Чи може людство ще створити щось оригінальне?: #ДвіДумки про книгу «Благай, кради і позичай» Роберта Шора

Роберт Шор понад 20 років пропрацював у сфері мистецької журналістики і наразі працює креативним директором в журналі Elephant, тож про твори мистецтва він у своєму житті знає удосталь, щоб мати змогу роздумувати над питанням — а чи вдасться вже, після всього пройденого людством шляху, створити щось нове, оригінальне, що не могло би вважатися просто копією. Саме про це його книга, переклад якої у 2019 році вийшов у видавництві ArtHuss (перекладач: Ганна Лелів), — «Благай, кради і позичай. Митці проти оригінальності». Оглядачки блогу Yakaboo вже мають про неї #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик: Ця книжка перенесла мене в студентські часи, коли ми на семінарах з «Основ культурології» сперечалися про те, що є мистецтвом, а що – ні (привіт, Марсель Дюшан з його «Фонтаном»), і чи може один мистецький твір певного художника, зазнавши (або й ні) певних візуальних змін, стати зовсім новим твором іншого художника. З часів Марселя Дюшана мистецтво далеко просунулося у стиранні меж оригінальності, і про те, де вона нині є і чи потрібна митцям взагалі, розповідає автор «Благай, кради і позичай».

Юлія Дутка: В мене теж в університеті був курс з історії культури – і вже тоді зрозуміла, що в мистецтві мені не розібратись. Підручники були красивими, але неймовірно нудними – написаними однозначно для тих, хто постійно вариться в цій темі. От якби щось для широкої читацької аудиторії – думала я, але донедавна з цим було дуже сумно. А потім на кафедрі був спецкурс, який стосувався висвітлення мистецьких новин у пресі, ми ходили на виставки, відвідували пам’ятки архітектури – і тоді трохи полуди з моїх очей спало.

Благай, або Копірайт і копілефт

Юля: Ви вмієте малювати? Хоч трошки? Тоді згадайте, з чого починалось ваше малювання – зі змальовування вже відомих сюжетів. Я от любила перемальовувати коней з дитячих книжечок. Бабця навіть казала, що в мене непогано виходить, – сама вона малювала краще, хоча теж тільки з листівок, а не з натури. Взагалі мистецтво – будь-яке – це відображення: чи то природи, чи то сприйняття, чи то авторських візій. Це не робить його автоматично вторинним, але показує, що починається воно саме з копіювання. Навіть, якщо скопійоване ніколи не існувало, як от текучий годинник Сальвадора Далі. 

Але Роберт Шор йде значно далі і каже, що в мистецтві давно немає нічого оригінального. Ми бачимо силуети з античності (шкода, що скіфські баби не надто прижились серед класичних сюжетів, можливо, ми мали б інші стандарти краси і не мусили рахувати калорії), техніки, які пройшли через часи, а сучасне мистецтво, а надто поп-арт – це всього лиш переосмислення того, що вже було. А Джоконда з обкладинки на це легенько натякає. Хоча ні, не легенько. Тож де межа між переосмисленням і плагіатом? 

Віта: Роберт Шор десь у першій третині своєї книжки подає короткий, але вельми цікавий дайджест з історії копірайту. Авторське право – штука, здавалося б, однозначно позитивна. Воно захищає митців і покоління їхніх нащадків від того, аби хтось наживався на інтелектуальному і творчому продукті, створеному цими митцями. Втім, ідеться ж не лише про шедеври Пікассо чи Матісса, а й про поп-культурні образи і символи, які багато сучасних художників залюбки переосмислили б – а зась! Скажімо, Сіндерелла з сонмом діснеївських принцес та інших персонажів перебувають під надійним захистом авторського права. А щодо Міккі Мауса, вухата голова якого давно мала б стати суспільним надбанням, усе ще цікавіше: щоразу, коли от-от має закінчитися дія авторського права на нього, Конгрес США продовжує тривалість дії копірайту. І що лишається художникам, яким кортить побавитися із впізнаваними образами? Хіба благати власників авторських прав, аби відпустили свої шедеври «на волю».

Зрештою, у суспільстві спільного використання є така штука, як копілефт – альтернатива авторському праву, таке собі авторське «ліво», яке застерігає лише деякі права і дозволяє вільно відтворювати, адаптувати й поширювати різні версії певної роботи. «Звільнити» своє створіння і відпустити у вільне плавання, спостерігаючи за його модифікаціями і «пригодами» – чим не захоплива річ? 

Кради, або Це робили всі

Віта: Інтелектуальна власність має певну особливість: щоб її присвоїти, не потрібно зламувати сейфи, обходити сигналізацію і втікати від озброєної охорони. Ти просто береш зображення – скажімо, розтиражоване в інтернеті, – і з ним працюєш. Це жест не такий яскравий і скандальний, як викрадення «Мони Лізи» з Лувру, але від цього злочином бути не перестає. Втім, якщо влаштувати перепис отаких «злочинців», то до нього потраплять і Вільям Шекспір, який зокрема передер чимало тексту п’єси «Антоній і Клеопатра» у Плутарха, і ноунейм-автор мармурового Аполлона Бельфедерського – давньоримської статуї, яка є лише копією давньогрецького бронзового оригіналу, й Едуара Мане, який свою «Олімпію» ну не те щоб скопіював, але частково списав з «Венери Урбінської» Тиціана.

Одні крадуть фрагменти, інші – готові роботи, використовуючи їх у видозміненому або навіть неторканому вигляді в ролі своїх. І якщо в першому випадку ми можемо говорити про нове наповнення старої форми, то в другому треба мислити, мабуть, лише в категорії концепцій. Адже, скажімо, творчість художниці Стюртевант, яка «дослівно» копіювала роботи Енді Воргола, можна оцінити лиш тоді, коли збагнеш сенс такого мистецького жесту. То де межа між такою творчістю і плагіатом? Чи оригінальність нині вже не є «знаком якості» і чи має взагалі якийсь сенс? 

Юлю, тобі важливо знати, що картина, на яку ти дивишся, – це оригінал? І що б ти відчула, дізнавшись згодом, що це таки копія? 

Юля: В моєму житті було не так багато оригіналів. Так, я бачила і справжнього Ван Гога з його амстердамського музею з неймовірними кольорами, й покоцані часом скульптури Георга Пінзеля – відомого барокового скульптора, і роботи Івана Марчука у його авторській техніці «пльонталізм». Всіх цих митців можна вважати оригіналами до певної точки, бо все-таки кожен з них – дитя своєї епохи. Кольористика Ван Гога мала колосальний вплив на цілу плеяду французьких митців. Та чи крали вони? Радше надихались чимось, що вважали ідеалом.  

У копіюванні технік не бачу нічого страшного. Сюжетів – це не критично, якщо це не перемальовано від «а до я» – бо це радше фальшування. Звісно, «школа Леонардо Да Вінчі» – це всього лиш його учні, а не він сам, та ці роботи теж заслуговують увагу. Повторювати те, чого тебе навчив вчитель – це крадіжка чи ні? В мистецтві межі плагіату стираються – тут можна красти як митець: тобто взяти ідею, сюжет і переосмислити, додати щось від себе, додати чи забрати – це вже що буде доречнішим, перевернути з ніг на голову, помножити чи поділити, чи безконечно малювати банку з супом, як це колись робив Ворголл. Мистецтво безмежне – роби, що хочеш, але не зі всім. 

До речі, колись я дізналась, що одна з ікон, до якої щороку їздять мільйони прочан, – копія. Оригінал виставляють дуже рідко, щоб не руйнувався, все-таки полотно старе, та й фарби вицвітають з часом. Але люди вірять, що вона має силу зцілювати, і там періодично стаються дива, тому не скажу, де саме розташована ця копія. 

Позичай, або Як перетворити щось старе на щось нове

Юля: Мамина сукня, модна десь 80-ті, може стати твоєю обновкою, якщо тут підшити, а тут вкоротити. Так само і з мистецтвом – піджени під вимоги епохи, і ось ти вже модерний митець. Тільки не забудь глянути, чи дія копірайту вже вичахла і твір став надбанням всього людства. І, Боже борони, братись за Міккі Мауса. Можна почати з колажу – мистецької витинанки, яка від самого свою зародження була перелицюванням вже відомого. 

Головне – не соромитись, навіть в епоху відродження позичали в античності. Там сам великий і сикстинськокапельний Мікеладжело позичав! І Леонардо Да Вінчі позичав (часто в себе, але то таке). Роберт Шор переконаний, що більшість імен оригінальних митців до нас не дійшли… Отак вони залишились забутими десь серед уламків століть. 

Ми живемо серед позичених сюжетів, поз, штрихів, зображень, скульптур, архітектурних ліній. Але вони прекрасні. Кожна по-своєму. Я за будь-яке мистецтво, яке не вандалізм.

Віто, а ти в своїй творчості позичала? 

Віта: Навпаки: в мене є фобія несвідомо десь щось у когось запозичити і видати за своє, а потім дізнатися, що воно чуже. Але після прочитання книжки Роберта Шора я, мабуть, спокійніше до цього ставитимусь 🙂 Зрештою, навіть судові рішення доводять, що (не)свідоме запозичення виправдане, якщо воно: а) є до певної міри новаторським; б) не завдає комерційних збитків автору оригіналу (скажімо, коли оригінал – це зображення з листівки, а копія – це воно ж, але трохи видозмінене і у форматі живописного полотна. Здавалося б, продукт схожий, але орієнтований на зовсім різні ринки, а отже, не є конкурентним).

Роберт Шор пропонує кілька варіантів такого «позичання» (взагалі-то він вживає термін «апропріація», і там є свої смислові нюанси): можна «заміксувати» оригінал із чимось іншим, стерти з нього частину зображення (мені страшенно сподобалася ідея з рекламними постерами, з яких прибрали назви і символи брендів!), можна спотворити його або навпаки реанімувати, переробити до невпізнання або «усиновити» таким, яке є. «Якесь варварство!» – скажете ви. «Мистецтво!» – заперечать найпрогресивніші західні митці. Не беруся судити, хто тут має рацію. Але спостерігати за цим Хрестовим походом проти оригінальності надзвичайно цікаво!

Кому читати

Віта: Тим хто займається мистецтвом у різний спосіб. Митцям, які страждають від браку ідей. І тим, хто так чи інакше працює у сфері авторського права.

Юля: Як на мене, ця книжка – для найширшого кола читачів, яким не байдуже мистецтво.

Кому не читати

Юля: Тим, хто взагалі не цікавиться мистецтвом. Ніяким і ніколи.  

Віта: Тим, хто переконаний, що справжнє мистецтво закінчилося на Сальвадорі Далі. Або на Ван Гогові. Або взагалі на Леонардо да Вінчі.

Схожі книги

Віта: Хочете зрозуміти, що то воно таке, це сучасне мистецтво, – читайте «Що це взагалі таке? 150 років сучасного мистецтва в одній пілюлі» Вілла Гомперца.

Юля: Не можу не згадати «Кради як митець» Остіна Клеона та «Не бійтесь галерей» Ґрейсона Перрі.