Цьогоріч вийшла друком книжка, читаючи яку, постійно запитуєш себе «Як? До цього часу нічого подібного не видавалося?!» Те, що, здавалося, мусило б бути давно вивчене, продискутоване й внесене до рангу культурного надбання країни, досі залишається непроговореним і неозначеним. Мистецькі твори зберігаються у музеях і приватних колекціях, і добре, коли пересічний громадянин може побачити їх бодай на окремій виставці (бо деякі з них лежать у фондосховищах), та в більшості випадків ми навіть не чули про них за життя. Не чули й не читали, бо не було звідки ці знання почерпнути.
«65 українських шедеврів. Визнані й неявні» – перша спроба назвати й означити загальне мистецьке надбання України, розповісти коротко й доступно, для широкої аудиторії, про те найважливіше, завдяки чому середньостатистичний об’єкт відрізняється від того, який можемо називати шедевром. Авторки блогу Yakaboo прочитали книжку й діляться кількома спостереженнями про неї.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Останнім часом мені траплялося чимало книжок на довколамистецькі теми. Читаючи їх, я не могла позбутися гнітючого відчуття, що українське мистецтво за рівнем впізнаваності суттєво програє західноєвропейському. І хоча я у свій час вивчала історію мистецтва та українську культуру (не в одному контексті, варто зауважити!), та мало що могла б назвати з переліку українських шедеврів – ну квіти Катерини Білокур, ну фантастичні звірі Марії Примаченко, ну «пльонтанізм» Івана Марчука… «65 шедеврів» Діани Клочко не просто відкрили для мене світ українського мистецтва – закохали у нього.
Юлія Дутка: Ми з мистецтвом не те, щоб геть далекі, але якось не перетинаємось, тому, мабуть, сходу могла б назвати не більше 10 українських митців (максимум 12, але добряче напружившись), а от з назвами їхніх творів було б ще гірше. Альбом «65 українських шедеврів» став для мене насамперед можливістю хоч трохи подолати своє мистецьке невігластво та відкрити для себе цей пласт, побачити, що не тільки література формує культурний портрет українця.
Мар’яна Хемій: Попри те, що знакові виставки в київських музеях і галереях намагаюся не пропускати, експлікації та супровідні тексти читаю уважно, все одно сказати, що маю цілісне уявлення про українське мистецтво, не можу, – хоч в історичному розрізі, хоч в сучасному. Звісно, маю кілька альбомів і науково-популярних видань, присвячених бойчукістам, авангардистам, закарпатській художній школі, окремим митцям та іншим напрямкам, але завжди – з кожною новою виставкою і книжкою – маю таке враження, що дізнаюся про все вперше, відкриваю окремий, незнаний досі світ. Бо те, що було відоме мені до цього – скажу банальною фразою – лише малесенька частинка величезного айсберга, який науковцям ще досліджувати і досліджувати, а нам тоді ще відкривати й відкривати. Більш-менш послідовні знання маю про авангардистів – завдяки лекціям і статтям Ярини Цимбал і кільком виставкам у Мистецькому Арсеналі та Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, про інше – вони або фрагментарні, або й взагалі відсутні.
Великий мінус ще й в тому, що навіть якщо й виходять друком прекрасно ілюстровані альбоми і дослідження, важко сказати, що вони потрапляють у широке коло обговорення – цих видань не буде в кожній шкільній та університетській бібліотеці, так само, як вони не потраплять до більшості тих, хто не займається мистецтвом професійно. В першому випадку через загалом погану освітню підготовку, в другому – через вартість видань, які, без нагальної на це потреби, дозволити собі може не кожен.
«65 українських шедеврів» Діани Клочко, наскільки я розумію, не претендують на вичерпність чи обов’язковість розгляду саме згаданих творів як най-найкращих, але дуже добре, як для першої такої спроби, окреслюють масштаби – нашого незнання теми; того, що на дискусію з авторкою не вистачає обізнаності; того, скільки під час читання не отримуєш відповідей, а ставиш запитань; того, що за стільки років незалежності, читаючи цю книжку, навіть не маєш з чим її порівнювати.
«65 українських шедеврів» відкрили мені, що...
Юля: У нас безліч недооцінених шедеврів, про яку більшість навіть не підозрює. Що й серед українських художників є зачинателі мистецьких напрямів, які надихали творців не тільки на рідній землі, а й у Західній Європі. Що українське мистецтво потужно вписане у світовий контекст, хоч ми могли цього й не помітити. Цікаво було дізнаватись про взаємозв’язки, дружбу та ідеї, які циркулювали у повітрі. І нарешті це було історією не страждань (чомусь в літературі без цього не обходиться), а творчих пошуків себе.
Діана Клочко показує шедеври невіддільними від доль їхніх авторів, тож разом з нею пізнавати полотно чи скульптуру через призму авторського бачення не просто простіше, а і якось правильніше. Так і не інакше, хоч окремі деталі завжди можна домислити, додавши до твору якусь красиву легенду.
Але найбільшим відкриттям став для мене Георгій Якутович, відомий насамперед роботою над культовою стрічкою «Тіні забутих предків», чий шедевр став у цій книжці завершальним – 65-им. Його «Чаклунка» – немов повернення до витоків, зображення архетипної дикої жінки у її єднанні з природою і водночас берегині домашнього вогнища, в якої кожен може знайти затишок та любов.
Віта: Ми (тут я кажу трішки і про себе, і про українців загалом) звикли сприймати українське мистецтво як щось локальне, маргінальне, може, навіть хуторянське. Але правда в тому, що воно поєднане зі світовими трендами дуже міцними, хоча й неочевидними зв’язками. І нехай епохи середньовіччя чи ренесансу були у нас, так би мовити, не синхронізовані у часі й стилістиці, але десь із середини ХІХ століття заперечувати очевидне було б нечесно: українські митці вчилися у західних, надихалися їхніми ідеями, відчували їхній вплив і самі певною мірою впливали на них.
Мене вразило те, як Діана Клочко інтерпретує картини. Для неї усе має значення – від техніки, тематики, часу написання до кольорів, композиції, силуетів, сюжету. Вона не просто спонукає на кожен із шедеврів, навіть знайомий чи «програмний», подивитися з несподіваної точки зору – вона вчить бути дуже уважними до деталей. Скажімо, раніше я не помічала, що на картині Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (яка, до речі, існує у двох версіях – і це ще одне поле для інтерпретацій!) присутні «кодові знаки» – синьо-жовті та червоно-чорні прапори.
Зрештою, якось я не задумувалася про те, що твори Рєпіна чи Врубеля, яких заведено вважати російськими митцями, можна внести до списку українських шедеврів. Але ж і справді! Врубель, наприклад, у київський період творчості намалював геніальні картини із виразними (принаймні для тих, хто вміє бачити) впливами української культурної традиції – церковної, шляхетської, міської. «65 шедеврів…» відкрили мені, що варто змістити фокус – і величезний пласт культурного, мистецького надбання з’явиться перед нами, як підводна частина айсберга. Це захоплює!
Мар’яна: По-перше, про багато зі згаданих тут шедеврів я не знала, тому книжка відкрила мені їх як таких. По-друге, не секрет, що мистецтво не знає кордонів – між містами, країнами, материками, та все ж вражають відкритість і масштаб взаємовпливів, особливо коли йдеться про французькі впливи на наших митців, тісні знайомства, навчання і роботу одних з іншими.
А якщо деталізувати, то відкриття для мене були у кожному з 46 есеїв, і то не по одному. Зокрема, й коли йдеться про художників, що творили в СРСР, – як їм вдавалося (декому після Парижа) не втрачати яскравості і виразності, і при цьому зберегти життя й можливість творити.
Як людині, що більше знає про письменників, ніж про художників, цікаво було дізнатися про ще одного подвійного агента в культурі, до пари Петрову-Домонтовичу – Миколу Глущенка, ще й завербованого Олександром Довженком. Той момент, коли поряд із творчістю радо ознайомилась би із детальною біографією митців. Шкода, що їх у нас так рідко пишуть.
Улюблений шедевр
Мар’яна: У мене особливий сентимент до всіх мистецьких об’єктів, що пережили не одну зміну епох. Тому, якими б крутими не були історії про наступні шедеври, найбільше мене вразив перший, описаний тут – ікона «Святі Сергій і Вакх». Якщо правда, що вона потрапила до нас з Константинопольської Софії, побувала біля підніжжя гори Синай у монастирі Святої Катерини, пролежала у сховку півтори тисячі років, переховуючись від іконоборства у віддаленому монастирі і в середині ХІХ століття дивовижним чином потрапили до Києва, то цього мені вже достатньо для захвату.
Юля: Я від першої сторінки чекала на Шевченка, зумисно не перегортуючи книжку, щоб не наспойлерити передчасно, адже Тарас Григорович, що б там не казали, насамперед – художник, а вже потім поет. І його твори, які Діана Клочко вибрала до переліку шедеврів, – обидва пізні – зачепили мене найбільше, особливо один з останніх автопортретів (1860 року), якого так просто не знайдеш через пошуковик. Певна річ, адже тут не Великий Кобзар – велетень духу та титан, який несе на собі всю національну ідею, а юнак, який здався.
Тут вже знайомі борода та смушева шапка, але сам Шевченко – геть інший, змарнілий та якийсь ніби згаслий. Портрет водночас і готичний (від цієї темряви віє холодом), і пронизливий (здається, що погляд проходить наскрізь), і якийсь трохи вимучено-приречний, як у людини, яка доживає останні дні. Нехарактерний, але від того ще більше хочеться розглядати його і намагатись розшифрувати те, що митець хотів сказати цим. Мені так хотілося б, щоб значно більше людей могли його побачити, щоб цей портрет теж став популярним зображенням Шевченка, який був і тогочасним стилягою-хіпстером та блискучим митцем, і водночас чоловіком, який передчасно постарів та так і не зміг побудувати сім’ю, хоч прагнув цього.
Віта: Колись у мене сформувалася міцна антипатія до картин на робітничо-селянську тематику – і я подумати не могла, що хоч якась із них мені сподобається. Але робота Зінаїди Серебрякової «Жнива» (в оригіналі «Селянки в полі») мене застала зненацька – власне, тим, що геть не схожа на картинку важкої сільськогосподарської роботи. Дівчата, зображені на ній, не схожі на зморених працею селянок. Крайня справа постать мені взагалі спершу здалася зображенням якоїсь сучасної мандрівниці-автостопниці – вільна спідниця до колін, недбало, але стильно пов’язана на голові хустинка, накинутий на одне плече сніп сіна, який, на перший погляд, нагадує рюкзак… Все це виглядає дуже сучасно, вільно, круто. І дуже красиво – цією роботою, як і іншими картинами Серебрякової, зокрема автопортретами, хочеться довго милуватися.
Те, що ця художниця випередила свій час, відчувається інтуїтивно. Але завдяки есею Діани Клочко стає зрозуміло, у чому саме було її новаторство, її сміливість: Серебрякова ввела у жанрову картину жіноче оголення як природний стан. Не просякнутий еротизмом чи фривольністю, а такий безпосередній. Оголені ноги жінок на картині «Жнива» для сучасного глядача виглядають цілком звично, але для сучасників художниці це був певним чином революційний крок.
Цей твір – шедевр?!
Віта: Серед живописних і графічних українських шедеврів якось губиться – і водночас виділяється – скульптура Ольги Рапай-Маркіш. Яскраві, смішні «Король і блазень» мають вигляд наче зліплених у якійсь студії дитячої творчості. Це, звісно, навмисний художній прийом, бо й поєднання кольорів, і композиція видають рівень майстерності авторки. Але цікавішим тут, очевидно, є сам вибір теми. Далека від реального життя (Україна чи, ширше, Совєтський Союз у 70-ті – це сірість, відмороженість і «сивий пил безнадії»), ця скульптура-забавка є втечею у світ карнавальної культури, в дискурс Бахтіна і Рабле. Карнавал – це особливий часопростір, де можна усе перевертати з ніг на голову, піддавати сумнівам і висміювати. У порівнянні з радянською дійсністю, де за найменший відступ від настанов партії чекало суворе покарання, карнавал – це справжня територія свободи.
Чи можу я, суто суб’єктивно, цю скульптуру шедевром? Візуально вона мене зовсім не вражає. Але коли починаєш занурюватися в глибини сенсів і концепцій, то усвідомлюєш її значущість, сміливість і новаторство. Вміння інтерпретувати творить дива зі сприйняттям як окремих об’єктів, так і всього світу. Діана Клочко ним віртуозно володіє і потроху навчає цьому читачів.
Юля: Два роки тому я була в музеї сучасного мистецтва Ван Аббе в Ейндговені (Нідерланди) і узріла там дещо на аркуші А4, яке про себе одразу охрестила: «Якийсь Малевич» – і то таки був Малевич! Впізнаваний який! Але от не вмію побачити в його супрематизмі мистецтва, а серед паличок, кружечків та інших геометричних фігур якогось прихованого змісту, крім хіба що стилізації топографічної карти. Хоча визнаю, що кольористика вдала і око зачіпає.
Так само повз мене пройшов «Тигр» невідомого художника, який, безумовно вельми милий зі своєю дивною людською усмішкою та носиком-сердечком, але це щось таке, що малюють діти у своїй безмежній вірі у вселенське добро. Наївне мистецтво милує око та щире і Марія Примаченко це довела. Але назвати «Тигра» шедевром у мене якось не виходить.
Відкриття завдяки книжці
Мар’яна: Я вже згадувала про ікону «Святі Сергій і Вакх» – яка дивовижа і який шлях подолано – в кілометрах і століттях, щоб вона опинилася у київському Музеї Ханенків!
Під час читання мені, до речі, бракувало інформації, чи ці експонати знаходяться в експозиції чи зберігаються у фондах згаданих музеїв. Адже читаючи, подумки відмічала, які музеї варто відвідати, особливо з тих, що не в Києві. Бо вже мала гіркий досвід «відвідин» Музею Марка Вовчка в Богуславі – жодних графіків чи оголошень, ворота закриті наглухо, – ніяких ознак життя. Не хочеться, проїхавши пів України, знову поцілувати двері чи дізнатися, що експонат не виставляється з тих чи інших причин.
З-поміж тих шедеврів, про які дізналася з книжки (очевидно, не бачила їх наживо, але пам’ять така штука, що бачене 10-15 років тому може бути просто забутим), вразила картина Генріха Семирадського «Біля джерела» – у ній стільки світла, умиротворення й внутрішнього тепла, досконала композиція кадру й такі виразні героїні й герой, що хочеться розглядати її безкінечно довго.
Також зворушили «Двері на веранду» Романа Сельського. Втім, сказати, що всі інші залишили мене байдужою, не можу. Точно повертатимусь до видання перед подорожами – хочеться обов’язково побачити наживо те, що є загальнодоступним.
Пряма мова
Про Богородчанський іконостас Йова Кондзелевича: «… повернімось до іконостасу, це ж не лише ікони різного розміру й форм, а й скульптурно-інженерна конструкція, в яку вони певним чином вмонтовані. Як свідчить історія 1916 року з блискавичною деконструкцією іконостаса, ця структура є досконалим зразком багатоелементного компонування. Порівняно з ним, північноєвропейські вівтарі — наприклад, знаменитий Гентський вівтар (1432) братів ван Ейків, зібраний з 24 панелей, що також дуже потерпав від військових перипетій ХХ століття, є на порядок простішим».
Про Георга Пінзеля: «Експресивна кубістичність складок одягу пінзелівських фігур заслуговує на окремий розгляд. Рідко кому вдавалося передати масивні масивні нашарування одежі легким і рухливим потоком, як це зробив Пінзель. Хаос складок, буквально вирубаних сокирою і великою стамескою, коли розглядати зблизька, дійсно нагадує роботи кубістів початку ХХ століття, що в поліхромії, що без неї — в «голому» дереві. Тоді мимоволі, за аналогією, думаєш: а він міг бути іспанцем, як Пікассо, і жити в Парижі — там закрути драпрі бюсту Луї XVI, вирізьбленого Берніні, й побачив, а в плащі Авраама дзеркально, з усмішкою, відтворив».
Про Катерину Білокур: «Імовірно, художниця, яка підкреслювала, що воліє не зривати квіток у житті, бо вважала, що «зірвана квітка – вже не квітка, а зламана жіноча доля», уникала передачі на полотнах якоїсь особистої драми. Те, що для художників бароко було основоположним принципом vanitas задля нагадування про марноту всього сущого, для неї було неприйнятним. Як правило, зображала вона квіти не у пуп’янках, прив’ялими чи погризеними слимаками або комахами, що для натюрморту європейського було нормою від Караваджо, а у незаторкнутій тлінням красі, у момент максимального розкриття, наповненості цвіту.
Про Казимира Малевича: «Виразність у нашій освіті змалечку прив’язують до предмета, назви, імені, поступово наповнюючи картину світу велетенською кількістю словесно обумовлених сутностей, і коли приходить час дивитись на твори Малевича – щиро й наївно запитують «хіба ж це картина?» Відірвати від ренесансного розуміння того, що таке картина, яка висить у музеї, як її створюють і продають задля прикраси домівки або офісу, стає так само тяжко, як вийти у відкритий космос».
Про Бориса Косарєва: «Епоха, в якій кожен хоче грати роль, бути персонажем невідомого фільму, зі сценарієм, що пишеться спонтанно, настане через півстоліття, коли проголошене «суспільство споживання» стане масовим явищем. У 30-ті лише такі непримітні генії, як Косарєв могли в СРСР переосмислити свою дружину актрисою, яка гратиме роль витонченої леді на якомусь світському прийнятті. Як щедрий сценограф і костюмер, він спроектував образ, так, дещо шаржований, але настільки тонкий і делікатний, що рідні не відчули печальної іронії. Між запропонованою моделлю вбрання і неможливістю «сконструювати нову ідентичність», як це у паралельному всесвіті відбувалось із Сальвадором Далі, який вивів на авансцену мистецтва свою Галу. Слов’янку Галину Дьяконову з дещо задовгим носом, зміїстими губами і ріденьким волоссям, якому вона вміло надавала блиску та об’єму, потрібних для численних романів, фінансових оборудок та світських посиденьок».
Кому варто читати
Юля: Усім, хто хоче дізнатись більше про українське мистецтво, або й взагалі вперше відкрити його для себе.
Віта: Тим, хто переконаний, що в українському мистецтві нема нічого цікавого — на вас чекає чимало відкриттів!
Мар’яна: Усім, починаючи зі шкільних парт на уроках та університетських лав; для обговорення в тісному сімейному колі; для загальної освіченості; для конструктивного діалогу.
Кому не варто читати
Мар’яна: Тим, кому відповідь на запити в гуглі згаданих в книзі мистецьких понять нічого не скажуть. Тим, хто не хоче/не може розвивати власне відчуття краси й розуміння контексту для її оцінки.
Юля: Тим, хто не готовий до сприйняття українського мистецтва або ж має дуже чітке враження про те, що є шедевром.
Віта: Тим, кого не цікавлять чужі інтерпретації і хто покладається лише на власний смак при знайомстві з мистецькими творами.
Схожі книги
Віта: У книжці Бріджит Квінн «Неймовірні. 15 жінок, які творили мистецтво та історію», на жаль, немає українських мисткинь, але тут теж є чимало невідомих широкому загалу шедеврів, з якими варто познайомитися.
Мар’яна: Видання «Родоводу»; «Чому в українському мистецтві є великі художниці» Катерини Яковенко; книжки видавництва ArtHuss.
Юля: Ця книжка гарно стане на поличку поряд з «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини» Ганни Улюри та «100 ідей, що змінили мистецтво» Майкла Берда.
452 thoughts on “Українське мистецтво, не гірше за картинні галереї Лувра: #ЧитаємоРазом «65 українських шедеврів»”