На хвилі інтересу до «Буремного перевалу» та життя Емілі Бронте, зокрема, видавництво «Ще одну сторінку» радить звернути увагу на їх новинку – історичну прозу про життя сестер Бронте.
Карен Павелл народилась та виросла у невеличкому старовинному містечку Рочестері, що розташоване в англійському графстві Кент. Авторка вивчала англійську літературу в коледжі Люсі Кавендіш, що при Кембріджі, нині разом із сім’єю проживає Йорку. Після виходу «П’ятнадцять лютих зим» не минуло і року, як книга стала найкращим історичним романом за версією The Sunday Times та ввійшла до короткого списку премії Nero Book Awards.
Книга розповідає про сестер Бронте, яких зовсім юними батько відіслав до пансіонату. Спершу дівчата не розуміють, чому так сталось – невже батько вважає їх поганими? Має ж бути якась причина, чому їх висмикнули з рідного краю, позбавивши вже звичних прогулянок вересовими пустищами Йоркширу та мрій про казкові королівства.
Оповідь ведеться від імені Емілі; чуттєва та ніжна – вона найважче переживає розлуку з домом. Здається, що дівчина відчуває світ набагато глибше за однолітків, саме тому стикається з нерозумінням оточуючих, здаючись їм мовчазною дивачкою. А тут ще й епідемія в пансіонаті, усвідомлення смертності та постійного перебування жінки з косою поруч.
Для юних леді долею, чи то суспільним ладом, вготовані лише дві професії на вибір – гувернантка або вчителька, і Емілі це зовсім не влаштовує. Батько та брат можуть скрізь вільно ходити та думати лише про власне задоволення, а дівчат жахають історіями та небезпеками, що буцімто підстерігають їх на кожному кроці.
Багато ще всього доведеться пережити сестрам на шляху до становлення тими, ким хоче їх бачити суспільство, а потім – тими, ким вони самі себе бачать. Фінал цієї історії нам вже відомий, а от яким був цей шлях? Карен Павелл пропонує чудову, зворушливу та атмосферну історію з переосмисленням шляху сестер Бронте.
Цитати з твору
«Чому тільки їм [чоловікам] доступні всі ці дивовижні, Богом створені простори, а я мушу навчитися приховувати своє існування, триматися подалі від людських очей і займати якомога менше місця?»
«Мені дісталося найміцніше здоров’я в нашій родині. Біда в тому, що помирала моя душа…».
«Я … замислилася над тим, у якому дивному світі ми живемо: лише в одній із цих двох професій мусимо втілювати всі наші індивідуальні таланти й риси характеру, все, що любимо й ненавидимо; заради наймізернішої платні мусимо з болем залишати рідну домівку».
«Коли світло згасає, важко вірити бодай у щось. Може, й не існує іншого світла, крім того, що ми бачимо за життя, і від самого народження на нас невпинно чатує вічна темрява».
