Восьмирічна перерва Ірени Карпи в написанні дорослої прози закінчилась – світ побачили «Добрі новини з Аральського моря». Новий роман улюбленої епатажної письменниці впевнено займає місце на полицях шанувальників сучукрліту, наклади просто-таки змітають, а презентації спалахують не тільки в книгарнях, але й на усіх книжкових та музичних фестивалях країни. Сьогодні наші оглядачі діляться своїми враженнями про «Добрі новини з Аральського моря» Ірени Карпи у рубриці #ДвіДумки.
Оглядачі
Остап Микитюк: Ірена Карпа завжди вміла привернути до себе увагу. Якщо не піснею, то новою книжкою, якщо не епатажною поведінкою і гострим словом, то кардинальною зміною образу і амплуа. От і її новий роман — черговий вибух. Подія, повз яку не вийде просто пройти і не зачепитись. Нещодавно світові відкрились її «Добрі новини з Аральского моря». І оскільки моє знайомство з сучукрлітом почалось з її «Супермаркету самотності», за яким чомусь дуже захотілось прочитати все інше, то після восьмирічної перерви у дорослій прозі не прочитати «Добрі новини» я просто не зміг. Ірино, а яка твоя причина?
Ірина Стахурська: Я теж звернула увагу на новий роман Ірени Карпи, передусім, через довготривалу перерву у її творчості, яка йому передувала. Зрозуміло ж, що кілька років авторка виношувала ідею чогось нового і якісно іншого. А ще – через об’єм самої книжки. Погодься, якщо письменниця пише роман на 600 сторінок, значить, їй точно є що сказати своєму читачу. І тому мені захотілося дізнатися, які ж такі добрі новини Ірена Карпа принесла нам із Франції. Мушу зізнатися, цього разу Карпа мене приємно вразила. Її «товстунця» я проковтнула з великим задоволенням і доволі швидко.
«Час – це геометрична прогресія. Поки ми дорослішаємо, зрілішаємо, старішаємо, час затискає нас у все щільніше кільце. І часу на всілякі речі стає усе менше. В англійській мові звучить точніше: “to spend your time” – витрачати свій час. Наче гроші. А не проводити, як струм. Бо струм якщо й здатен убити нас, то миттєво – раз і все. А час – терплячий садист»
Остап: Отже, перед нами історія про чотирьох кардинально різних жінок: колишньої «феменки», колишньої вчительки, колишньої рокерки і колишньої студентки, а ще – про Париж, емансипацію і фемінізм, трохи про алкоголь і культурне життя нашої європейської «діаспори», про подорожі, секс і, зрештою, про війну. Словом, абсолютно все, за що ми любимо Карпу, та цього разу це ще й дещо інше – дещо більше.
Ірина: Так, бо через новий роман можемо спостерігати і за зростанням самої Ірени Карпи як письменниці: в «Добрих новинах з Аральського моря» текст помітно зріліший, ніж найперші її твори, тут порушуються більш «дорослі» теми. Та й сама авторка з переїздом до Франції отримала чимало нового важливого досвіду, який так чи інакше вдається легко простежити на сторінках роману.
Остап: «Добрі новини з Аральського моря» починаються з поганих новин. Тобто зі смерті однієї з головних героїнь. Але лякатись не варто. Чому ця «рушниця» вистрілила на початку вистави, стане зрозуміло згодом, коли жіночі долі почнуть пазлами складатись у єдину картинку.
Ірина: Динамічний початок роману, про який ти згадав, став тим «гачком», завданням якого є упіймати читача і вже не відпустити його. В моєму випадку це спрацювало. Тож, гадаю, зі своїм завданням цей «гачок» цілком впорався. Героїні Карпи дуже яскраві й живі, кожна зі своєю історією, кожна чимось особлива: Богдана – зухвала юна бестія, Хлоя – відчайдушна рокерка, Маша – перспективна молода «феменка», а ще – виважена Рита, втім, всі дівчата однаково шукають себе. Шукають у місті, яке є мрією для багатьох – у Парижі. Чи достатньо тільки самого Парижа, щоб здійснити їхні сподівання й наміри, – про це і розповідають «Добрі новини з Аральського моря».
«У свої неповні дев’ятнадцять років Богдана вивела простий постулат: краще весь час змінювати партнерів і бути щасливою, серфлячи на хвилях адреналіну й серотоніну, ніж усе життя бути з кимось одним і страждати через неправильний вибір»
Остап: «Добрі новини» – це надзвичайно густий роман. Мало того, що він насичений життєвими історіями чотирьох жінок, тут ще вдосталь філософських (і не дуже) роздумів Ірени на політичні й суспільні теми, питання моралі й прав людей загалом і жінок безпосередньо, про вплив культури на особистість і відсутність цього. Тут багато географії, прочитуючи яку хочеться закинути в наплічники кілька сотень євро, багет і пляшку вина і влаштувати собі екскурсію тими місцями. Хоч тут і в міру персонажів, та інколи здається, що їх просто тьма. Густота у всьому – динаміці, словах, вчинках, причинах і наслідках, сльозах і вечірках, але що найцікавіше: ця густота затягує в текст, і роман читається напрочуд швидко й безвідривно. Хоча, поглядаючи на товщину книги, може здатися, що перед нами щось монументальне.
Ірина: Знаючи хоч трохи творчість Карпи, так не подумаєш. Тобто це не є щось погане – що роман не монументальний і не помпезний (бо він насправді таким не є). Ірена такого не пише, це не її стиль. «Добрі новини» – про життя, як воно є, і тому дуже актуальні. Розкриваючи поступово кожну героїню з її бекграундами і досвідами, Карпа побіжно зачіпає (а часто – відверто висміює) дуже багато злободенних тем. Згадай хоча б історію Богдани, дочки українського чиновника «місцевого розливу», яка фактично втекла від нереалізованої матері, бо її життя склалося зовсім не так, як вона могла собі очікувати. Або Риту, яка розривається між почуттям обов’язку перед власними дітьми та бажанням влаштувати нарешті спокійне і нормальне особисте життя. Усі такі напівтони роблять роман Ірени правдивим і динамічним, насиченим, повнокровним.
Остап: Поки читав роман, то ловив себе на питанні: яка з героїнь мені сподобалась найбільше? І якщо перші триста сторінок здавалося, що це колишня рокерка Хлоя – через її скитання Францією, її божевільні вчинки, дух свободи й водночас інтровертний характер, то по закриттю книжки від цього залишився тільки спогад. Бо як виявилось для мене, по-справжньому вільна між цих жінок стала Богдана — не зашорена життєвим бекграундом сумнівної якості, не просочена стереотипами, притаманних пострадянським поколінням, без заморочок кого, як і за що любити. Вона має справжній дух свободи. Але щоб це зрозуміти, так чи інакше доля мала звести її і з Ритою, і з Машою, а особливо з Хлоєю. Цікаво, хто сподобався найбільше тобі?
Ірина: Я якусь одну героїню так і не змогла для себе виділити. Без кожної з них книжка дуже втратила б. Тому я дуже рада, що Ірена Карпа змогла побудувати цей пазл саме таким чином, щоб кожен його сегмент залишався неповторним і, що називається, на своєму місці. Долі героїнь врешті переплелися недаремно: можна сказати, що ці чотири українки на чужині дуже потребували одна одної, хоча й такі різні, і, на перший погляд, не мають нічого спільного.
«Бо всі ви спершу кажете своє безневинне: “Я мушу жити власним життям”. А якщо не кажете, то демонструєте це усім своїм виглядом. І тоді вже крок за кроком, слово за словом, показуєте і своє істинне обличчя. Наскільки вже істинним може бути лице брехні!..»
Остап: Врешті-решт, книга залишає багато місця для роздумів. Від початку я був упевнений що роман – це ніби одна точка, з якої виходять чотири стрілки-вектори. Зрештою, на це наштовхує будова тексту. Розділи й акценти чергуються разом з іменами головних героїнь, їхні середовища перетинаються рідко й блискавично швидко, але зрештою все це перетворюється у цупку павутину. Ти не заплутуєшся в ній, а ніби просто дрейфуєш, як у морі. І Карпа просто дує на тебе, задаючи вектор руху. А тоді ти розумієш…(ох, як важко не спойлерити), що насправді ти не в павутині й не в морі, а у спіралі, навіть пружині, яка натягується і на останніх сторінках гучно вистрілює.
Ірина: Тут цілком погоджуюсь, можна ствердно казати, що Карпа досягла бажаного ефекту, на який, я гадаю, і була розрахована така структура роману. У будь-якому разі, читач сам зможе оцінити, наскільки вдало змайстрований сюжет, та визначитися, чи він повірив. Я – повірила.
«Бо всі ви спершу кажете своє безневинне: “Я мушу жити власним життям”. А якщо не кажете, то демонструєте це усім своїм виглядом. І тоді вже крок за кроком, слово за словом, показуєте і своє істинне обличчя. Наскільки вже істинним може бути лице брехні!..»
Кому читати
Ірина: Я радила б прочитати книжку тим, хто любить завжди тримати руку на пульсі: роман дуже сучасний, я б навіть відважилась назвати його модним. Особливо раджу тим, хто планує подорож до Франції або обожнює Париж (тут ви побачите його з іншої, нетуристичної точки зору).
Остап: Всім, кому перевалило за 25. І чоловікам, і жінкам. Першим, щоб хоч трохи зрозуміти жіночу сутність, їхні проблеми і потреби. Другим, щоб зрозуміти, чого вони хочуть від цього життя і на що готові піти заради цього.
Кому не читати
Остап: Всім, кому не подобається українське і сучасне, тим у кого від слова ЛГБТ рве дах; всім, у кого немає почуття гумору і самоіронії.
Ірина: Тим, для кого художня література – це щось винятково дуже серйозне і обов’язково про вічне, відірваним від світу і реалій сучасного життя людям, а ще тим, хто уникає ненормативної лексики та зухвалих сцен в книжках (недарма ж на романі є помітка 18+, зверніть увагу!).
Схожі книги
Остап: Гаська Шиян «За спиною», Христя Венгринюк «Народжуватись і помирати взутим», Джон Ірвінг «Доки я тебе не знайду».
Ірина: Цілком погоджуюся із твоїм списком рекомендацій, а від себе додам до нього ще «Капітан Смуток» Сергія «Колоса» Мартинюка, а також, мабуть, всі інші дорослі книги Ірени Карпи.
27 thoughts on “Історія про чотирьох кардинально різних жінок: яким вийшов новий роман Ірени Карпи”