Підсумки 2019: знакова книжка від авторів блогу

Розповідаємо, які книги вразили авторок блогу у 2019 році:

Підсумки 2019: знакова книжка від авторів блогу 0

Ірина Стахурська

Вибрати якусь одну книжку-відкриття серед десятків прочитаних цього року було дуже непросто, тому я зупинилася на тій, яка, мабуть, найбільше вразила — «Цієї ночі я її бачив» словенського письменника Драґо Янчара. Власне, відкриттям для мене став і сам автор, бо я нічого про нього не знала, доки не взялася за цю книгу (хоча раніше в українському перекладі вже виходило його «Безіменне древо»). Виявилося, що Янчар є, мабуть, найвидатнішим письменником сучасності в Словенії, а також широко відомий у світі, його літературна майстерність визнана й підтверджена багатьма престижними міжнародними преміями.

«Цієї ночі я її бачив» — водночас захоплива і трагічна історія з яскравою героїнею-нонконформісткою, що розгортається на тлі завершення Другої світової війни. Сама війна змальована автором без жодних прикрас та романтичних ідеалізацій, що тільки підсилює книжку. Окрім того, «Цієї ночі я її бачив» надзвичайно цікава стилістично (незвичний виклад тексту без знаків прямої мови), її сюжет напружений і динамічний, персонажі сильні, продумані до деталей.

В основу цього філігранного роману покладено історичні факти, а головні герої мають своїх реальних прототипів — подружжя Хрібар із Любляни. Маєток, в якому колись проживали Хрібари і який є місцем дії в книзі, сьогодні належить до культурних пам’яток національного значення у Словенії. Те, що роман заснований на правдивих подіях, ще більше вразило мене під час читання, тому що особиста історія самої Вероніки Зарнік та її загадкове зникнення разом із чоловіком — це історія про кричущу несправедливість і безжальність війни, жертвами якої ставали не тільки солдати воюючих сторін, але й найкращі представники інтеліґенції по всій Європі.

skokova

Надія Скокова

Це був істинно складний вибір — 2019 рік приніс багато важливих книг, після яких ти просто стаєш іншим. Тому довелось обирати з-поміж найкращих. Єдиний критерій, який вплинув на моє рішення виділити книгу Мелінди Ґейтс  «Мить піднесення», було сильне бажання говорити про неї і ділитися своїми враженнями. Є книжки, під впливом яких багато обдумуєш і з яких багато лишаєш для себе, а є книжки, які ти хочеш, щоб обов’язково прочитала кожна свідома людина.

Якщо подивитися на мої найважливіші книги 2019 року, то їх можна описати коротко: «масштабування свідомості», розширення власної світоглядної перспективи і знайомство з глобальним контекстом. І книга «Мить піднесення» Мелінди Ґейтс сміло може бути першою в цьому списку.

«Мить піднесення» — це біографія Мелінди, це її шлях пошуку власного покликання та про створення фонду Білла та Мелінди Ґейтсів для допомоги бідним. Ця книга написана напрочуд легко, однак у ній йдеться про надзвичайно складні речі та виклики, про які мало хто задумується. Мільйони людей у цьому світі живуть за межею бідності, й іноді все, чого їм не вистачає, щоб стати на ноги — це трохи віри у себе та допомоги. Алгоритм, за яким діє фонд Білла та Мелінди Ґейтсів, здається крихітним, але, як показує час, — він ефективний і приносить зміни у суспільствах: знижується смертність серед дітей та під час пологів, покращуються умови життя через елементарний доступ до питної води, повільними темпами цінність шкільної освіти здобуває підтримку. У «Миті піднесення» вміщено десятки правдивих і вражаючих історій про людські долі.

Напевно, найважливіший бік усіх цих історій в тому, що Мелінда намагається пояснити, чому вона робить те, що робить. Її головний і дуже сильний посил у цій книзі відображений у переосмисленні наших суспільств, їхніх цінностей, місця жінок, дітей і особливо — традицій. Попри чисельні непорозуміння, які виникали у Мелінди із суспільною думкою, церквою і самим Ватиканом, вона вірила, що чинить правильно, допомагаючи бідному населенню десятків поселень в Африці та Азії.

«Мить піднесення» Мелінди Ґейтс відкриває нові горизонти та змушує переосмислити багато речей. У всякому разі я це зробила.

Підсумки 2019: знакова книжка від авторів блогу 0

Юлія Дутка

Цьогоріч книжок у мене було більше, ніж звичайно, і знакових серед них теж не бракувало. Ні серед українських авторів, ні серед перекладних. Мабуть, і 20-ку вибрати було б не проблема, але одну. Що ж, нехай буде та, що повернула любов до жанру, який вважала, що переросла. Фентезі — в якийсь момент я його обчиталась і повернулась до реальності.

«Вокзал на вулиці Відчаю» — це філологічний кайф: тому що це не тільки красива, багатюща мова, а й складні синтаксичні конструкції, які з якогось дива чудово читаються (браво перекладацькій та редакторській команді). Новий світ з безліччю цікавих рас, особливими законами та власною естетикою. А ще перший мій стімпанковий літературний твір.

Тут є і відверто пригодницька сюжетна лінія (вона ж дослідницька), і романтична, і навіть кримінальна — шанувальник чи не кожного жанру знайде для себе щось своє. Це готове кіно з високою деталізацією, яке постійно йде в голові: воно то барвисте, як крила глитай-нетль, то темне, як нетрища Нового Кробузона, воно то дає крила, то стрімко опускає на землю, то пестить, мов коханець, то боляче прикладає до стіни, як безжальна міська варта.

А ще в цієї історії буде продовження, що неабияк мене тішить.

Processed with VSCO with a6 preset

Катерина Толокольнікова

Станом на сьогодні я прочитала за рік, що минає, 62 книжки. Можливо, ще досягну круглого числа до 31 грудня. Хоча силувати себе не буду: щиро вірю, що читання має бути ТІЛЬКИ в задоволення.

Редакторка блогу Yakaboo ще ту задачку нам поставила: обрати одну знакову книжку! Це непросто. Та назву роман лауреата Нобелівської та Букерівської премій Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня», який вийшов 2019-го року у «Видавництві Старого Лева». Але от обґрунтувати це рішення непросто, як і переказати, про що ця книжка. Й чим же вона так зачіпає за живе…

Стівенс — вже літній дворецький великого маєтку в Англії, який тепер належить диваку-американцю, несподівано отримує відпустку. Він вирушає в автомобільну подорож, аби хоч трохи подивитися країну (за попередні десятиліття такої нагоди не було) й зустрітися з колишньою колегою, до якої має теплі почуття (в чому і собі не дуже зізнається). Їде, зупиняючись у невеличких готелях, та згадує роки, що минули, — і свою службу. Особисті поразки та перемоги, важливі дні для родини, якій служив, й сторінки з політичного життя країни… Все це впереміш із описом самої подорожі і побутових деталей з управління величним і старовинним маєтком. Так і уявляється Абатство Даунтон! Книжка Ішіґуро зачаровує стилем, красивою мовою (і переклад дуже «комфортний»), тими почуттями героя, які прочитуєш між рядків… Ти просто-таки поринаєш у цю дещо медитативну прозу. Разом зі Стівенсом озираєшся на прожиті дні і відчуваєш смуток за втраченими можливостями. Прекрасний роман, який точно захочу колись перечитати. Впевнена, що за другим разом відкрию для себе в ньому щось іще. А поки буду читати інші книжки Кадзуо Ішіґуро.

А якби хтось мене спитав про головну українську книжку мого 2019-го… Нею стала збірка оповідань Артема Чеха «Район «Д»» (Книги-21, 2019) — блискуче написані історії про здебільшого травматичні досвіди представників попередніх поколінь, які сформували нас, незалежно від того, в якому місті України ми народилися. А мій нон-фікшн фаворит — «Щоденник книгаря«Шона Байзелла. Це просто любов від першого до останнього слова! Мрію одного дня побачити цю крамничку, містечко Віґтаун та Шотландію вживу.

KV_01095-min

Юстина Добуш

Цього року вийшла така величезна кількість книжок на будь-який смак, що вибрати з цього всього одну найважливішу здається неможливим завданням. Тож, перебираючи в голові прочитане за рік, попри неймовірні враження від «Роздумів про ХХ століття» Тімоті Снайдера і Тоні Джадта (видавництво «Човен», пер. Павло Грицак), таки хочеться виокремити книжку, до якої часто повертаюсь в думках. «Війна в 140 знаках: як соціальні медіа змінюють військовий конфлікт ХХІ століття» Дейвида Патрикаракоса (видавництво Yakaboo Publishing, пер. Ірина Рудько) — це той текст, який витвережує і викликає бажання оборонятись, дискутувати, дивитись ще раз на давно побачене під іншим кутом. Тут війна перетворюється на піддослідного кролика і показує нам всі свої нутрощі. Саме тому цю книжку сміливо можна вносити в список must read, принаймні серед книг 2019-го.

На перетині художнього репортажу і підручника з масових комунікацій — десь так мені хочеться окреслити книжку «Війна в 140 знаках: як соціальні медіа змінюють військовий конфлікт ХХІ століття». В епіцентрі подій Ізраїль та сектор Ґаза, Сирія, Ірак та Ісламська держава, Східна Україна та Росія, а також невловима гібридність, породжена особливістю цих конфліктів. Можливо, саме тому за структурою книжка вийшла гібридною, як і її головна тема. Адже замість довгих роз’яснень особливостей кожного з конфліктів перед нами постають 8 історій, на перший погляд, пересічних людей, яких доля перетворила на особливих «солдатів». Ці жінки й чоловіки різних національностей розповідають нам свої історії участі у війнах (насамперед за допомогою інтернету), аби допомогти автору пояснити нам чому вони такі важливі, чому це сталось саме з ними, чому їм вірять і які з цього наслідки. Дейвид називає своїх героїв homo digitalis — людьми соціальних медіа, які не просто гортають стрічку новин котроїсь із соцмереж, а взаємодіють з ними та створюють те, що впливає і змінює розвиток подій. Вони бувають позитивними й негативними, серед них є і громадянські журналісти, і солдати армій тролів, і фанатики пошуків істини, і волонтери, і держслужбовці. Їхні історії такі цікаві, що хочеться переказати кожну з них, але вони настільки переплетені з голосом автора, що доведеться хіба переписати сюди майже всю книжку. Тому краще поговоримо про нього.

Дейвид Патрикаракос — відомий британський журналіст, українці вже неодноразово мали змогу його побачити та почути, до речі, у 2017-му на Міжнародному ПЕН Конгресі у Львові він навіть зачитував уривок з «Війни в 140 знаках». Отож, не обмежуючись лиш історіями, він намагається розібратись з причинно-наслідковістю в стосунках між війною та соціальними медіа (хоч можна говорити й про інтернет загалом). Автор заодно окреслює й специфіку «громадянської журналістики», яка тут виглядає трохи далекою від журналістських стандартів і не викликає цілковитого захоплення, ну і звичайно ж наголошує на важливості всього, що ми пишемо і читаємо у твіттері чи фейсбуці. Автор не переконує, а розказує як нас вже переконали, як нами вже зманіпулювали (не обов’язково з поганими намірами), як соціальні медіа стали одночасно зброєю і щитом, а заодно й загрозою для ідей національних держав. Читаючи цю книжку, подекуди з’являється відчуття, ніби перед тобою підручник з теорій масових комунікацій, але оскільки автор працює з такими складними явищами, які все ще формуються і не знати, чи вже показали усі свої можливості, з ним моментами дуже хочеться дискутувати (якраз тому ця книжка і так запам’ятовується).

Підсумовуючи, Патрикаракос припускає, що перемога у війні наративів є важливішою за військову потужність, а дописи в соцмережах — це такі ж самі кулі. За допомогою історій героїв він показує, якими вирішальними та важливими завдяки соцмережам можуть бути дії випадкових людей, як кожен може практично зупинити війну. І йому так хочеться вірити, якби не той факт, що люди все ще вмирають саме від справжніх куль і війни все ще тривають, попри стурбованість та засудження соцмереж та ООН.

Для нас ця книжка важлива тим, як багато уваги приділяє Україні та показує світові, що у цьому конфлікті є лише один агресор — Росія. Однак «Війну в 140 знаках» потрібно читати також і для того, щоб пам’ятати і про інші конфлікти та їхніх жертв. Бо якими б чарівними і захопливими не були можливості XXI століття, нам всім, на думку автора, дихає в потилицю війна. І ні, не тільки та, що на Донбасі чи Близькому Сході.

Віталіна Макарик

Віталіна Макарик

Серед прочитаних за 2019 рік книжок (а їх трохи більше сотні) було багато чудових художніх текстів, підліткових історій і навіть коміксів. Тож я говоритиму не про найкращу (ну от як серед них вибрати одну?), а про ту, яка найбільше мені відгукнулася.

Це — збірка есеїв «Феміністки не носять рожевого та інші вигадки».

Тексти до неї писали відомі жінки, які відкрили для себе фемінізм як джерело сили, натхнення, відчуття спільності з численними посестрами, наснаги відстоювати права і потреби — свої і тих дівчат, у яких для цього менше сил та можливостей. Ті, які знають, що фемінізм виростає не з ненависті й боротьби, а з рівності, поваги та любові.

Серед них — відомі голлівудські акторки і громадські активістки з країн третього світу, лідерки неформальних об’єднань і поп-ікони. Вони стикаються з дуже різними проблемами. От правда, як можна порівняти життя успішної й багатої Емми Вотсон і не-білої трансгендерної жінки, яка живе, наприклад, в Індії? Але між ними є дуже багато спільного, найперше — оця магія сестринства і сила дівчат, яка неймовірно надихає. 

Оксана Купер

Оксана Купер

Всі мої підсумки року — про те, що у 2019-му я багато прокрастинувала, т.ч. з книжкою в руках. Якщо ви теж хоч раз в житті щось відкладали на потім (а згодом те завдання так і не зробили), то, швидше за все, щось таки знаєте про прокрастинацію. Це той старший звір, що сидить у вашій голові і час від часу каже, що прибирати у будинку/квартирі чи виконувати важливе робоче завдання «можна і завтра». А якщо серйозно, що насправді ховається за нашими бажаннями розтягувати у часі речі, із якими швидко і якісно можна впоратися вже зараз?

Американські психологині Джейн та Ленора у своїй книжці «Прокрастинація. Чому ви вдаєтеся до неї і що можна зробити із цим вже сьогодні» якраз намагаються з’ясувати, що ховається у деталях цього такого, здавалося б, знайомого багатьом явища. І що б ви подумали: вони теж піддавалися згубному впливу прокрастинації під час написання цієї книжки (і одразу ж згадують про це у вступі «до читача»). За нагоди нагадаю, що це уже друге видання, яке побачило світ у США ще в 2008 році, та містить (у порівнянні з першим) оновлені дані із лікарської практики обох авторок та інформацію про інші тематичні дослідження у цій сфері. 

Отже, у виданні дві частини, які поступово на прикладах та рольових завданнях роз’яснюють, як зрозуміти та подолати прокрастинацію. Основна ж ціль, яку ставлять практикуючі психологині в тексті, — дослідити, як змінилася прокрастинація із розвитком технологій. І одразу ж попереджають: тепер технологічні здобутки дають нам можливість працювати цілодобово і без вихідних, але вони ж і спокушають нас так само цілодобово і без вихідних прокрастинувати! Ага, і про що ви, певно, вже здогадалися: «з плином років прояви поведінки уникнення почастішали, а інтернет став цьому основною і найпотужнішою причиною».

Вони порівнюють фактор прокрастинації із кульбабою і наголошують, що найперше потрібно зрозуміти, через що ви відкладаєте справи, щоб знайти спосіб це побороти. В результаті, кажуть авторки, варто виділити чотири основних чинники, які можуть призвести до прокрастинації: низький рівень впевненості в успішності виконання завдання, непридатність завдання, схильність відволікатися та імпульсивність, а також дуже віддалені в часі цілі та стимули. І ще: хоч не існує єдиного типового портрета прострактинатора (бо прокрастинація атакує представників усіх професій), але: іншим коренем прокрастинації є складні стосунки з часом. Запитаєте, чому так відбувається? Ярлики, навішані в школі, страх досягти успіху, перфекціонізм — неповний перелік причин із власної щоденної практики, які розбирають авторки на сторінках цієї книжки.

Прокрастинатори, що бояться застрягнути на ескалаторі, відмовляються ставати на нього. Вони можуть займатися величезною кількістю справ, мати безліч інтересів, і в результаті, будучи зайнятими, вони виявляються заблокованими, не в змозі рухатися до жодної конкретної цілі.

Не знаю, як склалося із цим у інших читачів, але за допомогою методики, котру пропонують Джейн та Ленора, мені вдалося знайти корені моєї кульбаби прокрастинації. Тому вирішуйте, чи готові ви докопатися до своєї і змінити вже звичний (повільний) стан речей і трохи нарешті почати впорядковувати ваші справи.

Кому взагалі варто читати? Якщо вам до вподоби кращі зразки західного нон-фікшну, то іронічний стиль цієї книжки можуть задовольнити найвибагливіші читацькі смаки. Особливо рекомендується теж взятися за книжку всім, у кого проблема прокрастинації заполонила усі або хоча б частину сфер вашого професійного та особистого життя (від стосунків з іншими людьми і до фінансових питань).

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

14 thoughts on “Підсумки 2019: знакова книжка від авторів блогу

    Добавить комментарий