Іван Байдак: «„Чоловік з моїм іменем“ – книга про самопізнання, яка створює ефект сеансу психотерапії»

Фото: Поливода Іван, Білан Володимир

Нещодавно в книгарнях з’явилася нова повість Івана Байдака «Чоловік з моїм іменем». Назва інтригує, особливо враховуючи, що текстам цього автора притаманний складний психологізм. Авторка блогу Yakaboo поспілкувалася про книгу із самим письменником та вивідала, які ж сенси шукати між рядків.

Чому саме така назва – «Чоловік з моїм іменем»?

Мені здається, що назва повинна зачіпати читача одразу, вона має бути цікавою. Я люблю специфічні назви, які вже якось вводять читача в текст. «Чоловік з моїм іменем» апріорі свідчить про те, що мова йтиме про когось, хто носить твоє ім’я, тобто про тебе, але основна ідея книги, яка також виходить з назви: «Хто я? Який я? Яким можу бути?». Це книга про пізнання, зміни нас, наших поглядів і того як ми сприймаємо життя в різні періоди. Я впевнений, що по аналогії цієї книги читач зможе проаналізувати свій життєвий шлях. Книга спровокує у читача багато цікавих думок. Якщо коротко – то мені здається, що в різні періоди життя ми є різними людьми. За свої 29 років я жив в абсолютно різних обставинах, мене оточували різні люди, я займався різними справами і мені здається, що в моєму тілі жили різні особистості. Вважаю, що впродовж свого життя ми змінюємося до невпізнаваності. І це одна з основних ідей книги.

Чи є повість автобіографічною?

Все залежить від того, що вважати автобіографією. Якщо біографією в значенні від життєвого шляху – тоді ні. Тобто ця історія в сюжетному її розумінні не є біографічною, оскільки там доволі таки вигадана сюжетна лінія. Але в сенсі поглядів, думок та бачення тих чи інших ситуацій, там я, принаймні той «я», яким був під час написання книги.

Головний герой все життя веде щоденники, які перечитує у літньому віці. Чи був у тебе такий щоденник?

Так, головний герой пише щоденники, але я таких щоденників не вів. Тому що, по-перше, не хотів створювати компромат, а по-друге, у мене хороша пам’ять, і всі важливі моменти я можу відтворити навіть зараз. До речі, цікаво, що пам’ять реально працює на забуття якихось негативних моментів, тому в нашій голові більшість приємних спогадів. А щоденниками в певному сенсі можна вважати навіть книги. Адже письменники можуть власний досвід завуалювати частково в художній формі.

Родвелл якийсь час працював у книгарні, де спостерігав за відвідувачами, і на основі цих спостережень підбирав їм книги. А чи ти сам оцінюєш так читачів? І чи взагалі намагаєшся вгадувати, яка книга кому підійде?

Лише візуально я не можу сказати, яка книга підійде тій чи іншій людині. Але після навіть короткого спілкування, дізнавшись про вподобання, вже зможу порадити якогось автора.

У головного героя повісті є пунктик: він, аби уникнути найменшого натяку на автора, навіть обкладинки заклеює. Чи є в тебе свої дивакуватості щодо літератури чи самого процесу читання?

Ні, дивакуватостей немає. Але я часто книжки читаю не так заради змісту, як заради техніки письма. Тобто читаючи книги, я намагаюся навчитися, підглянути щось в авторів, щоб таким чином розвивати власну письменницьку майстерність.

Чому вирішив зробити одну з героїнь саме натурницею? Що хотів цим сказати?

Це цікава історія. В мене є знайома, яку звати Анна, яка справді є натурницею і ставиться до цього як до мистецтв. Тобто прототип є реальною людиною, хоча там немає ніякої біографічності.

Чи вважаєш ти самокритику єдиним джерелом прогресу?

Звичайно, не єдиним. Тому що є дуже багато речей, наприклад, конкуренція з іншими людьми, захоплення якимись суміжними заняттями тощо. Але самокритика і адекватна здорова самооцінка набагато дієвіші. Коли ти можеш реально оцінювати свою роботу і порівнювати її як зі своїми попередніми, так і з роботами інших авторів – це справді приносить результат. Тому я вважаю, що самокритика не єдиний, але дуже важливий фактор розвитку.

Чи читаєш відгуки та як реагуєш на критику?

Відгуки читаю, коли вони потрапляють на очі, але спеціально не відслідковую. Як до критики, так і до похвали ставлюся нормально. По-перше, я дуже сам до себе вимогливий, знаю як себе оцінювати і чого хочу. До того ж, я сам доволі таки непогано розбираюся в літературі й, власне, це тверезе мислення мені допомагає адекватно ставитися до своєї творчості. Але є низка людей, чия думка для мене важлива. Саме вони повністю розгромили мої перші книги і хвалять зараз, що є для мене показником. І звісно, читачів не обманеш, якщо вони читають вже мою п’яту книгу, значить моя творчість їм подобається.

У тексті є думка: «Молодість минає під гаслом: “Якщо я зроблю це, цікаво, що станеться натомість?”. У зрілості ця форма модифікується: “Якщо я це зроблю, станеться ось це, отже, чи варто мені це робити?». Яким з гасел керуєшся ти?

Я думаю, десь посередині. Ця книга вже містить певний досвід, яким я можу поділитися. Тобто, за кожним з цих слів є якась пережита подія, якісь здобуті знання. Тому, думаю, багато речей я вже розумію. Але ж це не означає, що я так чиню. Тому що запал та інтерес завжди присутні, і є дуже багато речей, до яких я відкритий, попри ризики чи небезпеку. Я взагалі вважаю, що немає чорного і білого. Ми не можемо бути в чомусь впевнені на 100%.

Що хотів сказати своїм текстом? До яких думок прагнув підштовхнути читача?

Думок там дуже багато – це насправді універсальна інструкція життя в різні його моменти з різних ракурсів. Я впевнений, що кожна людина, прочитавши цю книгу, знайде якісь відповіді на свої питання, я впевнений, що кожну людину зачепить якийсь конкретний момент в книзі. Я хотів, щоб читачі мислили, думали, аналізували, оглядалися на своє життя й намагалися розібратися в ньому. Книга провокує кожного зробити якийсь аналіз життя й по можливості щось виправити, зробити або перестати шкодувати за тим, що вже не можна змінити.

Яким бачиш свого читача?

Читач максимально різний. Це справді універсальна книга, вона для всіх, для людей будь-якого віку, досвіду, національності. Я намагався зробити її універсальною. Свого читача бачу розумною, інтелектуальною людиною, яка здатна до роздумів, аналізу і висновків зі своїх вчинків.

Раніше в інтерв'ю ти говорив, що книгу «Чоловік з моїм іменем» вважаєш своєю найкращою. Чому?

Мені здається, що завжди останню книгу вважаєш найсильнішою, тому що це нормальні етапи розвитку. До того ж, це книга, над якою я працював найбільше. Це справді зріла книга, в яку я вклав реально весь свій досвід.

Чому завершив книгу фразою: «Я не маю нічого спільного з людиною, яка написала цю книгу. Іван Байдак»?

Хотів цим передати, що ми постійно змінюємося і буваємо дуже-дуже різними, часом навіть самі себе не впізнаємо. Мені навіть здається, що якщо я візьму цю книгу за декілька років – то з багатьма речами вже не погоджуся. Тому й виникла якась така ідея закінчити книгу саме так.

Якщо уявити ситуацію, що ти маєте змогу запросити на каву будь-якого автора чи авторку, незалежно від часу та країни в яких вони жили, кого б запросив? І чому?

Це був би Стефан Цвейг. Це мій улюблений автор. Вивчаючи його життєвий шлях, помічав якісь паралелі із собою, спільні захоплення, а сюжети деяких моїх історій, написаних ще до знайомства з його творчістю, нагадували сюжети Цвейга. Якщо вірити в реінкарнацію, то мені навіть інколи здається, що в певній мірі в мені є частинка Стефана (напівжарт).

ТОП-5 книг, які радиш прочитати всім?

Пораджу авторів: Мілан Кундера, Джуліан Барнс, Мішель Уельбек, Ромен Гарі та Стефан Цвейг.