Творча майстерня «Аґрафка»: Текст сам формує те, як виглядатиме книжка

У матеріалі використано фото Нати Коваль; фото книг — з архіву «Аґрафки»

 

Творча майстерня «Аґрафка» сьогодні — один із найвідоміших брендів, якщо говорити про успіхи українських ілюстраторів за кордоном. Із Романою Романишин та Андрієм Лесівим ми спілкуємося в кафе на другому поверсі під час цьогорічного Книжкового Арсеналу — поруч стенд вітчизняних ілюстраторів. І майже одразу запитуємо про те, хто із вітчизняних майстрів вплинув на їхній творчий розвиток. «Тут є насправді дуже класна виставка дитячих ілюстраторів 60-х років», — кажуть у творчому тандемі та далі уже називають імена Володимира Голозубова та В’ячеслав Легкобита — знаних майстрів радянської книжкової графіки.

Трохи більше як півгодини Романа та Андрій у два голоси (часом буквально) розповідають про те, як починали працювати на українському книжковому ринку, чим корисними стали для них закордонні стажування у Польщі на початку кар’єри, юридичний бік роботи майстерні та «внутрішню кухню» співпраці видавця та ілюстратора. Ще якихось дев’ять років тому, каже Андрій, наша книжка вважалась неформатом, і жоден з видавців не погоджувався її видавати. 

Зараз же, за словами Романи, у своїй роботі вони багато орієнтуються на мову плаката: «Обкладинка має працювати як плакат і привернути твою увагу, якось заінтригувати». У своїх відповідях на запитання вони часто вживають займенник «ми» та зазначають, що «взагалі-то, в основному, ми керуємося тими ідеями створення книжки, яких навчилися у Європі». Далі за текстом — пряма мова творчої майстерні «Аґрафка».

Про старт роботи у книжковій галузі

Андрій: Ми починали у львівському видавництві «Літопис» як дизайнери обкладинок це були наші перші книжкові роботи.

Романа: На той 2003-й рік, коли ми ще були студентами (активний час навчання), це була така ситуативна робота, яка нас цікавила. Але ми вчилися і тоді ще не думали, що будемо працювати з книжками. Бо навіть художні спеціальності, які ми собі обрали на час навчання, нічого спільного не мали з книжковим дизайном. [У Львівській національній академії мистецтв] я навчалася на склі, Андрій на реставрації, і ми в тому віці насправді собі не уявляли, чим будемо займатися після закінчення академії; хотіли бути просто вільними, робити якісь цікаві речі, незалежно від обраних художніх медіа. Закінчення навчання — це такий перехідний час для будь-якого випускника, коли ти вирішуєш, чи йдеш працювати на когось, чи будеш починати власну справу. І ми розуміли, що хочемо працювати самі на себе. У рік закінчення Академії, 2009-й, вирішили, що засновуємо свою творчу майстерню «Аґрафка» (запонка, «англійська шпилька» — прим. ред). Коли обирали собі назву, то розуміли, що для нашого проекту потрібне універсальне і влучне слово, яке було б милозвучне різними мовами. В той час ми поїхали на перше своє стажування до Польщі, де зробили проект книжки, навчаючись на кафедрі проектування книжки Краківської академії мистецтв, а згодом, через два роки, знову поїхали на стажування – вже на кафедру книжкової графіки Варшавської академії мистецтв. Вже після Кракова ми справді зрозуміли, що книжки це те, чим хочемо займатися професійно. З того часу і до сьогодні, у більшості, і займаємося книжками.

Що дали такі закордонні стажування?

Андрій: Це був абсолютно новий досвід. Ми побачили нові книжки та нові підходи до [створення] книжки. Це було щось зовсім інакше, ніж те, що відбувалося на той час в Україні. Ми зрозуміли, що це нам дуже близьке і хочемо працювати саме в цьому напрямку.

Романа: Власне, ми побачили, як художники контролюють весь процес створення книжки від початку до кінця від створення ілюстрацій і підбору шрифтів до вибору паперу і друкування. Нам подобався цей повний контроль за створенням книжки. Ми також відкрили для себе багато можливостей бачити і аналізувати [як розвивається книжковий ринок] далі в Європі, в т. ч. поза Польщею. Нас дуже сформувала і німецька, і італійська, і французька школи книжкового дизайну. Ці подорожі дали нам можливість бачити те, чого ми не знаємо (насправді ми не знаємо дуже багато і продовжуємо далі вчитися). Тоді ми зрозуміли, що це наш вектор [роботи], яким і хочемо рухатися.

Про вплив українських ілюстраторів та речі, запозичені з-за кордону

Андрій: Серед українських ілюстраторів – це книжки, на яких ми зростали. Це В’ячеслав Легкобит (графік – прим.ред.) і Володимир Голозубов (книжковий графік, художник-ілюстратор – прим.ред.). Багато книжок, які нас сформували – це були не просто ілюстровані видання, а фактично роботи художників, цілісні проекти. Це трохи інший підхід до створення ілюстрованої книги, і він також дуже вплинув на те, як ми зараз працюємо. 

Романа: Це насправді два прізвища, які на нас дуже вплинули. Але, крім українських, ми також виростали і на литовських, латвійських і естонських книжках, де була дуже сильна школа ілюстрації та й дещо інша модель ілюстрації… А взагалі-то ми керуємося, напевно, тими ідеями створення книжки, котрих навчилися у Європі. Головною є ідея, якій ти все підпорядковуєш: і техніку, і візуальну частину. Книжка повинна мати струнку, чітку, і дуже продуману структуру. Ми дуже уважно ставимося до технічного виконання. Що ми для себе вирішили – ми не хочемо замикатися на якомусь одному стилі, бути герметичними, а намагаємося змінюватися від книжки до книжки – бути такими собі хамелеонами і підпорядковуємося все-таки ідеї тексту. Саме текст сам формує те, як буде виглядати книжка. Формотворення, композиція, техніка – все це ми обираємо, підпорядковуючись головній ідеї, продиктованій текстом.

Чи було, що одного дня ви прокинулися і дізналися, що є відомими в Україні ілюстраторами?

Андрій: Ні, такого не було. Від самого початку нашої роботи ми працювали з тими видавництвами, які погоджувалися з нами працювати. У 2010 році ми зробили свою першу дитячу книгу, яку на той час жоден видавець не погоджувався видавати. Її вважали некомерційною та неформатом. Проте один з наших самвидавних примірників потрапив до видавництва «Навчальна книга “Богдан”», – побачивши реальну книжку, [вони] погодилися її видати.

Романа: Саме ця книжка [«Рукавичка»] вперше принесла нам міжнародну нагороду. Ми самостійно подали її на Бієнале ілюстрації у Братиславі. Це один із найпрестижніших конкурсів, і книжка там отримала нагороду. Напевно, це і стало одним з ключових моментів у нашій роботі.

Андрій: Не було такого, що ми чекали на якийсь момент, коли нас почнуть видавати. Ми просто працювали, створювали повністю готову книжку, робили прототип, не знаючи, де вона буде видана і взагалі чи колись буде видана. Ми розуміли, що для того, аби почати видаватися, потрібно напрацювати портфоліо…

Романа: Мати портфоліо, крім того, якось декларувати те, що ми хочемо транслювати в нашій книжці власні ідеї. Це як у спорті, тобто ти як спортсмен маєш тренуватися і тренуватися. Немає значення, чи ти плануєш їхати на Олімпіаду, чи не плануєш. Зрештою, коли матимеш добрий результат, то поїдеш на Олімпіаду, тільки таким чином. Для нас тоді не грало важливої ролі, чи ми будемо видані, чи ні. Ми робили і артбуки, і абсолютно різні медіа, [застосовуючи] різні техніки. 

Андрій: Так само і з «Видавництвом Старого Лева». Це просто доля так склалася, що ми почали разом працювати. Почалося все з проекту Грицька Чубая «П’ятикнижжя» (це проект Соломії Чубай), з якою ми погодилися працювати, ще не знаючи, де ця книжка буде видана. Соломія тоді домовилася зі «Старим Левом» – і так ми познайомилися. Ми зрозуміли, що маємо дуже багато спільного, в т.ч. спільне бачення того, як книжка має розвиватися. Отже, ми почали створювати спільні проекти, які стали успішними.

Чи залишилося щось досі ненадрукованим?

Андрій: Два проекти, які мали бути надруковані, але в певний момент щось сталося і залишилися не надрукованими. А так, зрештою, всі видані. Ці [ненадруковані] проекти були зроблені в певний період часу. Якщо вони не були видані в той період, значить, ми вирішили так їх і залишити. Бо і ми вже змінилися, і підхід змінився, тобто ці проекти просто стали маркерами того періоду, коли були створені. Перша – то наша авторська книжка «Про молоко». Це фактично така собі silent book, там немає тексту, а тільки короткі заголовки і лаконічні візуальні композиції на тему молока: візуалізовані вислови про молоко, легенди, афоризми і т.д.

Романа: І друга книжка – це наш проект, над яким ми працювали у Варшаві. Це книжка на один вірш Данути Вавілов про двох людей і про їхні два світи. Ми створили таку собі автобіографічну інтерпретацію цього вірша. Книжка насправді видана тиражем 30 примірників (кожен примірник пронумерований і підписаний), які мандрують світом різними виставками. Фактично це такий собі іміджевий проект.

Про розподіл роботи між собою

Андрій: Над проектом ми працюємо разом, але маємо різні відповідальності. Я займаюся більш технічною стороною роботи: макетуванням, верстанням, підготовкою до друку, prepress і т.д. Романа займається ілюструванням, візуальним втіленням ідеї, розпрацюванням героїв, і стилістикою. Всі брейншторми ми проводимо разом.

Романа: Тобто це насправді формула, яка нам дуже пасує. Ми її відпрацьовували довгий час, тому що коли дві творчі людини працюють разом, дуже часто бувають якісь ревнощі, конфлікти. І, буває, еґо чи амбіції диктують певні речі. Ми вирішили, що нам треба зрозуміти, хто має якісь певні таланти – і їх треба якомога мудріше використовувати. Такий поділ функцій нас дуже влаштовує.

Про юридичну сторону роботи «Аґрафка»: через ФОПа та агента

Романа: Я – фізична особа-підприємець. З продажами ліцензій за кордон працює агент видавництва, який займається усією бюрократичною і юридичною діяльністю, і ми можемо присвячувати час нашій улюбленій роботі. Ми зрозуміли, що усі речі, пов’язані з продажем прав, гонорарами, з ліцензіями і тому подібне – це виснажлива робота, яка займає багато часу. 

Андрій: Це насправді еволюційний процес. Тобто в певний момент ти розумієш, що не можеш все потягнути самотужки і потрібна допомога. 

На міжнародному ринку контакти між ілюстраторами і видавництвами досить рідко відбуваються напряму, зазвичай є посередники, які налагоджують усі справи. Це цивілізований спосіб роботи.

Про топ-5 творчих робіт, якими можуть пишатися

Романа: Можемо сказати про наші найновіші книжки. «Голосно, тихо, пошепки» і «Я так бачу» – це диптих, дві дитячі книжки у жанрі нон-фікшн про слух та зір. Ці книжки принесли нам чи не найбільше нагород та сьогодні вже видані у більше ніж 20 країнах світу. Найновіша наша робота – «Байки харківські» Григорія Сковороди. Дуже любимо і пишаємося цим виданням. Також наша дитяча авторська книжка «Війна, що змінила Рондо». З дорослих хочеться відзначити «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінґвея та поетичну книжку Олени Гусейнової «Супергерої» – ці дві книги в цьому році отримали дві нагороди на Nami – одному із найпрестижніших світових конкурсів у Південній Кореї, який проводиться що два роки у Південній Кореї.

Андрій: А ще «Зірки і макові зернята» – наша авторська книжка, яку ми особливо любимо, бо вона була першою. 

Як ви знаходите ці ідеї, які потім втілюєте на папері? Наприклад, як вдалося вигадати обкладинку до книжки «Дім, в якому...»?

Андрій: Якщо це текст не наш, а іншого автора, то найважливішим є вдумливе прочитання. Тоді ми намагаємося вловити якісь символи між рядками, між літерами, за щось вхопитися. [Тобто] шукаємо щось, що зрезонує, зачепить. 

Романа: І, знову ж таки, ми багато орієнтуємося на мову плаката. Обкладинка має працювати як плакат і привернути увагу, заінтригувати за кілька секунд. Має містити дуже сильний, лаконічний символ. Власне, так ми працюємо з обкладинками. І книжка «Дім, в якому…» (Видавництво #книголав, 2019) – не виняток. Ми шукали якийсь хороший символ, якось би поєднав наше візуальне оформлення з текстом. Було кілька різних пропозицій, які ми подали, але для нас цей ведмедик був найсильніший. На щастя, і видавець, і автор також зрозуміли, що це найвдаліший варіант – він і пішов у друк. Дуже тішимось.

Внутрішня кухня роботи ілюстраторів та видавців:

...скільки буває варіантів обкладинок?

Андрій: Це дуже залежить від конкретного випадку, але ми маємо певні свої правила. Якщо працюємо із твором, який дуже з нами резонує, то можемо зробити декілька варіантів [обкладинок], які нам подобаються. Зазвичай ми намагаємося робити не більше двох-трьох, бо чим більше варіантів, тим важче з них вибрати.

… а як щодо дедлайнів?

Романа: Якщо йдеться про авторські книжки, то важливо самостійно встановлювати собі дедлайни. Наприклад, для нас важливий дедлайн – це Болонський ярмарок [дитячої книжки], книжка має бути готова до кінця року. Це, напевно, основний наш дедлайн. Звісно, буває, що виникають певні обставини, часто від нас не залежні, і дедлайни зміщуються, але зазвичай намагаємося триматися в затверджених часових рамках.

Андрій: Для нас особисто дедлайн – дуже важлива річ. Не беремося за роботу, якщо знаємо, що не закінчимо її до погодженого терміну. Тому що ти розумієш, створення книжки – це така річ, до якої дотичні дуже багато людей. І це насправді особиста відповідальність дотримуватись дедлайну, бо якщо ти його не дотримуєшся, то починаєш підводити інших людей. Це такий ланцюжок відповідальності.

… чи черпаєте часом ідеї зі старих робіт для нових проектів?

Андрій: Так, буває, звичайно. Часом незатверджені обкладинки трансформуються і перероджуються у щось зовсім інше. Це дуже цікаво спостерігати. У нас є такий приклад про одну з перших книжок зі «Старим Левом»«13 різдвяних історій». Тоді ми зробили три варіанти [обкладинок], із яких видавець обрав один, книжка пішла в друк і була дуже успішною. У грудні 2018 року вийшла друга частина, де обкладинкою уже послугував один із тих варіантів, які раніше були відкинуті. Фактично, цей варіант 5 років пролежав і, в результаті, все одно став книжкою, як йому і судилося.

… чи є якась ідея книжки, якої немає на ринку, але з задоволенням би взялися її ілюструвати?

Андрій: Коли така ідея з’являється, ми вносимо її у свій план і втілюємо. Це якраз наше улюблене заняття – працювати з авторськими проектами. Ми дивимося, чого зараз особисто нам бракує, чого не вистачає на книжковому ринку – і за це беремося. Цього року сподіваємося закінчити нову авторську книжку.

Романа: У нас є певний перелік тем, з якими хочемо працювати і, власне, вони є основою нашого робочого плану. З ними ми і працюємо. 

...як тоді виглядає ваш робочий день?

Андрій: Це, знову ж таки, залежить наскільки віддалені ми від дедлайну. Коли вже наближається термін здачі роботи, то день в день виглядає дуже схожим, тобто з ранку до ночі ми працюємо (або з ночі до ранку часом). Потім деякий час мусимо відпочити, перемкнутися, десь помандрувати, щоб трошки перезавантажити голову. 

Нам трохи важко розрізнити етапи, коли ми працюємо, а коли відпочиваємо, наше життя [виглядає] трошки інакше, ніж можна собі уявити. Більшість людей працює усталену кількість годин на тиждень, а решта часу використовує на свій розсуд. У нас – трохи не так. В нас немає вихідних і робочий день не регульований. Величезну частину нашого часу займає інтелектуальна робота. Тому, навіть коли ми фізично не працюємо, ми мислимо, і це теж є роботою, а в мандрівках поєднуємо роботу з відпочинком.

Романа: У нас є календар з таблицями, щоб бачити що і коли маємо закінчити в роботі, поетапно розписано робочі вказівки. Такий собі план, щоб краще орієнтуватися. Чесно кажучи, я взагалі слабо орієнтуюся в календарі і часом можу взагалі не знати, який день. Це, напевно, притаманно багатьом художникам-відлюдникам. Дні перетікають один в один, і ця таблиця допомагає мені орієнтуватися в часі і стадії роботи. 

Але ми взагалі працюємо, в більшості, вночі. Слава Богу, що в нас класне місто, яке теж собі нормально вночі живе, і ми можемо абсолютно без жертв для себе йти в кіно чи до магазину, абсолютно класно жити в місті і працювати. Ми обов’язково мусимо вдень досить багато гуляти пішки, обдумуємо та обговорюємо якісь певні речі. У нас є своя траса, якою ми бігаємо чи ходимо… А далі безпосередньо працюємо у себе в студії.

...чи є місце прокрастинації в цій роботі?

Андрій: Це дуже небезпечно, бо тільки ти починаєш їй давати трошки місця, вона починає вимагати ще більше. Тому, як тільки ми бачимо, що вона десь тут підкрадається… (сміється) намагаємося проганяти.

...ви говорили про студію?

Романа: Так, ми працюємо в студії. В помешканні, де ми живемо, маємо кімнату, виділену тільки для роботи, але в нас ще є майстерня, в якій ми працюємо, наприклад, із фарбами. Якщо треба щось зліпити з глини чи щось зробити з дерева, чи власне друк графіки на верстаті, то маємо ще й таке приміщення, де можемо бавитися з фарбами і різною «брудною» роботою.

… чи є проблеми з цим поділом особистого і робочого?

Романа: Ні, на щастя, немає. Насправді я виросла в такій атмосфері. Мій тато – художник, і довший час, коли не мав майстерні, також працював дома. Зрештою, він теж зараз багато працює і вдома. Тому це для мене нормальний спосіб життя. І я собі не уявляю, як можна інакше. Це певна модель вже. Тому все окей, немає жодних проблем.

Андрій: Проблем, на щастя, не виникає. Ми дійсно не можемо розділити особистий і робочий простори, але не сприймаємо це як щось особливе.

...а як щодо власної школи ілюстрації?

Андрій: Може, коли нам буде по 70-80 років, то буде час про це думати. Зараз хочемо працювати і не відволікатися, маємо багато різних планів. Ми дуже цінуємо свою свободу. Викладання – це певна відповідальність, прив’язка до місця і часу.

Романа: Звичайно, ми про це думали, в нас були конкретні запрошення до викладання, але ми дуже відповідально ставимося до того, що ми робимо, а викладацька робота вимагає багато часу, уваги та віддачі. Наразі ми розуміємо ціну часу та енергії, бо енергія є вичерпною. Ми не кажемо абсолютного ні викладанню, але на цьому етапі хочемо працювати і, власне, в такій герметичній групі з нас двох, нам наразі так дуже пасує. Проте, ми часто радо проводимо окремі зустрічі чи майстер-класи для ілюстраторів. Такі спонтанні «викладацькі практики» нам подобаються.

… який найкращий відгук на свою роботу ви отримували за кордоном?

Романа: Серед колег і фахівців найбільше цінується ідея. Художній стиль, звісно, важливий, але цінується, перш за все, ідея, яку ти вклав у концепт. Напевно, два найважливіші відгуки, які ми почули за останній рік, були на Болонському ярмарку (про наші дві книжки про слух і зір). Власне, фахівці з журі розшифрували багато сенсів, які ми заклали, але про які взагалі не згадували в описі проекту – вони все побачили між рядків. Нам це було дуже приємно, ми зрозуміли, що дихаємо одним повітрям і «варимося» в одному дизайн-середовищі. 

Цього року також я виступала топ-спікером на фестивалі в [Південній] Кореї, де було відзначено книжку Гемінґвея «Прощавай, зброє». Люди там «прочули» цю книжку та ілюстрації, а також те, як вони співпрацюють з текстом. Дуже важливо, що текст знають всі, не залежно від країни, і розуміють наше візуальне прочитання. Також такі відгуки, як «наскільки це сильно зроблено», «наскільки це маскулінна ілюстрація», «наскільки вона влучна», «наскільки вона болюча» і «наскільки вона фізично впливає на читача» надзвичайно приємні. Почути ці речі від абсолютно іншої аудиторії – дуже важливо.

… а що для вас важливо, оцінюючи уже чужі роботи?

Андрій: Мабуть, те саме, про що ми постійно говоримо, – це ідея. Те, що робить проект унікальним, те, що робить його живим.

Романа: Знову ж таки, маю визнати, що нас не зовсім приваблює самостійна ілюстрація, відірвана від цілісності проекту. Тобто ми найбільше орієнтуємося на книжкову ілюстрацію, а вона, зокрема, відрізняється від класичного зображення, «картинки», яку можна, наприклад, повісити на стіну. Книжкова ілюстрація є частиною ансамблю, вона є частиною книжки, її динаміки, руху. [На практиці] ти маєш передбачити дуже багато фізичних моментів, пов’язаних з тим, як ілюстрація буде прочитуватися, наприклад, згинання книжки на корінці, розкривання її, гортання. Це трошки інакша модель мислення художника. Коли ми беремо участь в засіданнях журі на конкурсах, то відзначаємо насамперед такі книжкові ілюстрації, де бачимо, що людина розуміє що таке книжка. Коли автор не мислить просто прямокутником чи квадратом формату листа, на якому працює, а мислить об’ємно, просторово і наперед розраховує усі ходи. В такому випадку ми, звісно, відзначаємо цю роботу. Бо це близьке нам мислення і ми розуміємо, що треба трохи себе «деформувати», аби «зрозуміти книжку»

Якими бачите тренди і тенденції сучасного дизайну?

Андрій: Це насправді не дуже вдячна річ – намагатися вполювати якісь тренди. Вони дуже мінливі. Є якісь загальноприйняті тренди, які не прив’язані до часу: завжди буде популярним мінімалізм, завжди буде популярним плакат. Це те, що ніколи не виходить з моди. Пошук – це, напевно, один із важливих трендів. Про якісь особливості українських трендів ще трохи рано говорити – все дуже хаотично і безсистемно, але задатки дуже цікаві є.

Романа: За останні кілька років ми бачили, що є тренд на книжки про фемінізм. З’явилися книжки не лише для дітей, а й для дорослих – і picture book’и, і комікси, – на тему фемінізму, про рівноправність і т.д. Те, що стосується візуальної складової книжки, залежить конкретно від ніші, зараз популярно працювати з нішевими проектами. Мені здається, що найважливіша річ – це експеримент і нові ідеї.

Якщо спробувати проаналізувати український ринок, то можна бачити, що він наразі насичується книжками, яких дуже бракувало останні роки. Поки що українці більше купують прав, аніж генерують власні проекти, які можна експортувати, але віримо, що це питання часу і наполегливості. Ми бачимо, що важливі кроки робляться і ринок динамічно розвивається. Нам це дуже цікаво, бо є великий потенціал.

Із ілюстраторів у автори книжок

...як та чому?

Андрій: Це логічний наступний крок в нашій роботі. Коли ми працювали як ілюстратори, то в певний момент зрозуміли, що хотіли б повністю контролювати процес створення книжки, не бути залежним від чийогось тексту, а створити свій. Було дуже страшно заходити на нову для нас територію тексту, ми дуже хвилювалися…

Романа: Тому що все наше середовище – це люди, пов’язані з літературою, і, звісно ж, у нас були певні сумніви і переживання, наскільки добре ми здатні це зробити. Та й критика теж важлива, чесно – було лячно. Але ми віддавна дуже любимо тексти і відчуваємо, що маємо певний потенціал, який можемо реалізувати. Крім того, дійсно не могли знайти потрібного нам наративу, який би добре співіснував з ілюстрацією. У книжці-картинці (picture book) вербальна і візуальна складові мають бути на рівні (і ілюстрації, і текст мають витягувати один одного). Письменнику та ілюстратору разом не завжди вдається створити цілісне, органічне «полотно» історії. Тому ми зрозуміли, що маємо самі зробити такий текст, який максимально відповідатиме нам, і бачили в світі дуже багато прикладів, коли художник сам створює текст. Тоді ця книжка дуже органічна. Такі книги, зазвичай, найбільш успішні, бо художник прекрасно розуміє, що робить, як йому потрібно «промалювати» тут словами, а тут лініями…

Андрій: Де історію треба вести вербально, де історію треба вести візуально. Історія тоді починає говорити двома голосами, цілісно і органічно.

Романа: Тільки так. Ми просто розуміли, що немає іншого тексту, ми мусимо самі його зробити і, зрештою, дуже любимо писати і хочемо вчитися. У перспективі хочемо написати дорослу книжку.

...про що може бути така доросла книжка?

Романа: Ми дуже любимо гібридні проекти. Уявляємо собі сплав арт-детектива з графічним романом.

Електронна vs друкована книжка

Андрій: Я постійно ношу в сумці паперову книжку, але часом в подорожах ти не можеш везти з собою 5 книжок, тоді, звісно ж, зручніше читати електронні книги.

Романа: Ми завжди беремо по одній паперовій книжці (навіть зараз [в Київ] сюди приїхали кожен зі своєю паперовою книжкою), але, звісно, часто читаємо з телефона, бо багато їздимо. Це, в принципі, зручно, бо з тобою постійно твої улюблені автори, але паперова книжка – то святе. Просто ми вважаємо, що паперова книжка з появою електронних видань може бути більше арт-об’єктом. І, власне, це книжки, над якими ми хочемо працювати: вони не мають цієї первинної прикладної місії нести інформацію, бо інформацію ти можеш отримати всюди. Йдеться про використання повного потенціалу книжки: паперу, друку, тактильності, естетичної насолоди. Вона задіює всі твої відчуття: дотик, запах свіжої фарби, звук перегортання сторінок, – тобто все це на тебе впливає, і так ми хочемо працювати з книжкою.

… а як щодо візуального оформлення електронної книжки?

Романа: Це абсолютно різні речі. Це як театр і кіно. В принципі ніби подібні речі (тобто актори грають і там, і там), але кожен актор вам скаже, що грати в театрі і кіно – це дві абсолютно різні роботи та два різних підходи. Наразі я не бачу нас у електронних digital-технологіях. Ми вже мали досвід з роботою над мобільним додатком, і це не зовсім наше. Що нам подобається в книжці – це те, що хоча більшість підготовчих робіт при створенні книжки є цифровими, виконуються на комп’ютері, все ж результат цієї роботи є аналоговим – жива паперова книжка. Ми залишаємося прихильниками саме цього жанру.

Яку літературу читає «Аґрафка»? Топ-5 книжок

Андрій: Ми читаємо дуже багато нон-фікшну та професійної літератури, але також, звичайно, любимо і художню літературу. З останніх книжок, які вплинули і неймовірно вразили, це недавно виданий роман південнокорейського автора Хвана Соґьона «Парідеґі» (видавництво KOMUBOOK, 2019). Взагалі ми страшенно вражені, що цей південнокорейський автор якимось дивом виданий українською мовою. У нього дуже сильний текст. Також ми дуже любимо Джонатана Сафрана Фоєра, його роман «Страшенно голосно і неймовірно близько» – це одне з найсильніших читацьких вражень за все життя. Страшенно тішимося, що цього року у вересні будемо учасниками одного з найпрестижніших в Італії фестивалів «Festivaletteratura 2019», серед інших гостей якого буде і наш улюблений Фоєр (та й десятки інших авторів, ви тільки погляньте на цей перелік гостей). Зараз читаємо неймовірно цікавий роман англійського автора Джедедайя Беррі «Підручник для детектива», до якого незабаром створюватимемо обкладинку. Про цей роман кажуть, ніби його написали разом Кафка і Вес Андерсон, і це абсолютно влучна метафора!) 

Романа: Дуже любимо Ольгу Токарчук. Її остання книжка – «Бізарні оповідання» (поки не перекладена українською) – це набір короткої прози, але оповідання настільки колоритні й описові, настільки майстерно зроблені, що ти немовби переглядаєш короткометражні фільми. Ця книжка – одна з улюблених тепер. Зараз читаю кілька книжок підряд, до прикладу, роман «Будинок з листя» Марка З. Данилевського, який також дуже на мене вплинув. Це дуже дивна книжка, змакетована як ребус: в процесі читання текст трансформується, окремі слова виділені іншим кольором, наприклад, текст сформований як сходи, і треба «йти» по тих сходах, виходити на якийсь наступний рівень… а ще – «Риба всередині нас» Ніла Шубіна – неймовірно крутий нон-фікшн про еволюцію і наше тіло в її процесі.

(Visited 339 times, 1 visits today)