Роман «1793» – представник доволі екзотичного жанру історичного трилера. Особливого шарму йому додає те, що автор – нащадок місцевої шляхти, належить до одного із найдавніших вельможних родів Швеції (зверніть увагу на цікаве прізвище!). Тож готові до мандрівки Стокгольмом кінця ХVIII сторіччя? Вирушаємо?
Брудне і безрадісне місто мрії
Бувала у Стокгольмі двічі і хотіла б відвідати втретє, адже столиця Швеції належить до тих міст, де почуваєшся комфортно і насправді відпочиваєш, насолоджуючись краєвидами. Тож, коли бралась за «1793», уявляла собі ще одну мандрівку улюбленим північним містом. І роман мене одразу вразив – навіть не жорстокістю вбивства, яким починається книжка (ми не бачимо самого злочину, автор показує тільки наслідок), а станом нещасного міста, яке, здається, вмирає від перенаселення, убогості та бруду.
Богемний Седермальм – брудна діра, зелений Юрґорден, який тепер практично окупували музеї, – батьківщина безконечних наливайок, на старезному Ріддаргольмі смердить так, що очі виїдає, а на Слюссен ніхто не піде серед ночі – небезпечно. Як і, зрештою, будь-де у Стокгольмі тих часів. Спокійні води, де зараз поволі їздять річкові трамваї, брудні від стоків, але це не заважає пралям щодня полоскати там білизну. Якщо ви бували у Стокгольмі, забудьте все, що там бачили, «1793» показує зовсім інше обличчя цього міста. Обличчя хворого, який все ще бореться за життя, але вже кашляє кров’ю.
Якщо ж ви не бували у Стокгольмі, обов’язково побувайте, і порівняйте те, що побачили, читаючи «1793» з сучасністю.
Несподіваний тандем детективів
Шведські Голмс та Ватсон – Сесіл Вінґе та Мікель Кардель. Перший – колишній прокурор, який відійшов від справ через сухоти (тоді це був смертний вирок), а тепер консультує поліцію. Другий – колишній військовий, тепер сепаратвартовий – щось на зразок теперішнього патрульного, який воліє братись за справжні злочини (або за чарку у шинку), а не ганяти повій та жебраків.
Саме Мікель витягає тіло з озера, його кличуть двоє переляканих малих. Попри те, що на війні він не раз бачив смерть, побачене його шокує, викликає вервицю спогадів про полеглих товаришів – такий собі тригерний шок зі флешбеками. Він сприймає все дуже особисто і прагне знайти винного. Може здатись, що він – груба сила, яка потрібна недужому Вінґе, але Кардель й сам непоганий детектив, бо щирий у своєму бажанні звершити правосуддя.
Сесіл Вінґе ж людина із загостреним почуттям справедливості, він вірить у те, що кожного треба вислухати, та переконаний, що систему судочинства треба змінювати, адже вона не виправляє злочинців, а тільки веде до нових страждань. Він – ідеаліст, якому нічого втрачати – дні вже полічені туберкульозом. Цікавий персонаж-перфекціоніст з неймовірною увагою до деталей, поліція багато втратить, коли він відійде у небуття.
«Він завжди читав Руссо. Книжковий хробак, знаєте, з тих геніїв, як був Рудбек. Пам’ять – неймовірна. Якщо щось прочитав, то вже міг повторити слово в слово, ніби книжка лежить перед ним. Можливо, у цьому й була його проблема. Часом люди забагато читають, і від того в голові щось псується. На роботі в суді всі його не любили. Вимагав, щоб кожного звинуваченого вислухали, хоч ніхто такого не робить. Воно так, якщо Вінґе готував справу, то сумніватися вже не було в чому, він усе розкладав по поличках і доводив достеменно. Але не любили його. Більшість суддів міського суду хочуть якомога швидше встановити справедливість. Проте Вінґе зупинити ніхто не міг. Правник із нього такий видатний, аргументи наводив залізні. І лаяли його, і кепкували – ніщо не могло йому завадити. За цей рік, що на запрошення Нурліна співпрацював з поліцією, уже легенди складалися про його справи. Усі ж помиляються, усі можуть щось забути, не звернути уваги, проґавити. Але не Вінґе».
Дві зламані долі
Композиція цього роману – ще ті американські гірки. Ось ми з нашими двома детективами нарешті вийшли на слід вбивці, і автор чомусь вирішує познайомити нас з двома паралельними історіями: франтуватого шахрая Крістофера Блікса, який мріяв стати лікарем, та бідолахи Анни Стіни Кнапп, яку друг дитинства, діставши відкоша запроторює до в’язниці за звинуваченням у проституції (!). Чесно кажучи, давно я так не співчувала персонажам, як оцій дівчині, яка стала жертвою помсти юного дурбецала.
Обидві ці сюжетні лінії приведуть туди, куди задумав автор, а ще ознайомлять нас з деякими важливими історичними деталями, як от гулянки для знаті, шахрайські схеми, борги та лихварі, які їх скуповують, а також в’язниці для жінок, де шлях до свободи встелений прядивом.
Дві трагічні історії – одна про смерть, інша про життя. Чи вдасться цим героям звільнитись від тягаря жертви обставин? – ось ще одна інтрига, майстерно сплетена Нікласом Натт-о-Даґом.
«Без страху сокири і мотузки Стокгольм спалили б за ніч»
Кримінальний світ і правосуддя, шинки та нетрі, поліцейський відділок та в’язниця, велике місто і закинутий хутір – не контрасти, а різні грані важкого життя сіромах понівеченого Стокгольма з кам’яним серцем, який постав на місці згарища дерев’яного поселення. Червоний півень подарував нове життя. Велич міста можна відчути серед рядків, але під ногами ще чвакає грязюка, перемішана зі снігом. Стокгольм дихає холодом, але готовий сховати того, хто заслужив на часточку спокою.
Кадри «було» і «стало» вселяють віру у невпинний поступ. І «1793» безапеляційно показує, у які ж благословенні часи ми все ж живемо, не мусимо щодня боротись за виживання, стикаючись з холодом, антисанітарією та свавіллям. І туберкульоз Сесіла Вінґе вже давно виліковний…
Пряма мова
«Ніколи не розумів, де тут логіка? Держава вживає заходів проти вбивств, убиваючи своїх громадян, та ще й у такий жорстокий спосіб. Але найгірше, як на мене, що суд ніколи не намагається зрозуміти тих, кого засуджує. Ми намагаємося запобігти майбутнім злочинам, навіть не спробувавши зрозуміти злочини вже скоєні. Як це можливо? А причина в тому, що влада про це навіть не думає. Їм здається, що головне завдання – засудити й покарати, і більше нічого. Більшість з тих, чиї злочини я розслідував, потрапили на плаху або шибеницю. І єдина моя втіха – що нікому з засуджених я не відмовив у праві висловитися, спробувати довести свою невинуватість. Усе, що було в моїх силах, я зробив».
«Я бачив наш світ, пане Вінґе. Люди – брехливі тварюки, зграя вовків, спраглих крові, вони не бажають нічого іншого – тільки роздерти ближнього свого й дорватися до влади. Раби теж не кращі за своїх господарів, просто слабші. Невинні залишаються невинними, поки не відкинуть свої забобони».
Кому варто читати
Шанувальникам історичної прози, скандинавських детективів та заплутаних загадок.
Кому не варто читати
Неповнолітнім читальникам та тим, хто не впевнений у міцності власних нервів. У романі є вельми натуралістичні сцени.
Схожі книги
Раджу спробувати нуарні трилери Геннінга Манкеля (українською вийшов переклад роману «П’ята жінка»); «Лонтано» та «Конґо Реквієм» Жана-Крістофа Ґранже, які вже стали класикою; медичні детективи з серії «Ріццолі та Айлс» Тесс Ґеррістен («Хірург», «Асистент», «Грішна», «Двійник»).
11 thoughts on “Історія одного вбивства чи портрет епохи – «1793» Нікласа Натт-о-Даґа”