрація-портрет, де Марію зображено в українському віночку з маками та шпилькою у волоссі у вигляді Ейфелевої вежі (вона вперше переклала Жуля Верна російською, до речі), а поруч — книжки та медальйони-портрети світових письменників від Толстого до Шевченка. Ох, віночок — це трохи вишиватницьки (змішане походження на народження в Росії, пам’ятаєте?). Що ж до всіх цих письменників і знання «фатальної жінки трьох літератур», то хай вже краще читачі дізнаються про те на уроці літератури у старшій школі. Бо її історія, здається, трохи про інше — про вибір і можливість почуватися вільною (даруйте, моя особиста думка).

Ще одна розповідь, яку, як мені здалося, варто було б подати дещо інакше — це життя Вероніки Черняхівської. Серед недоречностей, які впадають одразу в око: забагато пафосу та надмірний акцент на особистому (кількості шлюбів та описів, ким були кожен із чоловіків — хіба це має якесь відношення до її перекладацького та поетичного таланту?). Вероніка, онука Михайла Старицького, виросла серед україномовної інтелігенції та могла похвалитися особистими знайомствами із постатями, про яких ми читаємо зараз у підручниках історії та літератури (Лисенко, Франко, Грінченко, Коцюбинський, Леся Українка). Вона була аполітичною і найбільше цікавиться перекладацькою працею, проте її страчують у кінці 30-х начебто за шпигунство, поки батьки дo останнього думають, що та десь в Сибіру. Ця історія як кіносценарій, то чому б не розказати її цікавіше і в книжці?

Також не можу залишити без уваги історію Паши Ангеліної. У тексті це подається як зразок опановування жінкою чоловічої професії — стати трактористкою на Донечинні. «1933 року Ангеліна створює жіночу бригаду і сама ж її очолює. Роботи повно. Молода країна вимагає результатів і зерна, яке можна продати за кордон для підтримання економіки», — йдеться в описі життя пані Паші у цьому тексті. За фахом я не історик, але згадайте до чого тут продаж зерна за кордон у ті роки (тільки припущення). У онлайн-документах її називають ударницею і т.зв. радянським символом ідеалу жінки-трудівниці. Пам’ятаю, колись у дитинстві бабуся мені розповідала, як на цьому імені спекулювали на різних партзборах і ставили «норму». Тому, як на мене, це ім’я більше може асоціюватися у якості персональної жертви радянської пропаганди і аж ніяк не моделі для наслідування. Та й взагалі наскільки доречно включати таку жінку у список? Питання риторичне, якщо що.

Хай би там як, проект насправді дуже потрібний, бо відкриває для юних українців не надто відомі жіночі імена нашої історії (про що я вже писала в огляді до першої частини «Це зробила вона») та розповідає, що «вона теж» може творити неймовірні речі. Тому відкиньте будь-якій гендерні стереотипи та рішуче йдіть до своєї мрії, йдеться між рядків у кожній із цих історій, обраній видавцями. Лікарки, художниці та науковиці — усі вони обрали справу свого життя, змінювали світ і прості навколо себе. Отже, це можеш і ти. Як і будь-яка з нас.

(Visited 311 times, 1 visits today)