Катерина Бабкіна: «Ми часто намагаємося трактувати тексти через особисті історії авторів, і з цим немає сенсу боротися»

Цими днями у Катерини Бабкіної виходить нова книжка оповідань «Мій дід танцював краще за всіх» (видавництво «Комора»). Авторка блогу поспілкувалася з письменницею про книжку, порушені в ній важливі теми, про те, чи мають її герої прототипів, що значить «залишатися людиною» та … куди зник кіт.

Катю, вже зовсім скоро в книгарнях з’явиться ваша нова книжка «Мій дід танцював краще за всіх». І найперше питання: про що вона?

Книга про сукупність подій, факторів та явищ, які зробили сучасних українців такими, якими вони є. Про ті травми й ті випадки, з яких збиралися їхні сім’ї, про те, з яких причин ними кидало по світу. Про те, що це все додавало до культури та до людини й про те, що, безумовно, віднімало. Про речі, які сформували сучасне покоління.

А формально це книжка про п’ятьох молодих українців та українок, які потоваришували в першому класі й виросли разом. Про те, як вони виросли й якими. Хоча фактично вийшло, що це книжка про все двадцяте століття.

Це такий новий формат родинної саги, мені здається. Кілька десятиліть тому були популярними тексти типу «Саги про Форсайтів» – докладні описи життя одного сімейства протягом значного відрізка часу. Зараз же постав новий тренд – історія в коротких історіях. Коли важливі події епохи проговорюються голосами живих людей. Тут можна назвати книгу Олега Коцарева «Люди в гніздах»...

…«Мабуть Естер» Каті Петровської, «Мрець у бункері» Мартіна Поллака. Так, це все книги, які ґрунтуються на реальних подіях та історичних розвідках, там йдеться, здебільшого, про справжніх людей. А моя книжка – це фікшн. Деякі з цих історій базуються на сімейних оповідках з моєї сім’ї, від моїх родичів, знайомих або навіть незнайомих людей, але не на дослідженнях чи документах. А коли люди розповідають історії, вони прикрашають, віднімають, додають, увиразнюють і узагальнюють, а потім це все ще раз роблю я. «Мій дід танцював краще за всіх» – не автобіографія, просто художня проза.

Тому епіграфом до збірки йде «Деякі з цих історій і справді вигадані». Але ж деякі не вигадані чи частково вигадані?

Ніщо з цього не базується на жодних документальних свідченнях, тож ніхто не знає напевне. З іншого боку, тренд в літературі на історії від свідків зародився вже певний час тому не просто так. В епоху постправди ми дедалі менше довіряємо джерелам та документам, натомість дедалі більше люди схильні довіряти живим історіям інших таких же людей, розказаним слабкими голосами тих, хто вижив, або навіть і не вижив. Це література свідчень.

Втім, ваші тексти здаються цілком біографічними, вони розказані справді живими голосами. Чи часто вас запитують про те, що саме тут автобіографічне? Чи хочуть читачі більшої автобіографічності від авторів?

Мій досвід такий, що читачі завжди намагаються розкодувати тексти як особисті історії авторки. Їм цікава авторка як персонаж, тож вони хочуть пов’язати мене та мої тексти, і роблять це. Це, однак, не має нічого спільного із реальністю. Окрім того, на мою думку, від особи чи біографії автора не має мінятися сприйняття тексту. Але дійсність така, ми часто намагаємося трактувати тексти через особисті історії авторів, відчитуючи там щось, чого не відчитали би без біографії, і з цим немає сенсу боротися. Мене про попередню книжку теж багато розпитували, чи це все мої історії. Але ні, в обох книжках кожен персонаж має щонайменше два чи три прототипи, риси яких перемішано між собою. Іноді люди в якихось характеристиках чи епізодах впізнають себе. Але жоден персонаж не списаний конкретно з однієї людини, це було би принаймні неетично. Втім, обидві книжки – це для мене дослідження, вивчення сьогодення людей шляхом розуміння простих дрібних речей та обставин, з яких всі вони вилупилися.

Чи правильно буде стверджувати, що вся сукупність подій, яка сталася з предками героїв, і зробила їх такими, якими вони є? Чи вони можуть переосмислити цей досвід, зробити висновки і стати іншими?

Вся ця книжка – це фактично бекграунд, який отримали герої. Що вони роблять із ним – відкрите питання. Хоча ми бачимо, яким шляхом вони уже йдуть, як дорослішають, що обирають. Одна героїня емігрувала, інша намагається побудувати свою сім’ю, ще одна обрала свободу; один герой загинув, інший працює в айті і не хоче нічого вирішувати, бо в нього лапки. Ми бачимо, що вони долають в собі, що вони приймають або не приймають, за чим шукають і що знаходять. Але починаються вони задовго до свого народження, бо як особистостей їх все ще формує бекграунд, все, що вони мають, їм дали батьки і матері, бабусі та діди – люди, які були безпосередніми свідками й учасниками голодомору, голокосту, Другої світової війни, Радянського Союзу, еміграції й усіх інших «привабливих» подій двадцятого сторіччя.

Текст торкається стількох гостросоціальних проблем: неповні сім’ї, сімейне насилля, сексуальна орієнтація, втрата близької людини...

Це просто світ навколо нас. Все це одночасно є, відбувається та співіснує. Хочемо ми цього, чи ні, схвалюємо, приймаємо це, чи ні, є нам до цього діло, чи ні, якісь речі стаються, і це й є життя. Щоби змінити його, над ним треба замислитися – цього мені хочеться від читачів в першу чергу. Мені здається, це важливо для того, щоб люди навчились критично ставитись до всього взагалі. Осмислювати якісь речі, розуміти, звідки вони взялися, не лізти в те, що їх не стосується, як-то вибір статевого партнера, сексуальної орієнтації, шлюбу чи вільного життя наодинці. І в той же час не попускати такі речі, як насилля в сім’ї, масові вбивства, якусь злочинну пропаганду чи навіть те, коли люди стають недобрими до інших. 

Мені сподобалось, що персонажі описані з різних точок зору. Коли, наприклад, ми бачимо Бориса спочатку як сімейного тирана, у нас формується негативне ставлення до нього. Коли ж ми бачимо його дитинство й все те, що йому довелося пережити, це ставлення може змінитися.

Так, в житті ми найчастіше бачимо один – свій – бік історії, один бік проблеми, один бік вираження того, що людина робить у стосунку до нас, і з цього робимо висновки. Ми не знаємо, що стоїть за цим, не знаємо, що спричинило до того чи іншого вчинку чи ставлення. А взаємодіємо ми з наслідком, який сформувало багато невідомих нам факторів. Не лише з точкою, з якою контактуємо, а з оцим усім масивом, яким і є кожна людина. І є багато проблем, які не можна подолати, взаємодіючи лише з наслідками. Потрібно взаємодіяти, по-перше, з ментальними установками, по-друге, з першопричинами, завдяки яким стається та чи інша подія і формується, відповідно, та чи інша установка, звичка, ставлення. 

І такий підхід дуже надається до того, щоб повніше зрозуміти людину.

Так, це пояснює, привідкриває, хоча й в жодному разі не виправдовує людей. І пояснює, чого в житті людей не повинно бути, щоб вони не ставали монстрами, чого вони не мають боятися, що на них не має тиснути, щоб вони були щасливіші, розслабленіші, легші, могли жити так, як вони вважають за потрібне, а не так, як вирішив хтось за них – і відповідно не силувати когось іще, бо це ж припустимо, бо ж з ними робили так само. Мені хотілося, щоб читачі подумали про це. Звернули увагу на різні аспекти життя персонажів, і, закінчивши з книжкою, так само звертали увагу на різні аспекти життя людей навколо них. Я сподіваюсь, мені вдасться їх до цього схилити. І взаємодія між людьми тоді буде трошки більш осмислена, добріша і якісніша.

Зараз модно казати, що потрібно залишатися людиною за будь-яких обставин. Ви ж показали ті обставини, за яких, можливо, не кожному це вдасться.

Але ж всі люди різні. У всіх різної ємності психічна стійкість, фізична витривалість, у всіх різний поріг розуміння, прийняття, терпіння. І ніхто не знає, що, коли і з якого боку може утиснути людину так, що вона травмується і перестане, – якщо можна так висловитися, – залишатися людиною. Бо «залишатися людиною» – це теж таке собі формулювання, це завжди питання пріоритетів.

Якщо говорити про книжку, то, наприклад, герої Маша і Боря виросли за однакових обставин. Вони обидвоє бачили війну, окупацію та повоєнний Радянський Союз, виросли в одному домі. Але вони формуються зовсім різними. Боря формується успішним кар’єрно, але домашнім тираном. Маша – тихою жінкою, яка затинається за межами дому, але вдома вона потрібна кожному, і всі її люблять, бо вона добра. Просто вони різні люди.

Тому немає загального патерну переживання якихось ситуацій. Є патерн зменшення цих ситуацій, які травмують так, що після них не «залишаються людиною». Не можна людей бити, гвалтувати, вбивати, не можна покидати без турботи дітей, не можна утискати, знецінювати, обмежувати життєвий вибір та свободи. 

А що таке «залишатися людиною» – питання теж дуже розмите. Я вважаю, у будь-якій ситуації треба залишатися максимально нормальним. Хоча ні, норми як такої теж не існує. Треба залишатися максимально релевантним, от.

Як довго ви писали цю книгу?

Перші три оповідання були написані три роки тому, одразу після виходу попередньої збірки «Щасливі голі люди». Вже тоді я задумала цю схему. Там мало бути менше персонажів і більше оповідань. І спершу я написала історії про рубін, про горіхи і про маленького Борю. А потім все пішло як пішло, і книга, яка мала бути про дитинство і сучасність героїв, тобто, переважно про дев’яності й сьогодення, виросла в книгу про все двадцяте століття. Я писала її переважно в Айові й дописувала вже після повернення.

До речі, про Айову. Ви потрапили туди завдяки міжнародній стипендії й мали можливість навчатися і, наскільки мені відомо, викладати саме літературну майстерність. Наскільки корисним було для вас це навчання? Чи був якийсь унікальний досвід, що ви набули там, який тепер будете використовувати у письменницькій діяльності?

Так, це був загалом унікальний досвід, який я буду використовувати, насамперед, у своїй викладацькій діяльності. Що ж до письменництва, то я зрозуміла необхідність завжди прокачувати свій письменницький інструментарій і винаходити для себе новий і почала формувати в себе таку навичку. Тому що це не «снісходіт», а такий інструментарій є, і він досить прикладний і дуже різноманітний та цікавий для комбінування. Ну і такі прості навички, обумовлені серйозним ставленням до письменництва в принципі (в нас це дотепер частіше сприймають за хобі), такі як скласти таймлайн до книжки, скласти сюжетну схему складних оповідань, підібрати собі пул для читання, який надихає і не суперечить стилістиці, в якій ви зараз працюєте, елементарно вибрати собі робочі місця і робочі години для письменства, аналізувати та розбирати на складові інші історії, щоби краще зрозуміти, як і чому вони працюють, і таке інше.

І досвідом, набутим в Айові, ви були готові поділитися, коли створювали власну письменницьку майстерню? Я знаю, що нещодавно ви організовували двомісячні курси “Хороша історія - коротка історія”, де учасники вчились писати коротку художню прозу. Як ви оцінюєте їх результати?

Я була здивована, бо розраховувала, що прийдуть люди радше для загального розвитку, а прийшли саме ті люди, які хочуть і можуть, як на мене, писати художню прозу, ті, які щось в собі мають для того, щоби робити це добре. Я була справді здивована, коли на перше обговорення всі принесли реально художні оповідання – не нариси, не колонки, не роздуми, не записи в блогах. Бо в Штатах, де я вчилася, люди вступають уже здебільшого прицільно для того, щоби вчитися на письменників – як правило, після коледжу, маючи певний досвід і напрацювання, маючи конкретну мету. У нас же більше поки спрямування всіх освітніх проектів на писання як таке, в сенсі на будь-яке структурування думки на письмі; люди вчаться просто писати добре. А це зовсім не те саме, що вчитися писанню художньої прози. Просто люди зрозуміли, що дуже багато в житті залежить від комунікації, тому вчаться формулювати думки і доносити їх до потрібної аудиторії. А таких, що хотіли би навчитися саме художній прозі, безперечно, менше. Тож я була приємно здивована з того, що знайшла їх і що вони прийшли на курс, і думаю, через півроку зроблю ще один набір.

Насамкінець я хочу поставити питання, яке особисто мене дуже хвилює. Куди Ліля поділа кота?

А, кота! Несподіване запитання. Та продала, звичайно. Це ж був породистий, дорогий кіт. Ліля – практична і меркантильна людина, тож напевно, що продала. Я вам гарантую, що не викинула на вулицю, за нього ж заплачено. Ще й лоток вже є.

Ви мене заспокоїли. Дуже вам дякую від себе і від умовного кота 🙂

(Visited 421 times, 1 visits today)