До Книжкового Арсеналу українські видавництва підготували по новинці цих авторів: найсвіжіший роман Жоеля Діккера «Зникнення Стефані Мейлер» та продовження культового «Лонтано» Жана-Крістофа Ґранже «Конґо. Реквієм».
Що між ним спільного:
Понад 600 сторінок: короткі романи – це не про них
Якщо поскладати поруч цеглинки «Правда про справу Гаррі Квеберта», «Книгу Балтиморів» та «Зникнення Стефані Мейлер» Жоеля Діккера – то матимемо більше 2000 сторінок добротного чтива.
Мсьє Ґранже теж пише глобальні полотна: українські переклади «Багряних рік», «Пасажира», «Лонтано» та «Конґо. Реквієм» – вельми величенькі (так, «Пасажир» має менший шрифт, але це не робить його меншим для читача).
Головний герой – чоловік. І саме він розслідує
«Правда про справу Гаррі Квеберта» та «Книга Балтиморів» – належить до циклу про письменника Маркуса Ґольдмана. «Зникнення Стефані Мейлер» – окремий роман з головним героєм капітаном поліції Розенберґом.
У Ґранже слідство ведуть не тільки поліцейські або ж фліки, якщо використовувати лексику романів, – найяскравіший з-поміж них Ерван Морван («Лонтано» та «Конґо. Реквієм»), а й психіатри («Пасажир»), журналісти (La Ligne noire – «Чорна лінія»).
Цих авторів поєднує перекладач
Усі українські переклади книжок Жоеля Діккера виконав Леонід Кононович.
Він же переклав «Пасажира» Ґранже – останньому дісталось від прискіпливих читачів за маловживану лексику.
Автори мають журналістське минуле
Жоель Діккер ще в дитинстві разом з другом заснував журнал на захист тварин. А ще він став наймолодшим головним редактором у Швейцарії.
Жан-Крістоф Ґранже як репортер співпрацював з топовими часописами, серед яких і National Geographic. Володіє низкою престижних журналістських нагород.
Жоель Діккер
Симпатичний швейцарець (йому тільки 33!) з купою нагород, серед яких і Гонкурівська премія, пише романи з чіткою структурою, яка, попри все, постійно кружляє читача у часі. Фішка його романів (принаймні, тих, що перекладені українською) у тому, що минуле – дуже важливе, і саме воно ховає відповідь на загадку. А ще події завжди відбуваються у США. Діккер не змушує своїх персонажів купатись у багряних ріках, але мотиви вибирає не менш жорстокі. Розглянемо три його романи.
Найновіший роман талановитого швейцарця переносить нас на океанське узбережжя і змушує розслідувати справу двадцятирічної давності – вбивство чотирьох людей: мера Орфеї з сім’єю та жінки, яка вийшла на вечірню пробіжку і все це бачила. Злочинця знайшли, справу закрили ще тоді – вона стала першою у довгій вервиці перемог детектива Розенберґа, який саме зібрався на пенсію. Але журналістка Стефані Мейлер переконана, що тоді слідчі припустились помилки і взяли не того. Можливо, її заяву залишили б без розгляду, якби дівчина не зникла.
Діккер спочатку добряче заплутує читачів, а потім поволі розставляє все по місцях. Він міксує розслідування злочинів та особисті драми, розкриваючи справжні обличчя таких, на перший погляд, невразливих копів. Та, як на мене, у цьому романі заслабкий мотив. Це – не те, заради чого вбивають.
«Книга Балтиморів»
Роман радше не детективний, а сімейна сага. Це – друга зустріч з письменником Маркусом Ґольдманом, який силкується написати новий роман, та нічого в нього не виходить. Він сидить самотою у будинку за містом, перебираючи сюжети, аж поки не помічає на подвір’ї пса, який – за іронією долі – належить його колишній коханій. Так, вона була такою до Драми, Драми, яка змінила все.
«Книга Балтиморів» – це роман-очікування трагедії, яка стала початком всього того, що так ретельно прописує автор. Від початку читач не може зрозуміти, що ж сталось. А коли приходить прозріння, картається, чому не здогадався раніше.
Найтитулованіший та, будьмо відверті, найсильніший роман Жоеля Діккера розповідає про відомого письменника та його протеже, який теж має літературний хист. Старі таємниці з часом виходять на поверхню – саме так стається тут. Кохання дорослого чоловіка та юнки з самого початку здавалось приреченим, та ніхто й уявити не міг, що закінчиться все так. Завдання Маркуса Ґольдмана – дізнатись всю правду про справу Гаррі Квеберта та той неймовірний роман, який одразу став класикою американської літератури.
Роман можна розтягувати на цитати, а кожен розділ відкриває чудовий епіграф з діалогів Маркуса з Гаррі Квебертом. І він має воістину карколомний фінал – здогадатись неможливо, повірте.
Жан-Крістоф Ґранже
У доробку цього талановитого француза півтора десятка романів, а ще сценарії і навіть комікс. Якщо вам хочеться чогось з категорії «страшніше за Кінга», то пан Ґранже охоче у цьому допоможе. Його злочинці – справжні соціопати, які вбивають не в силу обставин (як часто в Діккера) чи випадково, а тому, що хочуть вбивати. Автор ретельно пропрацьовує мотиви та кожну сцену, щоб з лякати читача знову і знову.
Українською перекладені чотири його романи: «Пасажир», «Багряні ріки», «Лонтано» та «Конґо. Реквієм», – і всі вони захопливі від першої до останньої сторінки.
Продовження «Лонтано», яке можна читати як окремий твір, та навряд чи варто. Роман-мандрівка у минуле до таємничого мертвого міста Лонтано, щоб упіймати привида Людини-Цвяха. Ерван розворушує справжнє осине кубло і кожен його крок має наслідок — зараз чи потім. Африка не терпить слабкостей і одразу вбиває тих, хто не встиг утекти. Паризький слідчий чимало дізнається про свою родину: батька, матір та випадок, який звів їх разом. Він зовсім по-іншому починає бачити вічні бійки та сварки Морванів. Лоїк тим часом вирішує кардинально змінити своє життя, а Ґаель провадить власне розслідування. Зовсім скоро Морванів стане менше.
Після «Лонтано», який у моєму скромному топі кривавих романів посів перше місце, від «Конґо. Реквієм» вже не чекала такої напруги, але тут емоції виявились ще концентрованішими.
Найвідоміший роман Ґранже — кривавий трилер з африканськими мотивами і вельми закручена сімейна сага на задньому плані. Ерван Морван ловить серійного вбивцю, який копіює Людину-Цвяха, що його сорок років тому в Лонтано (Конґо) затримав Ґреґуар Морван. Батько збудував на цій справі кар’єру. Імітатор дуже вправний, адже той африканський маніяк помер кілька років тому у клініці. Хто ж перетворює людські тіла на ритуальні фігурки за допомогою цвяхів та скелець? Хто вбиває і нівечить – і головне чому – який мотив цього вбивці? А тим часом у сімейці Морванів кожен калічить себе, як може.
Майстерність Ґранже у тому, що він до останнього не дозволяє здогадатись, хто ж забирає життя, хоча певні натяки у тексті трапляються. Але ні – розкрити вбивцю раніше запланованого часу не вийде ніяк.
Синдром «пасажира без багажу» – саме з таким стикається психіатр Матіас Фрер. Його пацієнта підозрюють у скоєнні вбивства, але чоловік нічого не пам’ятає, він вже встиг створити собі нову ідентичність. А ще в його черепі дивна надбудова, яку хтось вживив. А що як Фрер – сам така ж фальшивка, адже він знаходить подібну капсулу й в себе. Чоловік починає шукати себе за уламками і проходить кілька «реінкарнацій», живучи в різних місцях та опиняючись то на вершинах, то на дні соціальної драбини. Хто зробив це з ним? І ким він був з самого початку?
Вельми нестандартний трилеровий сюжет, який не дозволяє надовго полишати книжку, адже потрібно допомогти головному героєві врешті відшукати себе. Тут трохи менше крові, ніж зазвичай, але психологічна складова неймовірна.
Роман, який зробив Ґранже популярним. Резонансні вбивства у маленькому Ґерноні серед гір: жертвами вбивці стають: бібліотекар, санітар та лікар-офтальмолог – двоє молодиків та дядечко у літах. Що їх поєднує? Чому вбивця вибрав саме їх? Вправний паризький детектив, якому саме треба поїхати зі столиці через неприємності, має вийти на слід. Тим часом у Сарзаку неподалік хтось вдирається до школи і риється в архівах, а потім проникає до склепу, де похований малий хлопчик. Чи пов’язані ці злочини – одразу й не скажеш. Ньєману доведеться добряче розворушити минуле, щоб знайти мотиви і пов’язати вбитих. Ми – володарі багряних рік.
Хоча перекладу цього роману добряче дісталось від фейсбук-читачів, які називали його нечитабельним, мені він сподобався, та й читався нормально. Тут особлива атмосфера чудової гірської природи з перевалами та льодовиками і невідомої загрози, яка зовсім поруч.
Хто переміг?
Твори Жоеля Діккера безумовно орієнтовані на широке читацьке коло. Вони легші і для сприйняття, і для психіки. Романи Жана-Крістофа Ґранже радше для поціновувачів жанру – власне крутих психологічних трилерів, де з кожною новою сторінкою читач краще розуміє злочинця. Як на мене, Ґранже – більш проникливий, в нього сильніше виписані персонажі, але при цьому сюжет не страждає через надмір переживань. Діккер насичує свої твори подіями, але героям не приділяє достатньо уваги – вони часто лишаються схематичним – не більше, ніж треба для розвитку сюжету.
Тому не кривитиму душею: із задоволенням прочитаю щось іще від Жана-Крістофа, а от Жоелю доведеться вигадати щось карколомне, щоб знову заманити мене своїм величеньким романом, тому що він вже перестав вражати.
12 thoughts on “Батл франкомовних майстрів детективу: Діккер VS Ґранже”